- Отже ти й не їси, а тільки балуєш… Узяв би четверту часть одділив, та я четверту, от і було б Телепневі!

- Якже! Чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.

- Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! - трясучи кулаком, промовив Жук. - Не попадайся мені за увесь день на очі, а то я полічу твої погані ребра!- Очі в Жука горіли гнівом.

- Та чого ж ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, - стогнучи, мовив і Петрусь.

- От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, - зло скалячи зуби, казав Шестірний.- Чого ж ти і похваляєшся на Попенка?

- Кажу - хай не попадається! - грізно крикнув Жук.

Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився, кинув хліб і сало; мерщій за книжки й чимдуж побіг.

- Чортів лизун! - промовив услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.

- Ти спиш, Петре?

Петрусь повернув до його своє мокре лице.

- Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай.

І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому й розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки - і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни - та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка - та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.

Увійшла низька кирпата молодиця - служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, буцім вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, і… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. йому приснилася мати, своя хата - чиста, ясна… Глибокі виразки у серці перестали нити-боліти.

Несподіваний грюк і гук збудив його. Він підвів голову. На дверях стояв іПопенко і змагався з хазяйкою, щоб давала їсти.

- Ти вже прийшов з семінарії? - спитав Петрусь.

- Який чорт прийшов! Вирвався… їсти так захотілося - аж шкура болить, - казав він, рвучи недоїдений Шестірним шматок булки і смокчучи сало.

Ось і він побіг. Знову одинокі думки; знову сон… Ґвалт спершу надворі, потім коло хати, а далі в самій хаті сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убіг перший; за ним, поскрипуючи чобітьми, уплив Шестірний; далі уліз, наче ведмеда, Жук… Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежі. Попенкові очі заходили по хаті, по столі, - він шукав чого-небудь з їжі. Жук уліз, шпурнув книжки на кровать і, кинувшись на Попенка, ухопив його за в'язи.

- Ти нащо з'їв моє снідання, шолудивий бурсаче? - гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемніло.

Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що він і не бачив, він і не знає, що три часті тілько й було положено.

- Хай мене грім поб'єі хай мене свята блискавка запалить! хай я вдавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я їв чиюсь часть, окреме своєї!- клявся Попенко.

- Побачимо, - сказав Жук і пустив Попенка. ТІопенко, вирвавшись, як заєць, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись:

По дорозі жук, жук, По дорозі чорний!

- Ну-ну, ось унесуть обід. Дознаюся я, що ти з'їв.

- Що ж ти мені зробиш? Ну - з'їв! їй-богу - з'їв! Хай мене хрест поб'є - з'їв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з'їв! Ну, так що? Що ти мені зробиш?

- Тоді побачимо.

Попенко так кивнув на Жука, буцім йому і за вухом не свербіла його похвальба. Отже тілько Жук гаянув на його, Попенко, наче дим, щез за дверима.

- І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? - сказав йому, скривившись, наче після чого кислого, Шестірний.

- Не твоє діло. Зась!

Щестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук сіли.

- Тобі подать, Петре?-спитав Жук.

- Ні, я сам устану, - одказав Телепень, зводячись.

- До обіду - то і встану, а в гімназію так і недужий, - промовив Шестірний.

- А тобі яке діло?- грізно спитався Жук.

- Того, що сьогодні питали: чого так довго боліє?

- Знаємо ми, як питали. По вашій милості сьогодні треба ждати надзирателя. Знаємої - бубонів Жук.

- Чого ж по моїй милості?

- Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспішили сказати, кому що треба.

Шестірний перемінився в лиці - поблід, задрижав і, одвернувшись від Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав і сів за стіл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.

- Тимофію-брате! прости мене, - замоливсь він до Жука:- я більше не буду. їй-богу, не буду!.. Не будеш битися?

І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тілько грізно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.

Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, І запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Тихо, одні ложки, мов коси, знай ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі… Ось і обід скінчився.

Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко блудив по хаті очима…

- Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! - замовив він, перериваючи сумну тишу.- У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а в нас ніколи його і в вічі не побачиш…

- Де ж се у других?- спитав Жук.

- Та он, наші хваляться.

- То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках, та й хваляться!- неласкаве одказав Жук.

- А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, - весело замовив Попенко.

- Ну, то й чого сидиш?

- Ще рано.

- А коли ж, уночі?

- Еге…

- Красти?

- Чого красти? Бог на всякого долю родить. Та, мабуть, піду, - бо поки Дійду, то. й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?