Екран зненацька затуманився. На панелі кодового покажчика засвітилося золотаве вічко, в ньому застрибали, замигтіли червоні цифри. Почувши мелодійне теленькання зумера-фіксатора, я навіть не поцікавився, на якій саме комбінації припинився танок цифр, упевнений, що за мить побачу Єржі.

То була не Єржі.

Ледь не на весь екран мружилося веснянкувате обличчя Рудого Зайця. Я підхопився з ліжка, ковзнув поглядом по жовтій панелі. Цифри, завмерши, показували складний незнайомий код позивних. А голос Рудого Зайця вже наповнив кімнату:

— Ледарюєш, спиш? Годі вилежуватися, вмикай скоріше телевізор!.. Там його знову показують, а він… Канал ВХ-301-Л. Нова серія «Трагедії в джунглях»! Транслюють через супутник «Оріон». Та вмикай же, не лови гав!..

Я машинально простяг палець до клавіша з написом ВХ-301-Л, й одразу ж стіна зникла, перетворилася на величезне вікно, за яким виросли стоголосі лісові нетрі. Вереск і метушня мавп нахабно увірвалися в кімнату, приголомшили після звичної тиші. Давно вже я не чув такого лементу.

Під деревами, з яких звисали ліани, колихнулася густа трава. Мавпи щось вгледіли внизу, принишкли і зненацька, як вжалені, порснули врозтіч. Трава захиталася дужче, зашелестіла. Нарешті з неї виткнулася розкуйовджена хлоп'яча голова. Сполохані очі напружено стежили за галявиною, що виднілась попереду. Хлопець — я вже догадався, що бачу себе — тримав невеликий сріблястий предмет, схожий на шмат труби.

Тим часом на галявину вийшли два чоловіки. Одяг на них був подертий, крислаті капелюхи насунуті низько на очі, халяви високих, неначе у мисливців, чобіт — у багнюці. Передній, молодий і смаглявий, помітивши хлопця, відсахнувся, трохи не збив з ніг свого супутника. А той, розхристаний, незграбний здоровань, озирався, як зацькований, стискаючи в руках куций автомат. Як тільки він угледів хлопця, його лискуче від поту обличчя перекосилося з жаху. Чоловіки, пригинаючись, стрімголов кинулися назад, під захист розлогого товстелезного дерева.

Мої руки, що байдуже лежали на спинці крісла, залишалися нерухомі, а там, на п'ятиметровім екрані, вони блискавично піднесли металевий предмет на рівень грудей. Зелені хащі спалахнули сліпучим сяйвом. Над галявиною майнув рожевий вітер. Могутній стовбур, за яким причаїлися двоє, підсічений страшною силою, здригнувся, затріщав і повалився на бік…

Все це промайнуло на екрані за якихось дві-три хвилини. Я поглянув на Рудого Зайця. Він захоплено прилип до свого телевізора — десь там, далеко від мене і від моєї кімнати, напевно, за тисячі кілометрів від нашого міста. Комбінація коду його позивних свідчила, що між нами — велика відстань.

— Агов, Жак, очуняй! — гукнув я. — Де ти зараз?

— Замовкни, Ігоре! Не заважай! — відмахнувся він. — Дивись, дивись… Ти що, справді ледве на крокодила не наступив?

— Та облиш! Звідки підключився до мене?

— З дому. В нас, у Ріо, шкварять страшенні дощі. Носа надвір не виткнеш… — І тут обличчя Рудого Зайця раптом набуло аж занадто чемного виразу. Він вклонився з екрана і промовив: — Доброго ранку, сеньйоре!

Я ледве не зареготав, та вчасно озирнувся. Позаду стояв Володимир Степанович. З тих пір, як він лікує мене, його портрети не раз з'являлися в газетах та журналах. Рудий Заєць упізнав професора Синицю.

— Це що ж таке, га? Я свідомо порушую його режим, здаюся на його слізне благання, вмикаю на хвилину відеофон, щоб він побачився з Єржі та нарешті заспокоївся, а замість симпатичної дівчинки в екран вривається… Гм!.. Хто ви, молодий чоловіче, із яких земель? Як сюди потрапили? — гримів професор, наступаючи на екран.

Моргнувши Рудому Зайцеві, я пояснив:

— Та він випадком, Володимире Степановичу. Мабуть, Єржі не встигла з'єднатися, от він і вклинився, доки канал був вільний. Познайомтеся. Це той самий Жак, з Ріо-де-Жанейро.

З-під волохатих професорових брів на обличчя виповзла усмішка.

— Та знаю, знаю. Він уже не вперше намагається пробитися до тебе, оцей Жак з Ріо-де-Жанейро. Ну, хлопці, перемовилися словом, побачилися? А тепер годі! — Володимир Степанович кивнув Рудому Зайцеві. — Всього вам найкращого, молодий чоловіче!

— Вибачте, сеньйоре професор. Усього два слова. Ігоре, мої позивні в тебе на панелі, запиши. Викликай, коли захочеш. Хутчій видужуй. Вітай Єржі. Тисну лапу, ледарю!

Екран відеофона повільно згасав, знову вкриваючись матово-білим глянцем. Я вимкнув телевізор. Хащі щезли, перетворившись на звичайну стіну кімнати.

Брови професора лукаво зламалися.

— Чому ж не милуєшся «Трагедією в джунглях»? Адже зовсім недавно тобі це подобалося. І не тільки тобі. Он Жак з Ріо-де-Жанейро мало не влізе в телевізор. Та загалом проти телевізора я нічого не маю. Але до відеофона навіть не наближайся, увімкнеш — на екран пхатимуться всі підряд, кому треба і кому не треба. Забороняю! Що? Вже насупився? А, я ж забув… Поговориш з Єржі, поговориш. Через годину. Там у неї зараз шановний старійшина хірургів.

— А що, хіба?..

— Ніяких «хіба»! Другу операцію зроблено вдало, ти ж знаєш. Тепер для дівчинки треба виробити комплекс фізичних вправ, щоб рука зміцніла. А твоя… програма поки що залишається без змін. Спокій і ще раз спокій. Можеш потроху читати. Можеш думати. Дозволяю. Корисні думки ще нікому не зашкодили, навіть кіногероям з нам'ятими ребрами.

— Які ребра? Які ребра? — підхопився я. — Володимире Степановичу, слово честі… Не болить аніскілечки… Чому ви так довго тримаєте мене в ліжку? Погляньте, яка гарна погода, а я… навіть своїх хлопців ще не бачив.

— Отакої! Я його тримаю в ліжку… Не перебільшуй, друже, ліжко давно вже позаду. Ще трохи потерпи. Я і сам витурю тебе на вулицю. Не поспішай. Зате потім вибіжиш з кімнати прямісінько на волейбольний майданчик.

Скуйовдивши мені чуба, Володимир Степанович зник за дверима.

Крізь розчинене навстіж вікно в кімнату долинало спокійне дихання міста. Пахло квітами, що, немов барвистий килим, застилали дах сусіднього будинку. В блакиті, над дахами й терасами, беззвучно метеликами пурхали барвисті аеротаксі, на фюзеляжах, на крилах грайливо бавилися промені гарячого полудневого сонця.

Я замислився.

Перше повідомлення про «зелену пастку», передане по радіо з мало кому відомого суденця, прийняли безліч радіостанцій. Того ж дня вечірні газети принаймні десяти країн вийшли з разючими заголовками. Люди поставилися до сенсаційної звістки по-різному. Одні знизували плечима, гадаючи, що їм підкинуто нерозумний жарт якогось легковажного радіоаматора, іншим все це здалося новою витівкою бразільських або ж парагвайських журналістів. Та коли фотографії й кінокадри, зняті на місці подій, облетіли майже всі закутки Землі, тоді знялася справжня буря. А після того, як у пресі з'явилося кілька моїх слів з приводу контейнера, — чимало міст Латинської Америки та Сполучених Штатів охопила паніка.

В той час я вже повернувся додому. Багатомовні голоси дикторів та радіокоментаторів з ранку до ночі без кінця повторювали моє ім'я. Мої портрети друкували на сторінках газет та журналів. Щодня я бачив себе на екрані панорамного телевізора. Моє зображення красувалося навіть на пляшках з прохолодним напоєм виробу якоїсь венесуельської фірми.

Якісь меткі режисери з американців навіть зліпили телефільм, що називався «Трагедія в джунглях». Обірвавши першу передачу на тому, як мене живцем замуровують у скелю, вони скоро почали вистрілювати в ефір наступні серії: другу, третю, четверту, п'яту… Мені могли б позаздрити усі розбишаки з кінобойовиків минулого століття. Те, що було насправді, в телефільмі вилилось неймовірними картинами, від яких у глядачів, мабуть, волосся на голові ставало дибки. Позираючи на екран, професор Синиця спочатку лише розгублено кректав. Потім я все частіш перехоплював на собі насмішкуваті погляди Володимира Степановича. Та поступово поблажлива іронія зникла з професорового обличчя. Як тільки на екрані з блискавичною швидкістю починали мінятися кадри чергової серії «Трагедії», він похмуро кидав: «Трюкачі! Фальшивомонетники! Ні, вони не такі наївні, як це декому здається. Тут розрахунок з далеким прицілом…»