— Ти був у тяжкому стані, за тобою доглядали, тобі повернули здоров'я. Мусиш дякувати, а не поводитися, як дике індіянське щеня.
Я ковтнув слину і поглянув на фрейлейн Труду, на медальйон із свастикою.
— Лікарня… У лікарню не тягнуть із зав'язаними очима. Я не дурник. Вертоліт спустився в глухому лісі. Де я зараз?
Не відповівши, він запитав сам:
— Виходить, ти летів на вертольоті? Що ж то за вертоліт?
— Вам це відомо не гірш, ніж мені. Машина належить міжнародній науковій експедиції. Аугустіно — злодій, він украв вертоліт. Ви мусите повідомити в місто Пері про машину і про мене. З нами також летіла дівчинка, Єржі. Що з нею?
Лисий слухав, схиливши голову набік.
— Звичайно, звичайно! Ми можемо повідомити про тебе. Але тоді виникне безліч запитань. По-перше: як же ти опинився у вертольоті? По-друге: як пояснити твоє врятування? Фрейлейн Труда, скажіть, щоб принесли газету.
За хвилину на порозі стояв дебелий парубійко — крислатий капелюх, коричнева сорочка, кобура на поясі, — схожий на того, що привів мене вночі в кімнату. Лисий вихопив з його рук газету.
— Гадаю, ти зрозумієш, що тут надруковано. Адже ти непогано засвоїв тутешню мову. І німецькою розмовляєш досить пристойно.
Мене чомусь зовсім не здивувало, що ці двоє — одноока Труда і чоловік у всьому блискучому — звертаються до мене німецькою мовою. Мабуть, не здивувало тому, що коли вільно володієш якоюсь мовою, то при нагоді починаєш вживати її непомітно для себе.
Я глянув на газету. «Популярна хроніка», що видається в Пері. На видному місці виділявся заголовок:
«Позаминулої ночі місіонер-протестант Гуго Ларсен був очевидцем жахливого видовища. Неподалік місії в повітрі над лісом загорівся вертоліт. За хвилину машина вибухнула. Це сталося над розбурханою після дощів безіменною притокою Вачуайо, в районі Великих боліт, на відстані близько 200 миль від Пері. Місіонер негайно послав в ефір звістку про катастрофу.
Як виявилося, аварію потерпіла машина, що обслуговувала експедицію Продовольчого комітету ООН. Члени цієї експедиції на чолі з вченим біологом доктором Андрієм С. Вовченком з Радянського Союзу проводять на території країни науково-дослідницьку роботу.
Напередодні катастрофи за досить загадкових обставин зник син доктора Вовченка. Якщо вірити чуткам, ця вельми прикра подія має прямий зв'язок із загибеллю вертольота».
Лисий не приховував задоволення.
— Бачиш, як воно склалося… Навіщо ж доказувати тепер, що на болотяній притоці Вачуайо ненажера крокодил не посмакував твоїм підсмаженим тілом. Поки що хай все так і залишиться: вертоліт згорів, ти загинув…
— Кому потрібна ця брехня? Якщо ви не випустите мене з цієї… з цього…
Похитавши головою, лисий проговорив, стримуючи роздратування:
— Слухай, голубе! П'ять хвилин тому ти заявив, що вертоліт приземлився в лісовій глушині. Тобі відомо, що таке оазис? Маленький острівець життя серед пустелі. Ми також в оазисі. Тільки нас оточують не піски, а дещо страшніше — зелене пекло, джунглі, що простяглися на тисячі миль. Будь ласка! Йди звідси на всі чотири вітри. Ми тебе не тримаємо за поли. Але перед цим… — він узяв принесений пакунок, розгорнув папір. — Ти мені скажи, що це таке.
Лисий тримав шолом. Мій шолом. Від ракетного пояса. Скло прожектора розбите. Збоку гладенька поверхня увігнута. Це я ударився об гострий край люка. Якби не шолом, мені було б зовсім кепсько.
Я простягнув руку до шолома і тієї ж миті відсмикнув її. Щось мене стримало, мабуть, очі лисого, що жадібно загорілися.
— Чому ж мовчиш, голубе?
— Хіба ви не бачили спортивних шоломів?
— Спортивних? Гм… Гаразд. Як ти опинився у вертольоті?
— Так і опинився! — відрубав я. — Чому ви вчиняєте мені допит? Я не хочу відповідати на ваші запитання.
— Ні, голубе, ти будеш відповідати! Я тебе примушу! Для чого ти надівав шолом, звідки він у тебе?
— Не кричіть на мене. Ми ж у лікарні. З переляку я забуду таблицю множення і перетворюся на неповноцінного співбесідника.
В нього на лисині проступили червоні плями, він наближався до мене короткими скрадливими кроками, поблискуючи скельцями окулярів.
— Ти жартівник, голубе! Але ти не знаєш, на кого перетворишся, якщо не скажеш усе, що мені треба…
Одноока Труда ліниво вкинула:
— Кносе, не нервуйтесь. Я вам допоможу як слід порозмовляти з ним.
— Не треба, фрейлейн! — роздратовано відмахнувся лисий. — Хлопчисько думає, що з ним жартують. — Заклавши руки в кишені, він уже спокійно мовив: — Ти ще ніколи не носив на плечах сталевих рейок? А батогів куштував коли-небудь? Не носив і не куштував, звичайно. Так от, доведеться провчити тебе. Сьогодні ж. Негайно!
У дверях з'явився крислатий капелюх.
Чотирикутник денного світла віддаляється. Під склепінням тунелю жевріють закурені електричні ліхтарі. Чим далі в глиб велетенської нори, тим важче дихати, повітря густішає, змішується з їдкою парою. Сльозяться очі, солоні краплі падають з підборіддя на груди, ятрять шию.
Рахую кроки. Десять… сімнадцять… сорок чотири…
Щоб хоч на кілька хвилин звільнитися від ноші, треба подолати сьогодні двісті шість кроків. Позавчора, під вечір, я лічив сто сімдесят два, учора — сто дев'яносто шість. Тунель поглиблюється.
Ми носимо двометрові стояки з бетону. Важкий брус вдавлює в землю, ноги заплітаються. Мій напарник — індіянин, хлопець років шістнадцяти, звати його Ву. Він іде попереду. На спині темніють рубці, тонкі жилаві ноги ступають пружно, твердо. Ву на півголови нижчий від мене, але він міцніший, і вправності в індіянина більше. Для нього тягар — і стояки з бетону, і такий невмілий носій, як я. Рухаємося в мовчазній процесії червоношкірих привидів. Голі до пояса тіла людей при світлі ліхтарів вилискують від поту. Одні несуть на плечах стояки, інші згинаються від сталевих рейок. Я плентаюсь за Ву, ноша зв'язує нас ярмом. Стояк от-от потрощить мої кості. Плече заніміло. Нога зі збитими до крові пальцями натрапляє на щось гостре. Спотикаючись, силкуюся втримати брус обома руками, але стояк сповзає з плеча, здираючи шкіру. Ву відскакує убік. Стояк важко гупає на землю.
— Працювати не хочеш, смердюча індіянська свиня?!
Наглядач у крислатому капелюсі шмагає хлопця батогом. Ву випинає спину, звивається від болю. Я кидаюся на наглядача, волаю:
— Не чіпайте його! Як ви смієте?
Вишкіривши зуби в посмішці, крислатий капелюх відкидає мене, як кошеня. Так щоразу. Я спотикаюся, гублю ношу, а шмагають мого напарника. Нещасний Ву, напевно, зненавидів мене за ці дні, але він мовчить.
Квапливо хапаюся за кінець стояка. Ву нахиляється, бере з протилежного боку. Наглядач вгамовується. Повз нас бредуть індіяни, голови схилені на груди, здається, їм немає діла до мене, до Ву, до всього, що відбувається навколо.
У глибині пащека тунелю відлунює стукотом пневматичних молотків, там засліплюють сині спалахи металозварювальних апаратів, час від часу лунають короткі глухі вибухи. Землекопи вгризаються в товщу піщаника, просуваються вперед, з кожним днем збільшуючи ту кількість кроків, що відділяє нас, носіїв, від входу в тунель. Довбають землю і монтують кріплення також індіяни, але вони не з нашого барака. Я бачу їх лише під час роботи. Ми наближаємося до землекопів, скидаємо біля них тяжку ношу і без перепочинку повертаємося назад. Бігцем, під окрики крислатих капелюхів та під виляск батогів. Там, де сіріє чотирикутник денного світла, на нас чекає купа стояків і рейок. І все ж там сонце, чисте повітря, легкий вітерець хоч на хвилину остуджує тіло.
Ось уже п'ятий день, як я працюю в тунелі.
Що тут будують? Невідомо.
Нас приганяють сюди вдосвіта. Перед тим нам дають горіхи кастанейро, в обід — затірка з кислуватого борошна та боби. На ніч ми розташовуємося в приземкуватій будівлі з необтесаних грубих колод. Знадвору на стіні жовтіє цифра «6». Шостий барак, або блок, як сказав Кносе. Неподалік поміж гущавиною видно ще кілька блоків. Над дахами звисають розлогі крони пальм. Височіють вежі, на них чатує варта з кулеметами. Праворуч, на пагорбі, вкритому лісом, поміж дерев проглядає високий сірий мур.