— Виведіть його геть!

Збоку вилискувала лисина Кносе. Він провів мене по коридору, штовхнув у напівтемну комірчину за ліфтом. З матраца, що лежав у кутку, підхопився кремезний темноволосий чоловік у чорній робі. То був Загбі.

— Ей ти, червонопикий! Твоєму приятелеві вкоротили розуму, щоб не думав про втечу. Він працюватиме під твоїм наглядом. Забудь, що він білий. Дозволяю вдовбувати йому кулаком, що й до чого. Зрозумів?

Кносе хряпнув дверима.

Індіянин кинувся до мене. Я дивився повз нього, мовчав. Нас могли підслуховувати.

У кабінеті Брендорфа я зрозумів, що отрута, введена мені фрейлейн Трудою, виявилася безсилою перед моїм мозком. Препарат ЛСД не діяв на мій організм!

Холодні білі стіни дихали, як живі. Стіни всмоктували повітря через маленькі круглі отвори, що рядками намиста тяглися майже при підлозі вздовж усього коридора. Вгорі, під стелею, через таку ж систему вічок у приміщення вливалися прохолодні струмені. Повітрообмінники працювали безшумно. Присівши навпочіпки, я водив щіткою по гладенькій поверхні пластика, і ледь помітний пил, що осів за ніч, миттю щезав крізь всмоктувальні отвори у стіні.

Там, де проходили круглі вічка, деінде вимальовувалися обриси прямокутників — неначе ви́різали шмат пластика і тут же акуратно припасували на місце. Прямокутники повторювалися через кожні десять-дванадцять метрів. По них я підраховував, скільки ще зосталося мені махати щіткою. Загбі посувався навстріч, теж зі щіткою в руках. Прямокутник напроти третіх дверей служив нам за межу. Там була середина коридора. Затим ми ще раз розходилися, а потім повільно наближалися один до одного — драїли лінолеум підлоги.

Прибравши коридор, ми прямували до лабораторій, що містилися в чотирьох просторих кімнатах. Далі порогу нас туди не пускали. Ми забирали з-під дверей великі ящики, наповнені битими пробірками, металевими ошурками, що нагадували окалину, дрібним сміттям. Крізь прочинені двері я бачив столи, якісь прилади, людей у напівпрозорих комбінезонах. Начебто нічого особливого. «Невже отут ці люди, — думав я, — сушать голову над тим, як отруїти землю смертоносними бактеріями, мізкують, як би побільше знищити, спустошити?»

Я намагався розібратися в лабіринтах одного із поверхів підземного лігва. Але то була тяжка справа. Коридор, завертаючи вбік, простягався невідомо куди. Далі металевої сітки-перегородки та комендантської мені не доводилося ступати. Побіля ліфта, ліворуч, був хід до розкішного кабінету Брендорфа. Запам'яталося троє дверей і в самому кабінеті. Куди вони вели?

Мою увагу все більше привертав протилежний від ліфта кінець коридора, де поблискував прозорий циліндр, в якому, наче у футлярі, виднілася постать вартового, одягненого в щось яскраво-жовте. Навіть крислатим капелюхам, поліції підземного міста, заборонялося наближатися до прозорої халабуди. Одного разу я помітив там Брендорфа в оточенні кількох чоловіків. Вони з'явилися зненацька, наче виринули з підлоги. Вся група, як і вартовий, була вдягнена у вбрання їдучо-жовтого кольору. А потім, скинувши на ходу гумові рукавиці, штандартенфюрер та його супутники зникли так, як і з'явилися. Напевно, біля халабуди з вартовим був хід кудись униз, і там є сходи, а може, й ескалатор. А внизу що?

Загбі також безпорадно озирався в цьому велетенському бункері, де перемішалися комфорт і зловісна загадковість. Останнім часом я ближче взнав індіянина. Все своє життя він стикався з жорстокістю, що вжахнула мене в тунелі, подібні картини бачив не раз. Вночі я чув, як він перекидався з боку на бік, не міг заснути. Напевне, Загбі почуває себе винним у біді, що спіткала мене, думав я. Там, у дерев'яному бараці, він довго не погоджувався на мій план — не хотів «виказувати» мене крислатим капелюхам, що я, буцімто, намовляв його тікати. Отож, індіянин, мабуть, тепер картав себе за те, що піддався на мої умовляння і «виказав». Йому й невтямки, що мій задум вдався: з глуздом у мене все гаразд, і ми обидва потрапили за Кам'яний мур, в саме серце таємного сховища новоявлених фашистів. А це вже дещо значить, коли нас тут є двоє і ми разом.

Працюючи в коридорі, я з усіх сил вдавав із себе телепня, до якого навіть найпростіші речі доходять ледь-ледь. Було совісно перед індіянином, але поки що доводилося прикидатися. Хто знає, з якої шпарини крадькома стежить за нами чуже око. Хоч після того, як Кносе передав «категорію мінус два» до рук Загбі, за нами ніхто не ходить назирці і в коридорі, в межах кільканадцяти метрів, ми начебто маємо свободу, все ж не вірилося, щоб нас залишили без нагляду…

Востаннє махнувши щіткою, я випростав спину. Стіна вилискувала, як наглянсована. В ній віддзеркалювалася кремезна постать індіянина. Зійшовшись біля третіх дверей, ми попрямували до комірки.

Біля матраців, на підлозі, стояли дві бляшанки. Суп із бобів, наша вечеря. Їжу нам приносить зранку й увечері висхлий, як мумія, сивий галу, людина з нерухомими, наче невидющими очима. Він не відповідає на запитання Загбі, мовчки залишає бляшанки і виходить, ніби й не помічає нас.

Загбі нахильці випиває суп, похмуро бубонить щось і вкладається на матрац. Під моєю бляшанкою біліє маленький шматочок паперу. Дивуючись, непомітно підношу його до очей. На папірці щось надряпано. Ледь розбираю слова при тьмяному світлі електролампочки, що жевріє над дверима. «У стіні пролягає канал, з'єднується із вентиляційною шахтою, що веде на поверхню». І в кінці ще одна літера — «Є». Це ж писала Єржі! Але про що вона, про який канал?

Озирнувшись, натрапив поглядом на розплющені очі індіянина. Підсуваюся до нього впритул, пошепки кажу йому:

— Вони не змогли відняти в мене розуму, їм це не вдалося. Не ображайся на мене, Загбі. Я змушений вдавати з себе дурника, інакше ти мене тут не побачив би. А тепер скинь пояс, дай мені.

На обличчі індіянина — жодного сум'яття. Він схоплюється на ноги, розперізує робу. На поясі тоненька металева пряжка. Вона мені й потрібна.

Підсунувши до стіни матрац, я провів долонею по круглих вічках пиловсмоктувача-вентилятора. Ось він, чотирикутник! Такий, як у коридорі. Тільки там їх кілька, а тут один. Чому ж я сам не замислився, для чого вони, яке їхнє призначення?

Встромляю в щілину пряжку, вона згинається, а чотирикутник не піддається. Натискаю дужче, і шмат білого пластика, відскочивши від стіни, м'яко падає на матрац. У стіні — квадратний отвір, за ним порожнеча. Рука занурюється в отвір ледь не до плеча, аж тоді пальці намацують тверду поверхню бетону. Вентиляційний канал у стіні досить просторий, але… Якщо в канал вмонтовано перетинки, сітчасті або на зразок ґрат, то на ньому все Й скінчиться. А коли він суціль порожній?

Єржі догадалася, яку роль відіграють чотирикутні щитки, що з рівними інтервалами повторювалися в коридорі, та й у помешканнях. Ними затулялися спеціальні люки, залишені в стіні на випадок, якби довелося прочищати внизу вентиляційну систему. Пиловсмоктувачі діяли в усіх приміщеннях, навіть у нашій маленькій комірчині. І повсюди були люки. Єржі зметикувала також, що канал десь з'єднується із вентиляційною шахтою, яка може вивести з підземелля на поверхню. Мені пригадалося тремтливе повітря, що прозорим маревом висіло над чагарниками. Чи не там виведено нагору горловину шахти?

Перетинок у каналі не виявилося. Обідравши на ліктях шкіру, я всунувся в отвір. Бетон здавив мене з усіх боків. Ліворуч з круглих вічок у канал падало світло з комірчини. Здавалося, що я запхав себе в кам'яний мішок, де можна було лежати, трохи розсунувши лікті і ледь підвівши голову. Дорослий тут не вмістився б, не кажучи вже про такого велетня, як Загбі. А я міг ще й рухатися.

Навколо тіла гуляв вітерець, повітря обдувало боки, спину. Перші метри далися легко, я повз залюбки, тільки разів зо два боляче стукнувся маківкою об бетон. Та чим далі посувався вперед, за повітряною течією, тим все відчутніше нила потилиця, зайвою вагою наливалися плечі, гучніше калатало серце. Доводилося час від часу відпочивати.