— Прочитайте, що там написано, — попрохав батько пілота. — Я все ще спотикаюся на тонкощах тутешньої мови.

— З охотою, шеф. Юнак нібито сказав таке: «…Вони підкоряються, бо смерть… Скільки вже разів їх усіх… Проклята пастка! Якби я знав, що вони і тут… Треба обережно… Я тікав, але вони… У них довгі руки…» І жодної фрази, яка б щось пояснювала напевно. Він тікав. Від кого? Чому тікав?

— То що ж ви про все це думаєте, сеньйор Аугустіно?

Пілот знизав плечима.

— Важко сказати, шеф. Можливо, хлопець розмовляв у гарячці. Якщо вже індіянам несила встановити картину вбивства, то навряд, щоб це вдалося комусь іншому. Тубільне населення сельви чудово відчуває найпотаємніший порух навколишнього життя. Колись індіяни рідко помилялися, відгадуючи таємниці своєї землі. Люди були часткою природи й гостро реагували на найменше відхилення від звичного, усталеного. Якби навіть дерево засохло раніше, ніж воно мало зачахнути за законами природи, і то індіянин знайшов би, в чім причина. В наш час люди принесли навіть сюди, в джунглі, до біса такого, перед чим інтуїція бідного індіянина просто безпорадна, а його досвід часом зводиться нанівець.

Батько мовчав, наче прислухався до стукоту дощових крапель у вікно. Ще раз налив чарки.

— Ви збираєтеся йти, сеньйоре Аугустіно? Я хочу попросити вас затриматися на півгодини. Мені потрібна ваша консультація.

— Я до ваших послуг, шеф.

— Моє запитання може здатися вам нетактовним, але повірте, це важливо. Чи ви добре обізнані з історією цього краю?

Обличчя пілота на мить напружилося, а в очах промайнула цікавість.

— Шеф, я більше знаюся на тому, як підняти в повітря машину. Великої освіти я не здобув, та я до неї і не рвався. Закінчив авіаційну школу в Лісабоні. От і все. Мене носило по Африці, я літав на Середньому Сході і над Європою. Сюди повернувся недавно, так що де в чому можу й помилитися. Але я тут виріс, у джунглях провів юнацькі роки. Якщо не сягати в нетрі історії…

— Ні, сеньйоре Аугустіно, нетрями хай займаються інші. Ми поговоримо про ближчі часи. Оглянемося на півстоліття назад. Точніше: що відбувалося тут шістдесят вісім років тому? Як ви гадаєте, чи зберегла пам'ять місцевих людей якісь особливі, може, навіть трагічні події тої пори?

— Що мається на увазі, шеф: землетруси, повалення уряду, пожежі, падіння каучукових акцій? — Коньяк, видно, злегка розігрів пілота, він помітно повеселішав.

Батько усміхнувся.

— Не думаю, щоб паніка поміж власників каучукових плантацій коли-небудь так хвилювала індіян, що вони навіть пісні склали про таку подію. А от героїзм людей, їхня гордість чи біль, навіть їхня образа — це могло їм запам'ятатися на довгі роки.

— Образа? Здається, я дещо кумекаю, шеф. Очевидно, ваше запитання так чи інакше має зв'язок з подіями минулого, до яких причетні оті, як ви їх називаєте, колонізатори. Мій батько був португальським чиновником тутешньої адміністрації, гвинтиком колоніального механізму Особисто я проти насильства і всіляких неподобств. Приблизно в той період, що вас цікавить, тут за півтора року змінилося чотири диктатори, а скільки їх було перед тим! І кожен намагався спиратися на якусь силу, на чиїсь плечі. В різні часи на цій території господарювали ми — португальці, потім прийшли іспанці, тут побували англійці, німці, навіть японці поглядали час від часу на сельву. Кожен по-своєму прокладав шлях до джунглів.

— Знаю. Тутешні колонізатори нічим не відрізнялися від «знаменитого» Стенлі, котрий вогнем та кулями прокладав собі дорогу через екваторіальну Африку і там, де йшов, залишав трупи та згарища, — промовив батько. — Усім відомо, з якою жорстокістю поводилися з місцевим населенням різні зайди-авантюристи. Золото, діаманти, олово, рідкісні руди… Ось що їх вабило сюди. Проте на території теперішньої Сені-Моро цих багатств ніколи не було й немає. Хіба що каучук та кофе. Однак тубільців і тут майже винищили. Візьміть плем'я галу. Ви ж кажете: їх залишилася жменька. Усі, хто вижив, тримаються разом не тому, що галу ворогували колись із каджао. Коли дим бару-орчете сповіщав про появу нових непроханих гостей, озброєних гвинтівками чи кулеметами, навчені бідою індіяни поспішали якомога далі в глиб сельви, тримаючись гурту, бо розуміли просту істину: зостанешся з ворогами та з джунглями сам на сам — загинеш… Однак, сеньйоре, ми відхиляємось. Ви ще подумаєте, ніби я збираюся втручатися у внутрішні справи вашої країни, — усміхнувшись, сказав батько. — Недавно я почув індіянську пісню, вона вразила мене якимось прихованим змістом. Пісні не виникають з нічого, вони мають живе коріння, хоч і не завжди зрозуміле, особливо сторонньому, як я.

І батько розказав сеньйорові Аугустіно про все, що ми почули від Катультесе.

У кімнаті запанувала тиша. Пілот замислився, і мені здавалося, що він от-от пригадає важливе, несподіване, завіса над таємницею підніметься, і я дізнаюся про щось неймовірно цікаве.

Та цього не сталося. Сеньйор Аугустіно відсунув стілець, його постать затулила вікно. Стоячи посеред кімнати, він заговорив:

— Катультесе ніби і не здатний вигадувати небилиці, а все ж… Може, ви не зрозуміли старого?

— В тому й річ, що зрозумів.

— Тоді варто як слід у всьому розібратися.

— Звичайно. Поміркуймо тверезо. Відкинемо містику, забудемо про людину, яка начебто здатна протягом десятиліть зберігати свою зовнішність незмінною. Спробуймо поглянути на події з іншого боку. Все, про що твердить Катультесе, сталося шістдесят вісім років тому. Зараз старому вісімдесят три, в той час було п'ятнадцять… Вам про щось говорять ці цифри, сеньйоре Аугустіно?

— Гм… Виходить, йдеться про перший рік після другої світової війни?

— О! Саме туди веде нас арифметика. А що підказує логіка? В той період вже були вщент розгромлені фашистські війська, кривава, найтяжча за всю історію людства війна щойно закінчилася. Настав мир. За нього було заплачено дорогою ціною: міста лежали в руїнах, мільйони людей — у могилах. Старі й малі проклинали Гітлера, нацистів. У Нюрнбергу вже засідав Міжнародний трибунал, воєнних злочинців чекала справедлива кара… Я ось що хочу сказати, — батько підвищив голос. — У ті дні ще не вивітрився дим крематоріїв над концтаборами, людям ще вчувався стукіт есесівських автоматів і ввижалися рови, заповнені трупами розстріляних. А тому, одразу по війні, вияв масового насильства викликав би в народів усіх країн бурю гніву та обурення. О тій порі найзапекліші колонізатори, расисти, душителі свободи принишкли і сиділи тихо, як миші. Вони розперезалися згодом. Конго, В'єтнам, Португальська Ангола, Греція, Ізраїль… Що ж до перших років після приборкання фашистів — мерзота не наважилася б знущатися з людей і в найвіддаленішому закутку планети. Вдатися тоді до варварських методів гітлерівців могли б хіба що недолюдки, яким уже не було чого втрачати. Виникає запитання: хто саме і з якою метою шістдесят вісім років тому влаштовував облави, вбивав, нищив тутешні племена індіян?

— Ваші міркування, шеф, мені зрозумілі, — сказав сеньйор Аугустіно. — Можливо, що декотрі епізоди того часу вдасться розворушити. Я готовий допомогти вам. Треба пошукати серед індіян людей, які були свідками подій і знають, може, навіть більше, ніж Катультесе… Що ж до чоловіка з яхти, про якого розповів старий… Шеф, адже ж на яхті приплив сюди новий радист з дівчинкою. То, може, він щось корисне скаже вам?

— Хіба Золтан Чанаді дістався до нас не літаком? — запитав батько здивовано.

— Ні, не літаком. Напередодні вашого повернення з джунглів їх висадили на берег з тої самої яхти. Суденце належить панамським іхтіологам[1].

— Я цього не знав. Що ж, Чанаді кілька днів провів разом з екіпажем яхти, якщо поряд із простими смертними на її борту перебуває привид, то й радист мусив же з ним бачитись. Я запитаю в Чанаді. А вас, сеньйоре Аугустіно, прошу не забувати про нашу бесіду. Дивна історія, що й казати… Значить, вертоліт напоготові? Добре. Якщо синоптики вдруге не збрешуть, скоро полетимо до Уїллера, в джунглі.