Щоправда, багаторічні роздуми дозволили мені простежити певний зв'язок між цим пасажем англійського мораліста й одною із рис характеру Ліґейї. Це — незвичайна наснаженість мислення, мови й діяння, що була в неї, можливо, наслідком або принаймні виявом колосальної сили волі, яка протягом нашого тривалого спільного життя ніколи безпосередньо не виказувала себе. З усіх жінок, яких я коли-небудь зустрічав, вона, ця спокійна, завжди погідна Ліґейя, була найбезпораднішою жертвою жорстоких і лютих шулік — невситимої пристрасті. І я про таку пристрасть не мав би ніякого уявлення, якби не ті дивовижно розверзнуті очі, що водночас так захоплювали й так жахали мене, якби не майже чаклунська мелодійність, виразність та погідність її неповторного тихого голосу і не палюче завзяття (вплив його на мене ще подвоювався через контраст із манерою говорити) тих шалених слів, які вона раз у раз промовляла. Я вже згадував про вченість Ліґейї. А була вона воістину безмежна: у жінок такої бачити мені не довелося. Ліґейя глибоко й досконало володіла класичними мовами, але, наскільки сягає моя власна обізнаність із сучасними європейськими діалектами, вона й тут, по-моєму, ніколи не припускалась помилок. Далебі, взяти будь-яку з найпрестижніших (бо просто мало кому зрозумілих) тем, що належать до хваленої «академічної ерудиції», — я жодного разу не помітив у Ліґейї якоїсь похибки! Незбагненна, бентежна річ: ця безперечна людська оздоба моєї дружини заполонила мою увагу тільки тепер — надто пізно! Я сказав, що такої обізнаності, як у Ліґейї, я в жінок ніколи не бачив, — але хіба є на світі й той чоловік, що подолав би з успіхом увесь простір духовних, фізичних та математичних наук? Я тоді не збагнув того, що ясно розумію тепер: здобутки Ліґейї були велетенські, разючі; проте я завжди усвідомлював її безмежну перевагу і з дитячою довірливістю підкорявся її проводові у блуканнях по хаотичних світах метафізичних розвідок, яким ревно віддавався в перші роки нашого подружнього життя. Якого незрівнянного тріумфу, якої розкішної насолоди, якого безміру радості — всього, що є неземного у сподіваннях, дізнавав я, коли вона під час моїх занять схилялася наді мною: я прозирав тоді ту зовсім не очікувану — а ще менше знану мені — прекрасну перспективу, що потроху, помалу відкривалась переді мною, — безконечна, осяйна доріжка, якою я кінець кінцем добувся б до воріт мудрості, аж надто довершеної та дорогоцінної, щоб вона не була мені заказана!

Якою ж гіркою та болісною була відтак моя печаль, коли через багато років по тому я переконався, що мої небезпідставні надії знялися та й відлетіли геть! Без Ліґейї я став неначе кволе дитя, що блукає, сліпуючи, в потемках. Адже сама її присутність, її вдумливе читання робили живими та зрозумілими багато таємниць трансценденталізму,* в яких ми були загрузли. Без сяйва її променистих очей іскристо-золотаві письмена ставали тьмянішими за сатурнів свинець.* А тепер ті очі все рідше й рідше осявали сторінки, над якими я сидів цілими днями. Ліґейя занедужала. Її шалені очі горіли аж надто, надто яскравим блиском; бліді пальці світилися неживою восковою прозорістю, а голубі вени на високому чолі вмить набрякали і знову опадали при найменшому хвилюванні. Я розумів, що вона напевне вмре, — і душа моя розпачливо противилась безпощадному Азраїлові.* А спротив цієї полум'янистої жінки був, на мій подив, ще запекліший. У суворій натурі Ліґейї було щось таке, що вселило в мене певність, ніби до неї смерть прийде без усіх тих відомих жахів, — аби ж то так! Ніякі слова не в силі дати хоч найменше уявлення про той відчайдушний опір, з яким вона повстала проти Цариці тьми. Я стогнав, як од болю, споглядаючи те гірке видовище. Я спробував би втішати, спробував би вмовляти; але, при тій силі її несамовитої жадоби до життя, будь-що-будь до життя, всяке вгамовування та вмовляння були б чистісінькою дурістю. А вона, попри всі муки, що шматували її непохитну душу, зовні лишалася погідною аж до останніх хвилин. Голос її ставав дедалі ніжніший, — і дедалі тихіший, — але я не хотів би пригадувати страшного значення тих спокійних слів. У мене йшла обертом голова, коли я, заціпенілий, дослуховувався мелодії, що звучала вже не по-земному, бо виражала сподівання й устремління, яких не дано знати смертним людям.

В її коханні сумніватися мені не випадало; і я легко міг зрозуміти, що в такому серці, як Ліґейїне, не може панувати звичайне почуття. Та лише перед лицем смерті достоту пізнав я силу її пристрасті. Довгі, довгі години, стискаючи мою руку, Ліґейя виливала переді мною зі свого повного по вінця серця ту відданість — не просто палку, а вже близьку до обожнення. Чим я заслужив на щастя чути такі освідчення? І чим я заслужив на прокляття — почути їх у хвилину, коли кохана йшла від мене навік? Але про це я не можу довго говорити. Дозволю собі сказати тільки, що саме в цій Лігейїній, більш ніж жіночій, жертовності в коханні — на жаль, сам я цього зовсім не заслуговував — я сповна й виразно зрозумів кінець кінцем першопричину її несамовитого потягу до життя, яке так швидко покидало її тіло. Ні, несила мені описати цю шалену жагу, цю незбориму силу жадоби до життя, будь-що-будь до життя — ніякі слова не в змозі це передати!

Рівно опівночі, — перед тим як пішла у небуття, — Ліґейя владним жестом прикликала мене до себе і звеліла прочитати вголос вірш, якого вона склала кілька днів тому. Я підкорився... Ось цей вірш:

Вистава життьова шумить

Сумних останніх літ! 

Спустився ангелів на мить

Сюди крилатий рід.

Прийшли побачити тепер

Театр надій та бід.

І музика небесних сфер

Здіймає небозвід.

Акторів марна метушня:

Прибравши Божий лик,

Вони гасають навмання

Вперед, назад, убік.

Ляльки пусті! Їм невтямки:

Хтось махом крил-шулік 

На сцені рухає ляльки,

Що прокляті навік.

Цей фарс блазенський не забуть —

У пошуках мани 

Ляльки верстають довгу путь —

І йдуть назад вони.

О хибне коло! Скільки їх

Вертає з далини,

Пізнавши безум, жах, і гріх,

І відчуття вини.

Але повзе серед юрми

Акторської — дивись! —

Червоне щось, повзе з пітьми,

Зміїться з-за куліс.

Повзе потворище, жере

Акторів і актрис,

1 жалість ангелів бере —

Не втриматись від сліз.

Погасло світло — все — нема!

Жахнувшись, зал укляк.

Завіси впала хмура тьма,

Немов могили знак.

Та ангелів крилатий рій

Рече, здолавши ляк:

«Людина» — назва драмі цій,

Герой її — хробак!»[1]

— О Боже! — тихо зойкнула Ліґейя, зриваючись на ноги й судомно здіймаючи вгору руки, щойно я прочитав ці рядки. — О Боже! Отче небесний! Невже це справді неминуче? Невже той Переможець не буде переможений хоч раз? Хіба ми не частка Твоя? Хто... хто зна таїну снаги тої і всю силу її? Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої...

І відразу, геть виснажена тим душевним поривом, вона кинула долу білі руки й повільно опала на смертне ложе. А коли настала хвилина скону, з її вуст, разом із останнім віддихом, зійшов якийсь тихий шепіт. Нахилившись до неї, я знову розібрав ті самі заключні слова Гленвіллової тиради: «Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої».

Вона померла; а я, повергнений у прах тяжким горем, не міг довго витримувати самотнього відчаю, не міг більше животіти в тому тьмяному, занепалому місті над Рейном. Мені не бракувало того, що в людей зветься достатком. Та й Ліґейя принесла мені набагато, ой набагато більше, ніж випадає звичайно на долю смертних. Тож після кількох місяців пустих та обридливих мандрів я купив, а згодом трохи перебудував невелике абатство (якого не буду називати) в одній із незайманих, малолюдних місцин старої доброї Англії. Похмура та печальна велич будинку, майже повне запустіння маєтку, безліч смутних легенд, що складались віками про його історію, ще й як відповідали почуттю цілковитої пригніченості, що привело мене в цей віддалений та непривітний закуток. Однак, хоча те занехаяне абатство, оточене дикою зеленою пущею, вимагало лише незначної перебудови зовні, я з дитячою впертістю, а можливо, й з дрібкою надії полегшити свої страждання віддав перевагу внутрішньому впорядкуванню, запровадивши в будинку істинно королівську розкіш. До таких нерозважних витівок я мав смак ще змалку, і тепер вони вернули до мене — я немовби здитинів від горя. Та ба, я розумію, що в тих пишних та химерних драпіровках, у похмурих єгипетських статуях, у вигадливих карнізах та меблях, у навіжених візерунках на товстих парчових килимах — у всьому тому можна було б упізнати навіть ознаки причаєного божевілля! Я геть заплутався в тенетах опіуму, а мої повсякденні турботи та розпорядження щодалі більше забарвлювались у химерні тони марень. Та не слід мені довго копирсатися в усіх цих дурницях. Дозволю собі лише згадати той навіки проклятий покій, куди в хвилину потьмарення розуму я привів від олтаря як свою наречену — як спадкоємицю незабутньої Ліґейї — золотоволосу, блакитнооку леді Ровену Тревіньйон із Тремейну.