— Віддаєте мене, івківчани?.. Не жалієте?..

Зпоміж івківчан вийшов сивий селянин з рушницею і, заклавши набоя, підійшов до хреста.

— Жаліємо, жаліємо, козаче... Що вас, собачих синів, разом з Коцуром у девятнадцятому році не постріляли...

З другого боку підійшов медведівський отаман.

Два постріли — і кров'ю був підписаний союз між недавно ворожими селами.

В наших селах появилися відозви «козаків Вовчого Шпиля». Типографічний друк. Товариство закликало всіх селян до об'єднання в боротьбі з червоними катами України-московськими большевиками та їх українськими наймитами. Закликало до рішучої боротьби під національним прапором.

На другім боці листка жартівлива примітка, не гармонізуюча з «солідним» стилем відозви: «Друковано у власній його катівської величности «товариша» Леніна друкарні. Москва. Кремль. Поцілуйте нас в... (ніс), червоні собаки!»

Здогадуємося, що хлопці мають у чигиринській друкарні своїх людей, які між большевицькими «агітками» надрукували цю відозву.

Налагоджуємо зв'язок з «Вовчим шпилем».

Товариство з охотою підпорядкувалося Холодному Ярові. В складі його штабу — деякі члени колишнього коцуровського ревкому. Хлопці мають широкі зв'язки у Чигирині. Мають замір, піднявши Суботів, Новоселицю, Івківці, а з другого боку Степівку та Семигір'я, захопити Чигирин. За порадою нашого штабу облишили цей замір як недоцільний. Така операція знову притягла би до Чигирина червоні частини в той час, як захоплення його жадної користі не давало.

Починалася весна. Селяни готовилися до оранки та сівби. Всі «бурлаки» були зосереджені на Мельничанських хуторах, де по більшій часті перебував і отаман.

Смерть Чучупаків, пасивність ворога, весна з її хліборобськими клопотами — обнизили готовність населення до збройної боротьби.

Загальне положення на Україні було невідоме.

Підсилилися балачки про «гасло», за яким має піднятися проти ворога вся Україна.

Покищо «бурлаки» та неспокійніші місцеві хлопці нетерпляче дожидали, коли гостинно зазеленіють ліси.

Одного ранку, як сонце пригріло вже по справжньо-весняному, іду перейтися лісом до Мотриного манастиря. Ліс відживав. Де-не-де були ще плями потемнілого снігу, оточені квітами білого рясту. З манастирського валу видно, як працюють у саду черниці. Манастир, без козацьких шапок на подвірі, видається мені якимсь дивним, блідим. Хочеться відгадати, чи скоро між цими валами знову розляжеться шум бойового табору.

Обходжу манастир і йду назад понад мельничанською дорогою. Позаду розлігся веселий говір і туркіт підводи. Зпоміж дерев спостерігаю, що на підводі озброєні люди. На рукаві візника — червона пасма. Прилігши за горбочком, налагоджую карабінку та гранати. Коли підвода під'їхала ближче, пізнаю Чорноту. Коло нього Оробко і Соловій. За візника — Гуцуляк.

— Андрію! Доста чортів! Здоров!..

Хлопці, зіскочивши з підводи, сердечне витаються.

Гуртом ідемо понад дорогою. Андрій якийсь час зпід лоба дивиться на мене.

— Розкажи но мені, як ви отамана проґавили, бо з того, що оповідали зв'язки ні чорта не розібрав — як це могло статися?

Оповідаю йому про нещасливу подію. Коли сказав про передсмертний крик отамана — Андрій нахмурившися зідхнув.

— Недобре віщував отаман. Поляжемо певно отут всі, а України вільної не побачимо. Оті нові борці певно довершать нашу справу. Нехай діється Божа воля — наше діло боротися.

— Що там, Андрію, у світі чувати?

— Підсилено гонять «товариші» війська на Захід та на Південь. З весною певно якась каша завариться. Полюбуйся, що вони про Холодний Яр намалювали.

Передає мені київську большевицьку газету.

На першій сторінці великими літерами надруковано: «Чігірінскій уєзд очищен от бандітізма! Бандітскоє гнєздо — Холодний Яр — ліквідіровано. Отаман Чучупака і ізмєннік бандіт Коцур — разстреляни вмєстє с своімі штабамі». Переглядаю статтю, з якої довідуюся, що Чигиринщину два роки тероризували «бандити», які відбирали у селян хліб та останню скотину, вбивали бідняків та знущалися над ними. Селяни нераз виступали проти «кулаків-бандитів» та не могли дати їм ради. Нарешті червоні частини успішними операціями винищили всіх бандитів. Вдячне населення захоплено вітало всюди своїх визволителів большевиків. У всіх селах вибрано сельради та комнезами. Совітська влада закріплюється. Переводиться «розкулачення кулаків». Селяни з ентузіязмом виповнюють «развйорстку», добровільно збільшуючи завдання уряду. З червоними прапорами, з революційними піснями везуть на «пункти» хліб та продукти.

Повертаю газету.

— Добре намалювали — що й казать!

— Такого сорту звіт подало певно командування тих частин, які переходили. Та що іншого співає повітова влада з Чигирина. Чигиринські «товаріщі», як побачили, що починають розпукуватися бруньки на деревах — так неначе їм хто гвіздків в стільці набив. Виплакали у Києві дозвіл, щоб перебратися з Чигирина до Кам'янки, на залізницю. За який тиждень буде повітовий центр у Кам'янці.

— А як же з вами буде, Андрію?

— Будемо покищо триматися — там побачимо, що робити. Треба тільки підсилити склад нашими хлопцями. Цього я і приїхав. Довідатися що у вас діється, та кількох хлопців ще взяти. Перед перенесенням повіту до Кам'янки маєм наказ збільшити міську міліцію.

— От поки тут нема що робити, бери кількох добрих хлопців з бурлаків та йди до нас за старшого міліціонера. Тебе в Кам'янці ніхто не знає.

Погодився:

— Як отаман відпустить — піду.

— Я з ним поговорю. Довго вже триматися не прийдеться. Весною щось викується, почнеться якийсь рух, — тоді переб'єм повітове начальство, захопимо, що вдасться зброї — і до Холодного Яру.

Звертаємо на лісову доріжку і лісом вибираємося на мельничанські хутори.

Увечері відбулася нарада. Отаман згодився на підсилення «міліції» у Кам'янці.

Хлопці з Чорнотою вночі від'їхали назад до Кам'янки.

Слідуючої ночі, я з трьома козаками, з яких один добре знав розположення Кам'янки, добирався садами та городами до «управлєнія міліції».

На варті коло дверей стояв донський козачок Андрюша. В коридорчику наладований «Максім». У приміщенні для міліціонерів, на столі проти вікна «Кольт». На підлозі — чотири скринки з гранатами «Мільса». В станку коло стіни в зразковому порядку рушниці. На тапчанах спали й лежали одягнені «міліціонери» — самі наші хлопці. Міліціонери, які не знали таємниці кам'янської міліції, мали дозвіл мешкати на приватних мешканнях, хоч небажаних по настроях Чорнота із складу міліції видалив.

Не дивлячися на пізню годину, застаю у кабінеті Чорноту та начміла Леська-Лещенка. Знайомимося.

Лещенко, типовий чигиринець козацького крою. Сердечне вітається зо мною, та в очах його якась задума, неспокій.

В розмові висловлює сподівання, що з весною «червоних забере чорт з України». Відчувається, що він під цей час щиро бажає цього. Хлопець міцно засів між двома вогнями, не знаючи, з якого боку попечеться. Дипльоматично запитує, чи під час нападу червоних не знищені, або не захоплені папери, які посідав Петро Чучупака як начальник штабу.

Розуміючи, про що йому йде кажу, що всі папери штабу цілі і знаходяться у нового отамана. Це його з одного боку заспокоює (загубні для нього папірці не попали до червоних), з другого—пригнічує. (Життя його по старому в руках холодноярського штабу).

Пишу йому заяву про вступ на службу до міліції. До неї прикладаю документи на ім'я Валентина Сім'янціва. Ці (приватні) документи забув на кватирі під час переходу Запорізької групи через Матвіївну козак Богданівської кінної сотні, а господар, знайшовши, приніс до холодноярського штабу. До них доробили в штабі посвідку, що я служив добровольцем у червоній армії, та в наслідку контузії «петлюровською» гранатою — звільнений лікарською комісією як нездібний до чинної військової служби.

Начміл поклав на заяві резолюцію, що «товаріщ» В. Сім'янців зачислюється старшим міліціонером по сільському району.