— Отже, сину мій, це і є твоя майбутня дружина?..

Принц не відповів нічого, він лише пильно вдивлявся батькові в очі, щосили намагаючися уявити, якої думки пристаркуватий король про його Хелен. Та все було марно, оскільки на оглядини Його Королівська Величність немовби надягнули на обличчя непроникну маску цілковитої байдужості.

— Ти так і не відповів, сину мій, — мовив король суворо, коли тиша у тронній залі зробилася надто гнітючою. І присутнім здалося, що у його голосі брязкнули металеві нотки роздратування. Тоді принц ледь помітно кивнув, розліпив неслухняні губи й ледь чутно видихнув:

— Так…

Водночас пальці його лівої руки інстинктивно сіпнулися. Зрозумівши це по-своєму, Хелен зробила крок уперед і обома руками схопила принцеву долоню — немовби побоюючися, що Костандіса зараз же, негайно заберуть від неї…

Що їх розлучать назавжди!..

Побачивши цей дуже милий, але водночас і надто безпосередній жест, натовп придворних тихесенько загомонів. Втім, досить було королеві рвучко махнути десницею, немовби відганяючи надокучливу муху, щоб у тронній залі знов запанувала повна тиша. Тоді, не приховуючи розчарування, він звернувся до королеви:

— Наш єдиний син і спадкоємець нашого трону вирішив продемонструвати свій нестерпний характер навіть у такій делікатній справі… Що скаже на це Ваша Королівська Величність?

— Батьку!.. — не втримався принц.

Король зреагував миттєво: жодного сліду байдужості на його обличчі не залишилося, натомість очі спалахнули непідробним гнівом. Міцно стиснувши скіпетр, він звівся на прямі й гримнув:

— Три шлюбні партії!.. Три чудові партії було запропоновано тобі, а ти!.. Ти!..

— Ваша Королівська Величносте, будь ласка, не нервуйтеся, — попрохала королева, занепокоєно поглядаючи то на чоловіка, то на сина.

— Будь ласка, Ваша Королівська Величносте, не заважайте мені!.. — кип’ятився король.

— Але ж дорогоцінне королівське здоров’я!..

— Але ж майбутнє нашого королівства!..

— І все одно, заспокойтеся, прошу…

В цю мить Хелен наблизилася до Костандіса ще на один крок — тепер вже подавшися трохи убік, немовби ховаючись від королівського гніву за спину нареченого, і водночас обіймаючи його правою рукою за плечі. Король чи то зітхнув, чи простогнав крізь зуби, повільно всівся назад на трон і заговорив тихо, розтягуючи слова і нервово перебираючи у пальцях скіпетр:

— Отже, перед тобою відкривалися три чудові можливості. Шлюб з дочкою нашого північного сусіди дозволив би заручитися потужною військовою підтримкою, що аж ніяк не завадить у нинішні неспокійні часи…

— Але відтоді я брав би участь у нескінченних воєнних походах нашого північного сусіди на правах васала, — заперечив Костандіс.

Король зиркнув спідлоба на сина, помовчав трохи і продовжив:

— Ну, припустимо… Проте чом ти не обрав дочку нашого південного сусіди?! Адже він торгує з усім світом, його кораблі та каравани…

— Наш північний сусіда спить і бачить, як би самому заволодіти південним морським узбережжям. Якби я ризикнув «одружити» наше королівство з Півднем, то накликав би на свою рідну землю явну небезпеку. Бо прямий прохід на Південь…

Різким жестом король змусив Костандіса замовкнути і сумно продовжив:

— Гаразд, але чом би не обрати шлюб з дочкою нашого східного сусіди? Що там казати — він значно заможніший від нас. А золото і срібло, рубіни й діаманти, сапфіри та смарагди…

— Коштовні метали й каміння одвіку є прокляттям Сходу, — заперечив принц. — Отримати неабиякий посаг — перспектива добра… Та багатство може викликати таку саму ненависть північного сусіди, як і попередня пропозиція.

— Скільки існує світ, стільки існують і війни, — суворо мовив король. — Вибору практично немає: або загарбаєш ти — або загарбають тебе. Хто кого переможе, залежить від багатьох обставин, у тому числі від родинних зв’язків. Чи ти розумієш це?

— Так, Ваша Величносте, — кивнув принц.

— А розуміючи такі прості речі, скажи: який вибор насамкінець зробив наш єдиний син, спадкоємець нашого престолу?..

— Я обрав її, — коротко мовив Костандіс. При цьому Хелен вийшла з-за спини принца і стала поруч з ним. Придворні знов здивовано загомоніли, а пристаркуватий король уїдливо запитав:

— То повідай нам, які чесноти має твоя наречена? Може, вона є принцесою з віддалених, невідомих нам земель?

— Ні, батьку.

— Хто ж вона?

— Хелен є нашою підданою, дочкою одного з наших підданих — королівського лісничого.

Натовп придворних аж зойкнув від переляку, немовби одна людина. Король же мовив стомлено:

— Я так і знав…

— Ваша Величносте!.. Батьку!..

— Що?..

— Але ж ваша королева… Моя мати!..

Хоча король нерухомо сидів на троні із закам’янілим обличчям, придворні так і завмерли із роззявленими ротами. Зате заговорила сама королева:

— Так, сину мій, я справді вийшла з незаможної родини, як і моя свекруха — мати мого шляхетного чоловіка… Як, у свою чергу, і її свекруха, і свекруха її свекрухи також. Але і у мене, і у всіх моїх попередниць була на те поважна причина. Одна-єдина поважна причина…

— Так, мамо, — погодився Костандіс.

— А у вас?..

— Ваш син не забув прадавню традицію нашого королівського дому.

Принц не зміг стримуватися далі, і його обличчя осяяла радісна посмішка.

— Ти хочеш сказати, що камінчик… — король так і прикипів очима до сина.

— Дивіться самі, батьку.

Костандіс повільно потягнув тоненький золотий ланцюжок на шиї, витягнув з-під коміру камзолу обручку, що висіла на ньому, і продемонстрував усім присутнім. Обручка ненавмисно потрапила під сонячний промінчик, і прозорий, немов сльоза янгола, діамант спалахнув настільки яскраво, що дехто з придворних мимоволі затулив обличчя. Принц же озирнувся до Хелен і щиро посміхнувся: мовляв, я ж казав, що все скінчиться добре!..

То була легенда. Всього лише давня легенда. І якби не певні обставини, Костандіс нізащо не повірив би їй…

Та вірити мимоволі доводилося!

Колись давно-давно… так давно, що вже й не пригадати тих часів…

Коротше, коли серед людей магія вважалася справою звичайною, хоча й доступною далеко не кожному смертному, нібито жила у королівстві знаменита чаклунка, яка понад усе у житті полюбляла діаманти. Коли її послуг потребували знатні персони, чаклунка вимагала розплачуватися з нею виключно цими коштовними камінчиками. Нехай дрібненькими, нехай не зовсім чистої води — аби то були діаманти.

Якось звернувся до чаклунки і молодий король: просив наворожити щасливої долі та взаємності у коханні… ну, чого зазвичай по молодості прагнуть! Жінка зробила усе, як треба, король же віддячив у вельми оригінальний спосіб: подарував їй золоту обручку, куди було вправлено… дрібонький шматочок вугілля, що його жартівник назвав «чорним діамантом»…

За деякий час кревно ображена чаклунка повернула обручку з наступними словами:

— Ти, королю, таки будеш щасливий у коханні — що зроблено, те зроблено, нехай так і буде. Проте лише коли візьмеш шлюб саме з коханою жінкою, а не з іншою, обраною за далекоглядним розрахунком, цей шматочок вугілля справді перетвориться на діамант. От тоді й повернеш мені дарунок — зі справжнім каменем!.. Якщо ж ні — стережися: королівство твоє впаде під навалою котрогось із могутніх сусідів. Таке закляття насилаю на тебе і на весь рід твій! Бо віднині і твій старший син, і найстарший з онуків, і кожен твій нащадок, який претендуватиме на королівський трон, змушений буде пройти аналогічне випробування. І кожен віддаватиме мені нову обручку з новим діамантом, на яке перетвориться звичайнісінька вуглинка. Доки так триватиме — твій рід щасливо царюватиме на цій землі. Якщо ж ні — настане всьому край…

Розлючений володар наказав схопити чаклунку і наступного дня привселюдно спалити на повільному вогнищі. Проте на ранок у в’язниці вартові знайшли замість жінки… її портрет! Картину і палили, і топили, й мечами рубали — нічого не допомагало: на ранок неушкоджений портрет дивним чином з’являвся у королівських покоях.