Раз, два, три,

Грав я і ти.

Абель, жабель, киш, миш,

Тобі дуля, мені книш.*

Відколи світ світом, було на нім два Єремії. Один склав єреміаду про лихварство і звався Єремія Бентам.* Він завоював серце містера Джона Нійла* і був, за малим рахунком, великою людиною. Другий — хрещений батько найважливішої з точних наук — був великою людиною за великим, навіть можна сказати, за найбільшим рахунком.*

Що таке шахрайство, — як абстрактне поняття, закладене в дієслові «шахрувати», — розуміють усі. А от що таке шахрайство як одиничний факт, учинок, річ — означити важче. Однак більш-менш чітке уявлення про нього можна скласти, коли означити не шахрайство саме по собі, а людину — як «тварину, котра шахрує». Якби Платонові спало таке на думку, він не зганьбився б через ту обскубану курку.*

Платонові поставили дуже дотепне запитання: чому така «двонога тварина без пір'я», як обскубана курка, не є, згідно з його ж дефініцією, людиною? Але мене такими запитаннями морочити не треба. Людина — це тварина, що вміє шахрувати; тварин, що шахрують, нема, за винятком однієї — людини. Щоб це спростувати, замало й цілого курника обскубаних курей.

Те, що становить суть, ядро, принцип шахрайства, є, фактично, властивістю класу істот у піджаках і штанях. Сорока краде, лисиця лукавить, куниця хитрує, людина шахрує. Шахрайство їй судилося долею. «Людину створено для скорботи»,* — каже поет. Аж ніяк, — її створено для шахрайства. Це її мета, призначення і вирок. Кажемо ж ми на шахрая — «пропаща людина».

Шахрайство, якщо добре розібратися, — це сполука багатьох складників: дріб'язковості, інтересу, наполегливості, винахідливості, відчайдушності, незворушності, оригінальності, нахабства й посмішки.

Дріб'язковість. Шахрай — діяч малого масштабу. Він провадить дрібні операції. Його діло — роздріб, за готівку або чек на подавача. Як тільки шахрай утягується в солідні оборудки, він відразу втрачає свої видові ознаки і стає тим, кого ми називаємо «фінансистом». Останнє слово цілком відповідає уявленню про шахрайство, крім однієї риси — масштабу. Отож можна вважати, що шахрай — це банкір in petto,* а «фінансова операція» — це шахрайство по-бробдінґнезькому.* Одне з другим співвідноситься так, як Гомер із «Флакком»,* мастодонт із мишею, а хвіст комети із свинячим хвостиком.

Інтерес. Шахрай керується особистим інтересом. Він не любить шахрайства задля шахрайства. В нього на оці — власна кишеня. І ваша теж. Він завжди чує, де можна поживитись. Він ставить на Номер Перший. Ви — Номер Другий і про себе маєте дбати самі.

Наполегливість. Шахрай наполегливий. Збити його з пантелику нелегко. Він не зневіряється. Хай навіть усі банки зірвано, йому байдуже. Він уперто прямує до цілі і, ut canis a corio nunquam absterrebitur uncto,* так само не випустить здобичі.

Винахідливість. Шахрай винахідливий. У нього творчий розум. Він знає, що таке інтрига. Він і понадумує, і понадурює. Якби він не був Олександром, то став би Діогеном.* Якби не був шахраєм, то став би майстром з виготовлення патентованих мишоловок або добрим рибалкою.

Відчайдушність. Шахрай відчайдух. Він смілива людина. Він веде війну на ворожому полі. Все бере приступом. Він не злякався б ножів Фрея Геррена.* З Діка Терпіна,* якби йому більше обачності, вийшов би добрий шахрай; і з Даніела О'Коннела* — якби йому менше облесності; і з Карла XII — якби йому зо дві клепки вставили.

Незворушність. Шахрай незворушний. Він не нервується. Нервів у нього нема й не було. Його нічим не проймеш, не виведеш, — хіба що за двері. Він байдужий, мов стовп. Спокійний, «мов усміх пані Бері».* Він не мнеться, мов стара рукавиця чи немов молода дівиця в старому Байє.*

Оригінальність. Шахрай — достоту великий оригінал. Ідеї в нього — власні. Користуватися чужими — нижче його гідності. Трюків не першої свіжості не перетравлює. Він напевне повернув би вам гаманець, виявивши, що добув його неоригінальним способом.

Нахабство. Шахрай нахаба. Він хизується. Бере руки в боки або засуває в кишені. Сміється вам просто в обличчя. Наступає вам на мозолі. Їсть ваш обід, п'є ваше вино, позичає у вас гроші, обводить вас круг пальця, копає вашого пуделя й цілує вашу дружину.

Посмішка. Справжній шахрай вінчає справу посмішкою. Тільки ніхто її не бачить. Посміхається він по денних трудах своїх, увечері, у власній спальні, і лише задля власної втіхи. Він приходить додому. Замикає двері на ключ. Роздягається. Гасить свічку. Лягає в ліжко. Кладе голову на подушку. А тоді посміхається. Це аж ніяк не вигадка. Так воно й справді. Хоч я і мислю апріорно, а шахрай без посмішки — не шахрай.

Своїми витоками шахрайство сягає до початків роду людського. Може, першим шахраєм був Адам. У всякому разі, сліди цієї науки губляться в сивій давнині. Проте сучасники розвинули її до такого рівня досконалості, який і не снився тупоголовим пращурам. Тож про старі бувальщини говорити не буду, — обійдуся стислим переказом кількох сучасніших.

Ось одна дуже вдала оборудка. Господиня оббиває пороги крамниць у пошуках, скажімо, канапи. Нарешті в одній вітрині бачить чудову канапу. У дверях крамниці її зустрічає чемний і балакучий молодик, запрошує досередини. Виявляється, вона знайшла саме те, що шукала, а ще однією милою несподіванкою виявляється ціна — на добрих двадцять відсотків нижча, ніж вона сподівалася. Господиня платить не гаючись, дістає рахунок і квитанцію, залишає адресу й прохання, аби річ привезли якнайшвидше, і прощається з крамарем, що розсипається в поклонах. Надходить вечір, а канапи нема. Ще день минає, а канапи нема. Посилають слугу спитати, чому затримка. Затримки теж нема. Ніхто канапи не продавав, та й грошей ніхто не отримував, — крім шахрая, що принагідно прикинувся крамарем.

Наші меблеві крамниці, зовсім позбавлені нагляду, створюють усі умови для подібного ошуканства. Відвідувач зайде, огляне меблі і вийде, а ніхто його не чув і не бачив. Заманулося вам щось купити чи спитати ціну — є для цього дзвінок, а більше, вважається, нічого й не треба.

Ще один непересічний трюк. Пристойно вдягнений молодик заходить до крамниці, купує товару на один долар, збентежено виявляє, що залишив гаман у кишені іншого сюртука, і звертається до крамаря так:

— Не біда, шановний! Пришлете пакунок додому, гаразд? Але стривайте! Здається, в мене вдома й дрібних нема — тільки по п'ять доларів... Проте ви могли б передати з пакунком і здачу, правда?

— Неодмінно, сер, — відказує крамар, умить оцінивши ґречність клієнта, а сам думає: «Інший просто взяв би товар під пахву та й пішов, обіцяючи, що донесе гроші пополудні».

Відправляють хлопця-посильного з пакунком і здачею. По дорозі, цілком випадково, він стрічається з покупцем.

— Ох, та це ж мій пакунок! — вигукує той. — А я думав, він уже давно дома! Ну-ну, несіть. Місіс Троттер, моя дружина, дасть вам п'ять доларів, — це вже домовлено. А здачу можете лишити мені, — мені якраз треба дрібних, бо йду на пошту. От добре! Один, два... ця монета годиться? Три, чотири... все правильно. Скажете місіс Троттер, що мене перестріли, — тільки ж глядіть, не баріться!

Хлопець і не думає баритись, — тільки повертається якомога довше, бо пані з іменем місіс Троттер він так і не знайшов. Натомість утішає себе тим, що мав голову на плечах і не віддав пакунка задурно, — і самовдоволено переступає поріг крамниці, враз відчуваючи образу, коли хазяїн питає його, де здача.

Ось іще один простенький трюк. Капітанові судна, що от-от має відчалити, якась ніби чиновна особа подає рахунок з магістрату на вельми скромну суму. Радий, що так дешево відбувся, і заклопотаний сотнею інших нагальних справ, капітан одразу розраховується. Через якихось п'ятнадцять хвилин інша особа приносить іще один, уже не такий скромний рахунок, і дуже швидко з'ясовується, що той перший оподаткувач — шахрай і те перше оподаткування — шахрайство.