Наступного дня Гаррі прокинувся досить рано. Він відчував, що вже день, але очей не розплющував.

— Це був сон, — рішуче сказав він сам собі. — Мені снилося, ніби велетень на ймення Геґрід прийшов забрати мене до школи чарівників. Коли я розплющу очі, то буду вдома у своїй комірчині.

Раптом почувся гучний стукіт.

"А ось і тітка Петунія грюкає в мої двері", — подумав Гаррі, і серце йому опустилося. Але він і далі не розплющував очей. Адже був такий гарний сон.

— Тук-тук-тук!

— Гаразд, — пробурмотів Гаррі, — вже встаю. Він сів, і важкий Геґрідів плащ сповз додолу.

Хатинку затопило сонячне сяйво, буря вщухла, Геґрід ще спав на поламаній канапі, а у вікно, тримаючи в дзьобі газету, стукала пазурами сова. Гаррі скочив на ноги, відчуваючи, що весь вибухає від щастя, мовби в ньому надувається повітряна кулька. Він підбіг до вікна і відчинив його навстіж. Сова залетіла до кімнати і жбурнула газету на Геґріда, який навіть не ворухнувся. Тоді сіла на підлогу й напалася на Геґрідів плащ.

— Не роби цього!

Гаррі спробував прогнати сову, але та грізно замахнулася дзьобом і далі люто шматувала плащ.

— Геґріде! — закричав Гаррі. — Тут якась сова…

— Треба заплатити, — буркнув з канапи Геґрід.

— Що?

— Треба заплатити їй за газету. Пошукай си в кишенях.

Геґрідів плащ складався з самих кишень, і там було що завгодно: в'язки ключів, слимакові мушельки, клубочки, м'ятні льодяники, торбиночки чаю і… нарешті Гаррі знайшов жменю чудернацьких монет.

— Дай їй п'єть кнатів, — заспано промимрив Геґрід.

— Кнатів?

— Маленьких мідяків.

Гаррі відрахував п'ять мідних монеток, а сова простягла ногу, щоб він міг покласти гроші до невеличкого шкіряного гаманця, прив'язаного до тієї ноги. А тоді випурхнула у відчинене вікно.

Геґрід голосно позіхнув, випростався й потягся.

— Треба си вже рухати, Гаррі, нині маємо багацько справ, треба поїхати до Льондона, купити всьо до школи.

Гаррі крутив на всі боки чарівні монетки, розглядаючи їх, аж раптом подумав про щось таке, що ніби цвяшком прокололо його радісну кульку.

— Е-е… Геґріде!

— Га? — відгукнувся Геґрід, натягуючи величезні чоботи.

— Я не маю грошей, а ви чули, що казав уночі дядько Вернон? Він не платитиме, щоб я навчався чарів.

— Цим не журиси, — сказав Геґрід, підводячись і чухаючи потилицю. — Думаєш, батьки нічого тобі не лишили, га?

— Але ж якщо хата завалилася…

— Вони не тримали грошей у хаті, хлопче! Отож спершу ми зайдемо до "Ґрінґотсу". Це банк для чарівників. З'їж трохи ковбаски, вона й холодна непогана. До речі, я б си не відмовив і від кавальчика вчорашнього торта.

— Чарівники мають банки?

Тілько один. "Ґрінґотс". Ним керуют ґобліни.

Ковбаса, яку тримав Гаррі, випала йому з рук.

— Ґобліни?

— Так, і тому тілько божевільний спробує грабувати його. Затям, Гаррі: ніколи не чіпай ґоблінів. "Ґрінґотс" — найбезпечніше місце в світі, окрім хіба Гоґвортсу. До речі, мені однаково треба навідати "Ґрінґотс". Дамблдор попросив залагодити деякі справи. — Геґрід гордо випнув груди. — Найважливіше він переважно доручає мені, — знайти тебе, щось узяти в "Ґрінґотсі"… Ти вже готовий? То рушаймо!

Гаррі вийшов з халупи слідом за Геґрідом. Небо прояснилося, море мерехтіло під сонячним промінням. Човен, що його позичив дядько Вернон, стояв біля берега, проте в човні після бурі зібралося чимало води.

— Як ви сюди дісталися? — запитав Гаррі, не помітивши ніде іншого човна.

— Прилетів, — відповів Геґрід.

— Прилетіли?

— Атож, але назад попливемо човном. Я вже знайшов тебе і не маю си права користати чарами.

Вони залізли до човна, а Гаррі дивився на Геґріда, намагаючись уявити, як той летить.

— Але веслувати було би встидно, — сказав Геґрід, знову спідлоба зиркнувши на Гаррі. — Якби я… е-е… трошки всьо пришвидшив, чи міг би ти не згадувати про це в Гоґвортсі?

— Звичайно, — відповів Гаррі, якому не терпілося побачити нові чари.

Геґрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.

— А чому тільки божевільний може піти грабувати "Ґрінґотс"? — поцікавився Гаррі.

— Заклинання… замовляння, — пояснив Геґрід, розгортаючи газету. — Кажуть, сейфи там охороняють дракони. А ще треба знайти дорогу: "Ґрінґотс" лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастит щось украсти.

Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Геґрід переглядав газету "Щоденний віщун". Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.

— О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало, — пробурмотів Геґрід, перегортаючи сторінку.

— А що, існує Міністерство магії? — не зміг не запитати Гаррі.

— А запевно, — відказав Геґрід. — Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гоґвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.

— А що робить Міністерство магії?

— Ну, передусім намагається приховати від маґлів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.

— Навіщо?

— Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортит вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.

Тієї миті човен легенько торкнувся берега.

Геґрід склав газету, і вони кам'яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Геґріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Геґрід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як-от лічильників на пар-кувальних майданчиках, вигукуючи:

— Диви, Гаррі? Чого тілько ті маґли не вигадают, га?

— Геґріде, — насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати, — то ви казали, що в "Ґрінґотсі" є дракони?

— Та ніби так кажут, — відповів Геґрід. — От би мені дракончика!

— Дракончика?

— Я змалку про нього мрію… О, вже прийшли.