А Левон ледь міг зв'язати докупи пару речень. Не те, щоб він погано говорив чи не хотів говорити. Просто він подумки був деінде. Я побачив, що він надто затиснутий страхом і стурбований за життя своєї доньки, щоб зосередитися на розмові. Але його рухи та жести були дуже виразними він то стискав кулаки, то відвертався, ховаючи сльози, що виступали на очах, часто знімав окуляри й притискав долоні до очей.

— Як ви дізналися про зникнення вашої доньки? — спитав я Барбару.

І цієї миті задзвонив телефон Левона. Він поглянув на дисплей, піднявся й відійшов до ліфта.

Я почув, як він спитав:

— Лейтенанте Джексон? Не сьогодні?! Але ж чому? — А після паузи сказав: — Гаразд. О восьмій ранку.

— Схоже, завтра вранці ми таки матимемо рандеву з поліцією. Приходьте разом із нами, — сказала мені Барбара. Вона записала номер мого телефону й поплескала мене по руці. А потім цьомкнула в щоку.

Я побажав їй доброї ночі й ще раз замовив газировку. Без лайму та без льоду. Поки я сидів у зручному кріслі, насолоджуючись потрясаючою панорамою узбережжя, атмосфера в барі «Тайфун» встигла істотно пожвавитися.

Симпатичні свіжозасмаглі відвідувачки в білому, як сніг, напівпрозорому прикиді позаймали місця вздовж поруччя тераси, а одинаки та одиначки повсідалися на стільцях біля довгої стійки бару. Сміх здіймався й падав, як хвилі на узбережжі, як пориви легкого вітерцю, що ледь куйовдив зачіски й піднімав краї коротеньких спідниць.

До рояля «Стейнвей» підійшов піаніст, відкрив кришку, сів півобертом до публіки й, імітуючи стиль Пітера Аллена, заспівав «їду в Ріо». Публіка прийшла в захват.

Над баром я помітив камери стеження. Кинувши на стійку кілька купюр, я зійшов сходами вниз й обігнув басейн.

Потім рушив повз купальні кабінки, повторюючи маршрут, яким, здогадно, пішла Кім дві доби тому.

На пляжі майже нікого не було, а ніч була досить світлою, щоб побачити берегову лінію, яка обрамляла острів Мауї й нагадувала кружальце довкола Місяця під час затемнення.

Я уявив собі, що йду позаду Кім тієї ночі в п’ятницю. Мабуть, вона йшла, схиливши голову, вітерець тріпав її русяве волосся, а шум прибою поглинав решту звуків.

Тож до неї запросто міг підкрастися ззаду якийсь негідник і гепнути каменем по голові. Або підстрелити. Чи придушити.

Я йшов по втоптаному піску повз готелі, що виднілися праворуч, порожні шезлонги та похилі грибки парасольок, що тягнулися вздовж берега стільки, скільки сягав мій погляд.

Пройшовши десь із чверть милі, я звернув із пляжу й рушив стежиною, що огинала «Чотири пори року» — іще один п’ятизірковий готель, де за вісімсот доларів за добу можна було винайняти хіба що номер із видом на автостоянку.

Пройшовши крізь розкішний мармуровий вестибюль готелю, я опинився на вулиці. За п’ятнадцять хвилин я вже сидів у своєму орендованому шевроле, що стояв під розлогим тінистим деревом побіля готелю «Вейлі Прінсес», і слухав, як шумить у водоспаді вода.

Якби я був убивцею, то кинув би жертву у хвилі прибою або поніс би на плечах до свого авто. І постарався б зробити так, щоб ніхто мене при цьому не помітив.

Легко, як два пальці об асфальт.

Увімкнувши двигун, я поїхав туди, де висів над берегом місяць, — до «Стелла блюз», веселенького кафе в Кігай. То було приміщення з високою й гострою конічної стелею та барною стійкою, яка йшла по всій окружності. У цю годину кафе гуло натовпом місцевих мешканців та туристів, що зійшли з круїзних суден і насолоджувалися своїм першим вечором у порту. Замовивши віскі «Джек Деніелс» та смажену рибу махі-махі, я зайняв столик на двох у внутрішньому подвір’ї.

Коли свічка моєї цнотливості зашкварчала й згасла, я зателефонував Аманді. Ми з Амандою Діас зустрічалися ось уже два роки. Вона молодша за мене на п’ять років, працює кухаркою в ресторані і зве сама себе «коза-байкерша». Це означає, що інколи на вихідні вона сідлає свого антикварного «харлея» і мчить автострадою Пасифік Коуст, щоб трохи остудитися від кухонної спеки. Менді не лише розумненька та гарненька. Коли я дивлюся на неї, то всі оці рок-н-рольні пісні про серце, що гуде в грудях, та про кохання до смерті починають здаватися мені сповненими глибокого сенсу й абсолютно правдивими.

Мені страшенно захотілося почути голос моєї крихітки — і вона мене не розчарувала: відповіла після третього гудка. Після віртуальних обіймів та ляскання високо піднятими долонями і після мого прохання вона розповіла, як провела свій черговий день в «Інтермецо».

— Бенджі, це був День байбака. І Ремі вже вкотре вигнав Рокко, — відповіла Аманда, імітуючи французький акцент. — Що б мені такого сказати, щоб ти на секунду відчув себе шеф-кухарем? Уяви собі цукати. Вони схожі на застиглі козячі котяшки. Рокко з ними явно перестарався. І вони стали ну ду-у-уже схожі на козячі горіхи.

Аманда розсміялася й додала:

— А за десять хвилин шеф знову взяв його на роботу. Як зазвичай. А тут іще я пересушила крем-брюле. «Щоб ти скисла, Амандо! Хочеш, щоб я через тебе в дурку потрапив?» — Вона знову розсміялася. — А ти як, Бенджі? Як твоя історія? Просувається?

— Я зустрівся з предками зниклої дівчини. Вони не стали мене шугати, і ми добре поговорили.

— Ой, як цікаво. Ну і що — важко було? Вони, напевне, вбиті горем?

Відчувши, що Менді це дійсно цікавить, я розповів їй про інтерв’ю з Барбарою, про те, що мені дуже сподобалися Макденіелси й що це подружжя має ще двох дітлахів — хлопців, усиновлених із російських сиротинців.

— Їхній найстарший син перебував ледь не в ступорі через брак догляду, коли петербурзька поліція знайшла його. А в молодшого — синдром «п’яного зачаття». Кім вирішила стати педіатром саме через своїх братів.

— Бене, любий, ти мене добре чуєш?

— Угу. А що, я пропадаю?

— Та ні, я чую тебе прекрасно. А ти мене?

— Теж прекрасно.

— Тоді слухай сюди. Остерігайся, чуєш?

Я відчув у її голосі легеньке роздратування. Аманда мала напрочуд розвинену інтуїцію, але особисто я не відчував, що мені загрожує якась небезпека.

— Остерігайся чого?

— Пам’ятаєш той випадок, коли ти забув у ресторані свою валізку з паперами до справи Донато?

— Знову ти про своє.

— Сам напросився.

— Дурненька, то ж я був під владою твоїх чарів. І геть про все забув, бо думав про тебе. Якби ти була зараз зі мною, то повторилося б те саме…

— Та отож. Тому я тобі це й нагадую, бо голос у тебе точнісінько такий, як і тоді.

— Та невже?

— Авжеж. Точнісінько такий. Тому остерігайся, добре? Не втрачай пильності й до всього придивляйся.

За десять футів від мене двійко закоханих дзенькнули келихами і взялися за руки. «Молодята», — подумав я.

— Я дуже за тобою скучив, — сказав я.

— І я за тобою скучила. Тепла постіль чекає на тебе. Не барися, скоріш приїжджай додому.

Я послав своїй дівчині в Лос-Анджелесі телефонний поцілунок і побажав їй доброї ночі.

О сьомій п’ятнадцять ранку Левон побачив, як до парадного входу «Вейлі Прінсес» підкотив чорний седан. Гокінс із Барбарою всілися ззаду, а Левон забрався на переднє пасажирське сидіння і ввічливо сказав Марку, щоб той відвіз їх до поліційного відділка в Кігеї.

Дорогою Левон упіввуха прислухався до порад Гокінса, як слід поводитися з поліцією. Сенс цих порад полягав у тому, що треба йти з копами на контакт і всіляко їм сприяти, а не поводитися войовничо й налаштовувати їх проти себе.

Левон кивнув, кілька разів промимрив «угу», але думав про своє. Він навіть забув дорогу від готелю до відділка, бо повністю зосередився на майбутній зустрічі з лейтенантом Джеймсом Джексоном.

Коли Марко під'їжджав до невеличкого торговельного центру, Левон повернувся до реальності. Вискочивши з машини, коли вона ще не встигла повністю зупинитися, він швидко підійшов до маленького, як коробка для взуття, відділка, затиснутого між тату-салоном та піцерією.