Через цей погляд гра могла скінчитися за одну мить, але Гокінс його не впізнав, хоча кілька годин просидів поруч із ним в авто. Безкарно ходити по лезу ножа — ось де справжнє задоволення!

І Чарлі Ролінз, фотограф із неіснуючого журналу «Ток Віклі», вирішив додати захвату ще на одну позначку. Піднявши свою «Соні» — посміхніться, дітки, зараз звідси вилетить пташка! — він зробив три знімки Макденіелсів.

Ось так, мамо й тату.

Його серце аж підстрибнуло від утіхи, коли Левон невдоволено скривився й подався вперед, закриваючи собою дружину від об’єктива камери.

Схвильований ледь не до екстазу, убивця подався сходами до свого номера, думаючи вже про Бена Гокінса, котрий тепер цікавив його навіть більше, ніж Макденіелси. Гокінс був чудовим письменником детективів, і кожна з його книжок нічим не поступалася «Мовчанню ягнят». Але він і досі не написав свого справжнього шедевру. Тож чому б не спробувати зробити це зараз?

Ролінз вставив у щілину картку-ключ, і спалахнув зелений вогник. Двері відчинилися, розкривши перед ним сцену ненав’язливої розкоші, яку він ледь помітив. Бо його розум уже повнився думками про те, як зробити Бена Гокінса невід’ємною складовою свого проекту.

Як найкраще його використати — ось у чім полягало питання.

Левон поставив на столик порцелянову чашку з кавою. При цьому чашка страшенно торохтіла об блюдце. Левон усвідомлював, що Барбара з Гокінсом, а може, і цілий легіон японських туристів, що набилися у вестибюль, бачили, як трясуться його руки. Але він нічим не міг зарадити.

Як же ж йому не нервуватися, коли отой кровопивця-папарацо[4] націлив на нього та Барбару свою камеру! А тут іще неприємні спогади про інцидент із лейтенантом Джексоном, від яких голова обертом ішла! Він і досі відчував у долонях пружність поштовху, відчував приниження від думки про те, що запросто міг опинитися за ґратами, але, чорт забирай, він це зробив — і будь, що буде.

Але є й позитив: можливо, своїм «демаршем» він змусить-таки Джексона підняти сраку й серйозно зайнятися справою Кім. Якщо ж ні, то погано. Дуже погано. Бо доведеться фактично самим займатися розслідуванням, більше не покладаючись на лейтенанта.

Левон відчув, що хтось наближається до них іззаду. Гокінс підвівся зі свого крісла і сказав:

— А ось нарешті й він.

Левон підвів погляд і побачив, як через вестибюль до них наближається тридцятирічний чоловік у широких спортивних штанях та блакитній спортивній куртці поверх яскравої гавайської сорочки. То був фарбований блондин із пробором посередині голови.

— Знайомтеся, — сказав Гокінс, — це Едді Кеола, найкращий приватний детектив на Мауї.

— Єдиний приватний детектив на Мауї, — поправив його Кеола й посміхнувся, оголивши на своїх зубах фіксатори.

«Господи, — подумав Левон. — Та він же не набагато старший за Кім!» Невже це той самий детектив, що знайшов дівчину Різ?

Кеола потиснув руки Макденіелсам, сів в одне з ротангових крісел із розкішною оббивкою і сказав:

— Радий вас бачити. Вибачте за поспішність, але я вже задіяв своїх інформаторів.

— Уже? — здивувалася Барбара.

— Щойно мені зателефонував Бен, я взявся за роботу. Я народився за п’ятнадцять хвилин ходу звідси і кілька років після Гавайського університету служив у поліції. І досі маю з ними добрі робочі стосунки, — пояснив Едді. Левону здалося, що хлопець не вихваляється, а просто представляється. — І вони вже декого підозрюють, — додав детектив.

— Ми знаємо цього підозрюваного, — відповів Левон і розповів про те, що Дуг Кагіл — колишній хлопець Кім, а потім розказав про нічний телефонний дзвінок, який навпіл розколов їхній світ, наче сире яйце.

Барбара попросила Едді розповісти про Керол Різ, знамениту двадцятирічну велосипедистку з Огайо, яка зникла два роки тому.

— Я знайшов її в Сан-Франциско, — відповів Кеола. — У неї був неприкаяний безголовий приятель, якого вона бажала позбутися. Тому вона влаштувала власне викрадення, змінила ім’я й таке інше. Дівчина страшенно розлютилася, коли я її знайшов, — додав детектив, задумливо киваючи головою й пригадуючи минуле.

— Розкажіть нам, що ви збираєтеся робити, — попрохав його Левон.

Кеола відповів, що хоче поговорити з фотографом зі «Спортивного життя» — може, той випадково зняв якихось роззяв під час фотосесії. Потім він хотів би поговорити з охоронцями готелю й проглянути записи, зроблені камерами тої ночі, коли зникла Кім.

— Будемо сподіватися, що Кім сама невдовзі з’явиться, — продовжив Кеола. — Якщо ж ні, то тоді почнеться рутинна й ретельна детективна робота. Ви будете моїми єдиними клієнтами. Я залучу на допомогу додаткові сили, якщо в тому буде необхідність, і ми працюватимемо цілодобово, не покладаючи рук. І закінчимо тоді, коли ви скажете. Ані секундою раніше. Саме так це й робиться.

Левон обговорив із Кеолою розцінки, але насправді вони не мали істотного значення. Йому пригадалися години роботи, зазначені на дверях поліційного відділка в Кігеї. З понеділка до п’ятниці — з восьмої до п’ятої. У суботу — з десятої до четвертої. А тим часом Кім — десь у якомусь лігві, нещасна й безпорадна.

— Я вас наймаю, — сказав Левон. — Можете розпочинати роботу.

Не встиг я відчинити двері свого номера, як задзвонив мій телефон.

На моє «алло» якась жінка спитала із сильним акцентом:

— Це Бен е-е-е… Гокінс?

— Так, це Бен Гокінс, — відповів я й став чекати, що жінка назветься, але цього не сталося.

— У готелі «Вейлі Прінсес» мешкає один чоловік…

— Ну і?

— Його звуть Нільс Бйорн, і вам слід із ним поговорити.

— З якого це дива?

Жінка сказала, що Бйорн — європейський бізнесмен, з яким треба розібратися.

— Він якраз був у готелі, коли зникла Кім Макденіелс. Можливо, він якраз… Коротше кажучи, вам слід із ним поговорити.

Я висунув шухляду, шукаючи блокнот і ручку.

— А чому ви вважаєте цього Нільса Бйорна підозрілим? — спитав я, нарешті знайшовши ручку й записуючи це ім’я.

— Візьміть і самі з ним поговоріть. А мені треба хутко класти слухавку, — відповіла жінка. І поклала.

Я дістав із холодильника пляшку мінералки «Пер’є» і вийшов на балкон. Я зупинився в готелі «Маріот» за чверть милі від набагато дорожчого «Вейлі Прінсес», але з так само прекрасним видом на океан. Потроху цмулячи напій, я думав про свою невідому інформаторку. По-перше, як вона мене знайшла? Лише Макденіелси та Аманда знали, де я зупинився.

Я повернувся крізь ковзні двері до номера й завантажив свій портативний комп’ютер. А потім підключився до Інтернету і виґуґлив «Нільс Бйорн».

Першою згадкою про нього була минулорічна стаття в лондонській «Таймс». У ній ішлося про арешт у Лондоні Нільса Бйорна за підозрою в продажу зброї Ірану. Але згодом його відпустили через брак доказів.

Я став клацати далі, відкриваючи решту статей, але всі вони були схожими або аналогічними першій.

Потім я відкоркував іще одну пляшку мінералки і знову став нишпорити. І таки знайшов іще одну історію про Бйорна, датовану 2005 роком. Тоді його звинуватили в нападі на жінку за обтяжливих обставин, що мовою юристів означало зґвалтування. Ім’я жінки не згадувалося, ішлося лише про те, що то була дев’ятнадцятирічна модель. І знову Бйорн вийшов сухим із води.

Моєю останньою зупинкою на шляху, яким пройшовся Бйорн в Інтернеті, був «Скоал» — глянцевий європейський журнал, що висвітлював світське життя. Там було фото зі званого обіду на честь одного шведського промисловця, котрий відкрив фабрику з виробництва боєприпасів неподалік від Готенберга.

Я збільшив фото й уважно придивився до чоловіка, якого ідентифікували як Бйорна, до його очей, у яких застигла іскра фотоспалаху. Він мав правильні риси обличчя, світло-брунатне волосся і прямий ніс. На вигляд йому було десь тридцять із гаком, і не було в ньому жодної примітної риси, яка б впадала у вічі.