Водій відчинив їм дверцята, й авто покотилося вузенькою дорогою до готелю. Увійшовши до вестибюля, Джулія аж рота розкрила від захвату — розкішне приміщення з товстими китайськими килимами на долівці та антикварними статуетками було витримане в блакитно-зелених, золотистих та пурпурових тонах. Промені призахідного сонця заповнювали внутрішній простір, своєю красою майже затьмарюючи пишність внутрішньої обстави.

У бамбуковій хижці, де чулося ритмічне гупання океану, Джулії та Чарлі зробили масаж у чотири руки. Скинувши з них і склавши вчетверо ароматизовані плюмерією простирадла, масажистки своїми дужими руками спочатку втерли в їхні тіла олію какао, а потім приступили до традиційного масажу ломі-ломі.

Джулія, лежачи долілиць, млосно посміхнулася чоловіку, якого ще годину тому не знала, і сказала:

— Так гарно, що аж не віриться. Хочеться, щоб це задоволення ніколи не скінчалося.

— А далі буде ще краще.

За кілька годин вони повечеряли в ресторані на першому поверсі. Колони та м’яке світло служили тлом для їхньої трапези, що складалася з креветок, свинячих відбивних із кисло-солодкою овочево-фруктовою приправою та прекрасного французького вина. Джулія із задоволенням дозволила Чарлі підштовхнути її до розповіді про себе. Вона не стала нічого таїти й розповіла про те, як зростала на військовій базі в Бейруті, як переїхала до Лос-Анджелеса і як їй пощастило з кар’єрою моделі.

Чарлі замовив десертне вино й повне десертне меню: цукати, праліне й молоко, шоколадний мус та карамелізовані банани. Солодкий аромат припаленого цукру знову викликав у нього приплив хтивості. Він поглянув на дівчинку — а Джулія і справді була тепер дівчинкою, милою, вразливою дівчинкою, з якою він міг робити все, що завгодно.

Навіть якби він зупинився зараз, у цю мить, то витрачені ним чотири тисячі доларів були того варті.

Але він не зупинився.

У кабінці біля басейну вони перевдягнулися в купальні костюми й пішли на тривалу прогулянку вздовж берега.

Пісок купався в місячному сяйві, яке перетворювало океан на магічний коктейль із шуму прибою та піни на кінчиках хвиль.

Раптом Джулія розсміялася і сказала:

— Хто прибіжить останнім до води, той — тупиця. І це будеш ти, Чарлі.

Вона кинулася до води й верескнула від задоволення, коли хвилі огорнули її стегна. Чарлі витягнув зі своєї торби камеру і швидко зробив кілька знімків. Потім сховав камеру й поставив торбу на пісок.

— Зараз побачимо, хто з нас тупиця.

Він рвонув до неї, пірнув у хвилі й виринув на поверхню, обійнявши Джулію руками.

Швидко повечерявши з Кеолою, я повернувся до свого номера, перевірив телефонну пам’ять і пересвідчився, що мені ніхто не дзвонив — ані незнайомка з акцентом, ані хто інший. Тоді я запустив комп’ютер і через деякий час послав на вхідну поштову скриньку Аронштайна в «Л.-А. таймс» досить непоганий, як на мене, репортаж обсягом сімсот слів.

Завершивши свою денну норму, я увімкнув телевізор і побачив, що історія про зникнення Кім ішла першою в новинах на десяту вечора.

Під заставку «Термінові новини» балакучі голови заявили, що Дуга Кагіла вважають імовірним підозрюваним у справі про здогадне викрадення Кім Макденіелс. На екрані з’явилося фото Кагіла в повній формі «Чиказьких ведмедів» перед початком гри. Він посміхався в об’єктив, як кінозірка, зі своїми аж шістьма футами трьома дюймами зросту та двомастами п’ятдесятьма фунтами ваги.

Не треба було мати неабиякий інтелект, щоб зробити нескладні підрахунки й дійти висновку: здоровенний Кагіл міг легко, як пушинку, взяти 110-фунтову Кім Макденіелс під пахву й понести, куди завгодно — як футбольний м’яч.

А потім у мене від несподіванки ледь очі на лоба не вилізли.

Було показано відео-ролик із Кагілом, знятий на дві години раніше. Поки я вечеряв з Едді Кеолою, побіля поліційного відділка в Кігеї відбувалися цікаві події.

На екрані з’явився Кагіл з адвокатами по обидва боки. Одного з них я впізнав. То був Амос Брок — франтуватий, у перлово-сірому костюмі нью-йоркський адвокат, що спеціалізувався на захисті знаменитостей та спортивних зірок, які мали великі нелади із законом. Брок уже й сам встиг стати зіркою й тепер захищав Дуга Кагіла.

Усі камери місцевої телекомпанії KITV були націлені на Кагіла та Брока. Адвокат підійшов до мікрофона й заявив:

— Моєму клієнтові, Дугу Кагілу, не було пред’явлено жодного офіційного звинувачення. Підозри стосовно нього є просто абсурдними. Немає ані крихти доказів для підтвердження припущень, що вже циркулюють у засобах масової інформації. Саме тому моєму підопічному й не було пред’явлено звинувачення. Дуг має бажання зробити публічну заяву — уперше й востаннє.

Я вхопив слухавку і швидко зателефонував Левону, який, здавалося, прокинувся після міцного сну.

— Левоне, це Бен. Увімкни телевізор. Канал чотири. Мерщій.

Я й досі був на зв’язку з Левоном, коли до мікрофона підступив Кагіл. Він був неголений, у блакитній бавовняній сорочці на ґудзиках під добре скроєною спортивною курткою. Без підкладок під плечима та без форми він мав досить сумирний вигляд — як хлопець, що вчиться на менеджерських підготовчих курсах Вол-стрит.

— Я приїхав на Мауї, щоб побачитися з Кім, — заявив Дуг тремтячим голосом, сповненим глибоких емоцій. На його щоках блищали сльози. — Три дні тому я бачився з нею приблизно десять хвилин, і після того більше не бачив. Я не завдавав їй шкоди. Я кохаю Кім і залишуся тут, поки ми її не знайдемо.

Кагіл передав мікрофон Броку, і той сказав:

— Повторюю: Дуг не має жодного стосунку до зникнення Кім, і я, не вагаючись, подам до суду на кожного, хто паплюжитиме його. Дякую за увагу.

— Що скажеш про все це, Бене? Як тобі адвокат? І Дуг?

— Дуг виглядав досить переконливо, як на мене, — відповів я. — Одне з двох: або він і справді її кохає, або Дуг — талановитий брехун.

У мене з’явилася ще одна думка, але я не став ділитися нею з Девоном. Про оті сімсот слів, які я щойно переслав Аронштайну і які вже встигли перетворитися на застарілі новини.

Я надіслав своєму редакторові електронне повідомлення, у якому розповів, що Дуг Кагіл невдовзі стане улюбленцем преси, яка накручувала істерію, і пояснив чому: бо якийсь загадковий свідок начебто бачив, як він чіплявся до Кім, і тому, що Кагіла представляв тепер Амос Брок — нинішній чемпіон-суперваговик серед адвокатів захисту.

«Оце — оновлений варіант моєї статті, — написав я Аронштайну. — Може, там і немає чогось особливого, але я принаймні не барюся з матеріалом. Працюю швидко».

Після цього я зв’язався з нашим спортивним редактором, Семом Полсоном, який мав звичку затримуватися допізна на роботі, тому я знав, що він і досі не спить.

Полсон мені симпатизує, але нікому не довіряє. Я сказав йому:

— Слухай, Семе, мені хотілося б знати, що то за один — Дуг Кагіл. Гадаю, я не вторгаюся у твою ділянку роботи?

Наша розмова нагадувала поєдинок борців, що тривав хвилин із п’ятнадцять. Сем Полсон оборонявся з позиції знавця, втаємниченого в усе те, що відбувається у вищій лізі світового спорту, а я намагався витягнути з нього хоч якусь інформацію, котра свідчила б, що Дуг Кагіл може бути небезпечним і поза межами футбольного поля.

Нарешті я вимучив із нього одну наводку.

— Тут є одна дівчина, що працює у сфері піару. Я знайшов їй роботу для «Чиказьких ведмедів». Я не жартую, Гокінсе. Це не для преси. Ця дівчина — моя подруга.

— Зрозуміло.

— Кілька місяців тому Кагіл заклепав їй дитину. І вона розповіла про вагітність своїй матері. Розповіла також про Кагіла та про мене. Вона дає Дугу шанс повестися шляхетно. Не знаю, що вона, в біса, має під цим на увазі.

— Значить, він зустрічався одночасно з Кім та іншою жінкою? Ти певен?

— Еге ж.

— А він вдавався до насильства? Є зареєстровані свідчення?