Я подумав про її батьків та про Макденіелсів — ці добрі люди переживали таке пекло, яке Ієронім Босх не міг уявити собі навіть на вершині свого натхнення. Я хотів був зателефонувати Аманді, та не наважився. Бо боявся, що не втримаюся й бовкну: «Дякувати Богу, ми не маємо дітей».

Я рвучко звісив ноги з ліжка й увімкнув світло. Потім дістав із холодильника бляшанку соку та фрукти й увімкнув свій комп’ютер.

Відтоді, як я зазирав до пошти востаннє, там скупчилося повно спаму, а Сі-ен-ен прислала мені коротке повідомлення про новини стосовно Рози Кастро. Я хутко пробіг його поглядом і в останньому параграфі знайшов згадку про Кім.

Швидко вдрукувавши ім’я Кім у пошукове вікно, я хотів перевірити, чи не виловила Сі-ен-ен своєю сіткою якоїсь нової пікантної інформації про зниклу модель. Не виловила.

Я відкрив бляшанку з чипсами, з’їв буквально кілька штук, а потім зробив собі каву на крапельній кавоварці — і знову став нишпорити в Інтернеті.

На «YouTube» я знайшов відео Дуга Кагіла: кліпи, зроблені в гуртожитку, кліпи з якимись сімейними реліквіями, витягнутими з комори, а також відео з Кім, де вона спостерігає за грою з трибуни, плещучи в долоні та тупаючи ногами. Камера моталася туди-сюди між Кім та Кагілом — він якраз грав проти «Нью-йоркських велетнів» і в одному епізоді так перестарався, що ледь не відірвав голову знаменитому Елі Менінгу.

Я спробував уявити, як Кагіл убиває Кім, і не виключив можливості, що дебелий хлопець, який звик боротися за м’яч із так само дебелими хлопцями вагою під триста фунтів, запросто міг перейти межу та застосувати силу до незговірливої дівчини. І легко скрутити їй в’язи — умисно чи неумисно.

Але в глибині душі я вірив, що сльози Кагіла були справжні, що він кохав Кім і що — цілком логічно — якби він і справді її убив, то мав достатньо коштів, щоб надійно десь сховатися.

Тому я скерував свій браузер на пошуки чоловіка, чиє ім’я назвала мені невідома жінка: здогадного торговця зброєю Нільса Остертага Бйорна. Пошук видав мені ті самі статті, що я їх уже бачив учора, але цього разу я відкрив статті, написані шведською.

За допомогою машинного словника я переклав шведською слова «боєприпаси» та «бронежилети» — і вийшов на ще одне фото Бйорна, зроблене три роки тому.

То був репортажний знімок чоловіка з правильними й тому невиразними рисами обличчя, який виходив із «феррарі» в Женеві. На ньому був гарний строкатий костюм під ладно скроєним плащем. У руці він тримав валізку «Гуччі». Це зображення Бйорна відрізнялося від фото, зробленого під час офіційної вечері, де всі були в строгих костюмах та краватках. Відрізнялося тому, що цього разу волосся Бйорна було світлим. Навіть білявим.

Я клацнув по останній статті про Нільса Остертага Бйорна — і на моєму екрані з’явилося ще одне фото, цього разу це було фото чоловіка у військовій формі. На вигляд йому було років зо двадцять. Він мав широко посаджені очі та квадратне підборіддя. Чоловік на цьому фото був абсолютно не схожим на того Нільса Бйорна, якого я бачив на інших фотографіях.

Я став читати текст під фотографією й розпізнав шведські слова, що означали «Перська затока» та «вогонь супротивника». Раптом до мене дійшло.

Переді мною був некролог.

Нільса Бйорна вже п’ятнадцять років, як не було на світі.

Я пішов у душ, підставив голову під струмені гарячої води й спробував зліпити все докупи. Може, то були двоє різних чоловіків з однаковим, хоча й незвичним іменем? Чи, може, хтось вселився в готель «Вейлі Прінсес», користуючись посвідченням на ім’я чоловіка, якого вже давно не було серед живих?

Якщо так, то чи не він викрав і, можливо, убив Кім Макденіелс?

Анрі Бенуа прокинувся під м’якими білими простирадлами на елегантному ліжку з балдахіном у своєму номері в готелі «Айленд Брізис» на острові Ланаї.

Джулія тихенько сопіла, притиснувшись розпашілою щокою до його грудей. Крізь прозорі штори пробивалося пізнє ранкове світло, а за якихось п’ятдесят ярдів шумів неозорий Тихий океан.

Ця дівчина. Ця обстановка. Це неповторне світло. Та це ж мрія кінематографіста!

Він змахнув пальцями волосся з очей Джулії. Дівчина перебувала під дією полінезійського перцю кава-кава, а також щедрої дози валіуму, який він всипав їй у чашку. Вона міцно спала, але вже настав час будити її для зйомки крупним планом.

Анрі тихенько посіпав її за руку.

— Вставай, мавпочко, вставай!

Джулія насилу розплющила очі й спитала:

— Чарлі? Що таке? Мені вже пора на літак?

— Ще ні. Хочеш іще трохи поспати?

Джулія кивнула — і знову відключилася в нього на плечі.

Анрі тихцем вислизнув з ліжка й заходився поратися: увімкнув лампи, вставив у відеокамеру нову медіа-картку, поставив камеру на туалетний столик, що вивищувався над «знімальним майданчиком». Задоволений зробленим, він розв'язав на шторах шовкові шнурки, і важкі завіси впали додолу.

Джулія щось кволо промимрила на знак протесту, коли він перевернув її на живіт.

— Усе нормально, це я, Чарлі, — сказав він, прив’язуючи її ноги до задніх ніжок ліжка. При цьому він зав’язав мотузку витіюватим морським вузлом. Потім він прив’язав їй руки до переднього бильця, цього разу — екзотичним японським вузлом-ланцюжком, який мав прекрасно виглядати на відео.

Джулія судомно зітхнула — і знову провалилася в безодню сну.

Анрі підійшов до своєї дорожньої торби, понишпорив усередині й дістав звідти прозору пластикову маску, сині латексні рукавички, а також витягнув із піхов мисливський ніж.

Анрі сів на сплячу дівчину верхи, накрутив її коротке волосся на палець своєї лівої руки й на кілька дюймів підняв голову Джулії над подушкою.

— Ой, — вирвалося в неї, і вона розплющила очі. — Мені боляче, Чарлі.

— Вибач, я буду обережніший.

Він трохи почекав, а потім легко провів лезом по шиї Джулії, залишивши на ній тоненьку червону лінію.

Джулія тільки смикнулася, але, коли Анрі зробив другий надріз, її сон як вітром здуло. Вона крутнулася, вигнула шию — і побачила маску, ніж і кров. Охнувши з переляку, Джулія закричала:

— Чарлі! Що ти робиш!

«Творчий» настрій Анрі розлетівся на друзки. Його переповнювала побожна любов до цієї дівчини, а вона взяла й навмисне все зруйнувала.

— Заради Бога, Джуліє, поводься шляхетно.

Джулія набрала повні легені повітря й видала протяжний і страшний, як у фільмах жахів, зойк, більше схожий на скрегіт.

Вона не залишила Анрі вибору. І йому довелося завершувати справу не зовсім елегантним, зате найнадійнішим у даній ситуації способом. Анрі зімкнув руки на шиї Джулії.

Важко дихаючи, Анрі зліз із ліжка та, не втрачаючи часу, підійшов до камери.

Нахилившись до об’єктива, він сперся руками об коліна і вишкірився.

— Вийшло навіть краще, аніж я планував. Джулія порушила сценарій і завершила нашу тривалу зустріч із майстерністю справжнього таланту. Я від неї просто шаленію. Сподіваюся, усі задоволені?

Коли Анрі виходив із душу, він почув, як у двері постукали. Невже хтось почув, як Джулія кричала?

— Це прибиральниця, — почувся голос.

— Ідіть геть! — скрикнув Анрі. — Хіба ви не бачили табличку на дверях «Не турбувати!».

Зав’язавши халат, він підійшов до засклених дверей у дальньому кінці кімнати, розчинив їх і вийшов на балкон.

Перед ним розкинувся прекрасний парк — справжнісінький райський сад. На деревах старанно виспівували пташки, на клумбах росли ананаси, до басейну бігли стежиною дітлахи, а готельний персонал розставляв шезлонги. За басейном виднівся яскраво-блакитний океан. Над ним піднімалося сонце, і його промені знаменували ще один прекрасний гавайський день.

Поліцейських сирен не чути. Людей у чорній уніформі не видно. Отже, йому нічого не загрожує і загрозливих хмар на обрії немає.

Усе було добре. Анрі узяв свій мобільний, викликав гелікоптер, а потім підійшов до ліжка й накрив тіло Джулії стьобаною ватною ковдрою. Він ретельно прибрав у кімнаті, увімкнув телевізор і став одягати на себе прикид Чарлі Ролінза. З телеекрана йому посміхнулося обличчя Рози Кастро, цієї гарненької дівчинки, а потім стали крутити продовження історії Кім Макденіелс. Новин не було, але пошук тривав.