Коли я переступив через поріг, Леонард підвівся, потиснув мені руку, поплескав по спині й сказав, що радий мене бачити, хоча й зауважив, що виглядаю я, немов огидний кізяк.

Я подякував йому за «комплімент» і зазначив, що то я встиг постаріти на пару років, поки чекав його з дев’ятої до дванадцятої.

Леонард розсміявся, вибачився й сказав, що зробив усе можливе, аби втиснути мене у свій і без того напружений графік. А потім запропонував сісти напроти нього потойбіч столу. Невеликий на зріст, Леонард Загамі скидався на хлопчака за своїм гігантським робочим столом, але й досі випромінював владну енергію та обачливість людини, яка швидко відрізняла справжнє від туфти.

Я скористався запрошенням і сів.

— А про що буде твоя книга, Бене? Коли ми говорили востаннє, ти нічого не мав на думці.

— Ти стежив за історією вбивства Кім Макденіелс?

— Отієї моделі з журналу «Спортивне життя»? Аякже. Її та кількох інших людей убили на Гаваях кілька днів… Гей, та це ж ти дав репортаж про цю подію, еге ж? Тепер ясно.

— Я був близько знайомий із декотрими жертвами…

— Слухай, Бене, — перервав мене Загамі. — Поки не спіймають убивцю, це — харчі для таблоїдів. Це ще не книга, ні.

— Це — не те, що ти думаєш, Лене. Це — повна розповідь від першої особи.

— А хто ця перша особа? Ти?

І я зробив свій невідпорний хід, почуваючись при цьому так, наче від нього залежало все моє життя.

— Убивця зустрівся зі мною інкогніто й запропонував угоду, — пояснив я. — Він дуже обачливий та розумний маніяк, який хоче мати книгу про свої вбивства й хоче, щоб цю книгу написав я. Він не бажає розкривати свою особу, але збирається розповісти, навіщо він убивав і як.

Я чекав, що Загамі щось скаже, але вираз його обличчя так і лишився байдужим. Схрестивши руки на шкіряній поверхні столу, я втупився поглядом у свого приятеля так, щоб йому нікуди було очей подіти.

— Лене, ти мене почув чи ні? Цей тип може бути найнебезпечнішим розшукуваним убивцею в Америці. Він кмітливий. Він на свободі. І він убиває руками. Каже, що бажає, щоб я написав про його «подвиги», бо йому потрібні гроші та лиха слава. Він хоче чогось на кшталт суспільного визнання за свою вправно виконану роботу. А якщо я не напишу книгу, то він вб’є мене. І може вбити й Аманду. Тому мені потрібна твоя проста й чітка відповідь: «так» або «ні». Тобі це цікаво чи ні?

Леонард Загамі відхилився на спинку крісла, злегка погойдався пару хвилин, пригладив рукою сиві залишки своєї шевелюри, а потім поглянув на мене в упор. Коли він заговорив, то в його голосі почулася розпачлива щирість, і в мене від неї защеміло серце.

— Ти знаєш, як я тебе люблю, Бене. Ми з тобою знайомі ось уже — скільки? Дванадцять років?

— Майже п’ятнадцять.

— Отож. Цілих п’ятнадцять років. Тому я, як твій друг, не буду дурити тебе й вішати спагеті на вуха. Ти заслуговуєш на правду.

— От і добре, — сказав я, але мій пульс загупав так, що я ледь чув, що каже Лен.

— Я зараз кажу вголос те, що хороший бізнесмен може лише думати, тому не ображайся, Бене. Ти мав перспективну, але не сенсаційну кар’єру. Тому зараз тобі здалося, що ось вона — книга, що забезпечить прорив, книга, яка підвищить твій статус у видавництві «Рейвен-Воффорд» і серед видавців загалом. Я правильно кажу?

— Гадаєш, це — трюк? Гадаєш, що це я з відчаю? Невже ти серйозно таке подумав?

— Дай мені скінчити. Ти ж знаєш, що сталося, коли Фріц Келлер видав так звану «справжню історію» Рендольфа Грехема?

— Знаю. Вона виявилася туфтою.

— Спочатку були «вражаючі рецензії», потім — тележурналісти Матт Лауер та Ларрі Кінг. Опра Вінфрі вводить Грехема до свого книжкового клубу — і тут починає просочуватися правда. Грехем не був убивцею. А лише дрібним бандюком із непересічними письменницькими здібностями, котрий прикрасив історію свого життя. А коли все це вибухнуло, то уламки накрили й Фріца Келлера.

Потім Загамі розповів, що Келлеру погрожували пізно вночі по телефону, а на мобільний безперервно дзвонили ТБ-продюсери. Скінчилося це тим, що акції його компанії впали нижче плінтуса й у Фріца стався серцевий напад.

Моє серце теж почало нервово тіпатися. Леонард подумав, що або Анрі бреше, або я роздуваю матеріал, що тягне щонайбільше на газетну статтю.

Хоч так, хоч сяк, а він давав мені відкоша.

Невже Леонард не почув, що я сказав? Анрі пригрозив убити мене й Аманду. Лен зупинився, щоб перевести подих — і я скористався цим моментом.

— Лене, зараз я скажу тобі дещо вкрай важливе.

— Давай, бо, на жаль, у моєму розпорядженні лишилося всього-на-всього п’ять хвилин.

— Я теж спочатку засумнівався. Думав: а може, Анрі — не вбивця, а просто талановитий шахрай, що зібрався з моєю допомогою провернути найбільший у своєму житті трюк і заробити грошей.

— Отож-бо, — зауважив Лен.

— Так от: Анрі — це серйозно й насправді. Я тобі можу це довести.

І з цими словами я поклав на стіл флешку.

— Що це?

— Усе, що тобі треба знати, і навіть більше. Я хочу, щоб ти сам зустрівся з Анрі.

Лен вставив флешку, і на екрані його комп’ютера з’явилася темнувато-жовта кімната, де горіли свічки, а під стіною стояло ліжко. Камера показала напливом тендітну молоду жінку, що лежала на ліжку животом униз. Вона мала довге біляве волосся, на ній був червоний купальник-бікіні й чорні туфлі з червоними підошвами. Вона була зв’язана «по-свинячому» вишуканими вузлами. Здавалося, вона спить чи перебуває в наркотичному трансі, але, коли в кадрі з’явився чоловік, дівчина заплакала.

За винятком пластикової маски на обличчі та синіх латексних рукавичок, чоловік був голий.

Мені не хотілося знову дивитися це відео. Підійшовши до скляної стіни, я зазирнув у колодязь атріуму. З висоти сорок третього поверху люди, що копошилися внизу, здавалися маленькими мурашками.

З комп’ютера залунали голоси, а потім почулося, як кавкнув Леонард. Я обернувся — і побачив, як він прожогом кинувся до дверей. Коли через кілька хвилин він повернувся, то був білий як крейда, а вираз його обличчя радикально змінився.

Важко опустившись у крісло, Загамі висмикнув флешку й витріщився на неї так, наче то був змій із райського саду.

— Забери оце, — сказав він. — І давай зробимо так, щоб я її більше ніколи не бачив. Не хочу бути непрямим співучасником злочину — чи як там воно зветься юридично. Ти повідомив поліцію? Чи ФБР?

— Анрі пригрозив, що коли я це зроблю, то він мене вб’є. Й Аманду заодно. Я не можу так ризикувати.

— Тепер мені все ясно. А ти впевнений, що ота дівчина на відео — це Кім Макденіелс?

— Так, упевнений. Це вона.

Лен зняв слухавку й скасував зустріч на дванадцяту тридцять, а також усі інші, призначені на цей день. Потім замовив із кухні бутерброди, і ми перейшли до куточка відпочинку в тильному боці його офісу.

— А тепер починай із початку, — сказав Лен. — І не пропусти жодної бісової крапки чи коми.

Так я й зробив. Розповів Леонарду про своє несподіване відрядження на Гаваї, яке я мислив шаровою розважальною поїздкою і яке виявилося загадкою з п’ятьма трупами. Про те, як я заприятелював із Барбарою та Левоном Макденіелсами, і про те, як Анрі пошив мене в дурні своїми альтер-его: Марко Бенвенуто й Чарлі Ролінзом.

Емоції хапали мене за горло й заважали говорити, коли я розповідав Лену про трупи загиблих, а також коли розказував про те, як Анрі проникнув до моєї квартири, наставивши на мене пістолет, а потім показав зроблені ним фотографії Аманди.

— А скільки Анрі хоче за свою історію? Він цифру тобі називав?

Я пояснив Леонарду, що Анрі мав на увазі багато мільйонів доларів, але мій видавець і оком не змигнув. За останні півгодини він зі скептика встиг перетворитися на учасника контракту. За блиском у його очах було видно, що він уже прикинув потенційний розмір ринку для майбутньої книги. І вже подумки затикав діру в бюджеті свого видавництва купою готівки, яку він збирався загребти.