Анрі розказав, як встановив стосунки з отим підроблювачем документів у Бейруті. А коли він перейшов до подробиць свого ув’язнення, до страти своїх товаришів, то його плечі важко опустилися.

Я ставив навідні запитання й таким чином визначив місце для Джини Працці в часовій канві. Я спитав, чи знала Джина його справжнє ім’я, і він сказав, що ні. Він користувався іменем, зазначеним у документах, які виготовив йому той підроблювач: Анрі Бенуа з Монреаля.

— Ти продовжував зустрічатися з Джиною?

— Після Рима я не бачив її кілька років, — відповів Анрі. — Вона не схильна до панібратства з підлеглими.

Від його тримісячного роману з Джиною ми поступово перейшли до низки замовних убивств, які він здійснював для «Альянсу» ось уже чотири роки.

— Здебільшого я вбивав молодих жінок, — повідав мені Анрі. — Я роз’їжджав по світу й часто міняв зовнішність і посвідчення особи. Ти ж пам’ятаєш, як це добре в мене виходить, Бене.

І став перелічувати трупи — цілу низку молодих дівчат, яких він позбавив життя в Джакарті, а також таку собі Сабру в Тель-Авіві.

— Ця Сабра, вона виявилася бійцем. Господи, вона сама мене ледь не вбила.

Нарешті я намацав природний каркас цієї історії й сповнився творчого захвату. У мене в голові вже почав визрівати план твору, і я майже забув, що це — не просто щось на кшталт захоплюючого сценарію майбутнього фільму.

Бо всі описані вбивства були справжніми.

Навіть зараз пістолет Анрі був заряджений.

Анрі перелічував свої вбивства — молоді проститутки в Кореї та Венесуелі, — а я тим часом нумерував магнітофонні касети й робив нотатки, щоб поставити потім додаткові питання.

Він пояснив, що завжди любив кіно, і виробництво відео для «Альянсу» зробило його ще вправнішим кілером. Скоєні ним убивства ставали дедалі вишуканішими та досконалішими з точки зору кінематографії.

— А тебе не турбує те, що твої фільми гуляють по світу?

— Я завжди приховую своє обличчя, — пояснив Анрі. — Або маску вдягаю, як у випадку з Кім, або спеціально затуманюю своє лице на відео. Я користуюся комп’ютерною програмою, за допомогою якої дуже легко робити «розмивку» зображення.

Анрі пояснив, що роки, проведені на службі в «Брюстер-норт», навчили його залишати на місці знаряддя убивства та трупи (випадок із Розою був винятком), і хоча відбитки його пальців ніде не були зареєстровані, він усе одно дуже ретельно слідкував за тим, щоб не залишати після себе ані найменшого сліду. Він завжди вдягав презерватив, щоб поліція не могла вирахувати його по ДНК.

Розповідаючи мені про вбивство Джулії Вінклер, Анрі зізнався, що сильно її покохав. Я придушив у собі бажання саркастично пожартувати з приводу того, що його кохання було для дівчат смертельно небезпечним. Коли Анрі дійшов до Макденіелсів, то виявилося, що вони йому теж дуже сподобалися. Цієї миті мені захотілося накинутися на нього й задушити.

— А навіщо ж ти тоді їх убив, Анрі? Навіщо? — спитав нарешті я.

— Бо вони були частиною сценарію, узгодженого з Підглядачами. То мало бути щось на кшталт документального фільму. За Мауї я загріб купу грошей, Бене. За кілька днів я заробив набагато більше, аніж ти за рік.

— Гаразд, ти вбивав за гроші, але як ти почувався, позбавляючи життя всіх цих людей? За моїми підрахунками, ти вбив тридцять чоловік.

— Кількох із них мені було дійсно шкода, — відповів Анрі.

Після третьої ранку Анрі пояснив мені, що найбільше приваблювало його в обраному ремеслі.

— Мене стала цікавити ота скороминуща мить між життям та смертю, — пояснив він. І мені пригадалися обезголовлені курчата з його дитинства та забави з придушенням, якими він тішився після того, як задушив Моллі.

Й Анрі розповів мені більше, значно більше, аніж я хотів знати.

— У дельті Амазонки було одне плем’я, — продовжив він. — Вони надівали петлю якраз під щелепами своїх жертв так, що мотузка торкалася вух. Її протилежний кінець кріпився до верхівки зігнутого молодого дерева.

Коли жертві відрізали голову, то її дерево різко розпрямлялося, підкидаючи голову догори. Ці індіанці вважали це гарною смертю. Гадали, що останнє відчуття жертви було відчуттям польоту.

— Значить, Анрі, тебе до вбивства спонукає отой момент між життям та смертю?

— Мабуть, що так. Десь три роки тому я вбив одну парочку в Біг Сюр. Я накинув петлі їм під щелепи, — сказав він і для наочності обхопив свою шию вказівним та великим пальцями. — Протилежні кінці мотузок я прив’язав до вентилятора під стелею. Я відрубав їм голови гострим мачете — і вони завертілися на лопатях. Здається, коли Підглядачі побачили той фільм, вони збагнули, що я — талант, — продовжив Анрі. — Бо я підняв розцінки, але вони заплатили без заперечень. Та мені й досі не дає спокою ота парочка закоханих. Цікаво, їм і справді в момент смерті здалося, що вони летять?

Зійшло сонце, і мене охопила страшенна втома. Ми працювали всю ніч, і хоча я щедро здобрював свою каву цукром та ковтав її чашку за чашкою, мої повіки злипалися, а маленький простір причепа на хвилястому піску поплив перед очима.

— Мені важливо знати, Анрі… — сказав я.

І від’їхав, умить забувши, що хотів спитати. Анрі посмикав мене за плече.

— Закінчуй своє питання, Бене. Що тобі важливо знати?

То було запитання, яке з’явилося б у читача на самому початку, а відповідь на нього мала з’явитися наприкінці.

— А чому ти хочеш, щоб з’явилася ця книга?

І я поклав голову на столик — щоб хвилину перепочити.

Я чув, як Анрі ходив біля причепа, щось наче прибирав і витирав. Потім почулося, як він говорить, але я не був певен, що він говорив зі мною.

Коли я прокинувся, годинник на мікрохвильовці показував десять хвилин на дванадцяту.

Я гукнув Анрі, а коли він не відповів, я вибрався зі свого тісного куточка за столом і відсунув двері причепа.

Пікап щез.

Я вийшов із причепа й озирнувся довкола. У голові в мене почало розвиднюватися, і я увійшов назад, усередину. Мій портативний комп’ютер та валізка стояли на кухонному столі. Численні касети, що я їх ретельно пронумерував по порядку, були складені акуратним стосом. Магнітофон був увімкнений у розетку, а біля нього лежала записка:

«Бене, увімкни й послухай».

Я натиснув кнопку «Ріау» і почув голос Анрі:

«Доброго ранку, компаньйоне. Сподіваюся, ти добре виспався. Тобі треба було відпочити, тому я дав тобі снодійне, щоб ти швидше заснув. Сподіваюся, ти мене розумієш: мені потрібен був час на збори.

А тепер слухай уважно. Іди колією на захід і через чотирнадцять миль вийдеш на автостраду Палмз-Хайвей номер двадцять дев’ять. Я залишив тобі багацько води та їжі, і якщо ти вирушиш після заходу сонця, то до ранку встигнеш вибратися з парку.

Цілком можливо, що тобі зустрінуться лейтенант Брукс або хтось із її колег і підвезуть тебе. Обережно підбирай слова, Бене. Ти ж письменник, людина творча. Тож потурбуйся вигадати правдоподібну брехню.

Твій автомобіль — на стоянці за «Лакшері-інн», там, де ти його залишив. Ключі від нього я поклав у кишеню твоєї куртки разом із квитком на літак.

Ой, ледь не забув найважливіше. Я зателефонував Аманді. Сказав, що з тобою все гаразд і що невдовзі ти будеш удома.

Чао, Бене. Трудися старанно. Працюй добре. Я буду на зв'язку».

Плівка засичала — повідомлення скінчилося.

Цей вилупок зателефонував Аманді. Іще одна погроза.

За дверима причепа пустеля смажилася в липневому пеклі, тому мені довелося вирушити в піший похід лише після того, як сіло сонце. А поки я чекав, Анрі, напевне, замітав сліди, вкотре міняв личину й безперешкодно сідав на борт літака.

Відчуття безпеки остаточно мене покинуло. Я зрозумів, що воно не повернеться доти, доки «Анрі Бенуа» не помре або опиниться за ґратами. Я твердо вирішив повернути своє життя в нормальне русло й заради цього був готовий на все.