Я повернув стілець так, щоб можна було бачити екран, і глибоко вдихнув.

На екрані з’явилася нахилена голова якогось чоловіка. Мені було видно його від маківки до середини футболки, у яку він був вдягнений. Коли він підняв своє опухле й скривавлене лице, то відвернувся від камери — і від мене.

З того, що я встиг побачити, було видно, що йому — за тридцять і риси його обличчя є звичайними й непоказними.

Допит явно був у розпалі. Я напружено дивився в екран. Поза камерою чийсь голос сказав — нарочито в ніс: «Анннрііі, скажи правду».

Моє серце підскочило. Невже це — він? Невже Анрі спіймали?

Скривавлений полонений відповів своєму допитувачу:

— Я — не Анрі. Мене звуть Антуан Паскаль. Ви не того схопили.

— Це ж неважко сказати, Анрі, — мовив голос за кадром. — Тільки скажи потрібні слова, і ми, можливо, відпустимо тебе.

— Кажу вам, я — не Анрі. Моє посвідчення — у моїй кишені. Принесіть мій гаманець.

Нарешті в кадрі з'явився допитувач. На вигляд йому було двадцять із гаком, він мав темне волосся, татуювання павутиння на шиї, яке тягнулося аж до лівої щоки. Він повернув об’єктив так, що стало видно всю голу, глуху кімнату. То явно було підвальне приміщення, освітлене лише однією лампочкою. Допитуваний був прив’язаний «по-свинячому» до спинки стільця.

Татуйований сказав:

— Гаразд, «Антуане». Ми проглянули твої документи, і ми просто в захваті від твоєї здатності перевтілюватися. Але мені вже набридла ця гра. Скажеш ти чи не скажеш, а я рахую до трьох.

Татуйований чоловік узяв довгий зубчастий ніж і, стукаючи лезом по своєму стегну, почав рахувати. А потім сказав:

— Час скінчився. Здається, ти завжди цього хотів, Анрі. Пізнати отой момент між життям та смертю. Я правильно кажу?

Голос, що я почув від полоненого, видався мені знайомим. Як і вираз блідо-сірих очей. То дійсно був Анрі. Тепер я в цьому не сумнівався.

Раптом на мене накотився страх — я збагнув, що зараз має статися. Мені захотілося гукнути до Анрі, висловити почуття, яке я й сам до пуття не розумів.

Я вже давно був внутрішньо готовий убити його, але до такого способу вбивства я був явно неготовий. Неспроможний. Мені було моторошно дивитися на екран.

Анрі плюнув в об’єктив, і татуйований міцно вхопив його за каштанове волосся. І смикнув так, що шия Анрі вигнулася й напружилася.

— Кажи, що від тебе вимагають! — загорлав він.

А потім чотирма потужними помахами розрізав шию. Фонтаном бризнула кров і заляпала все довкола. Й Анрі. І його вбивцю. Й об’єктив камери.

Я мимоволі позадкував, але не міг відірвати очей від екрана. Мені здалося, що Анрі дивиться з монітора крізь скло прямо мені у вічі. Його очі й досі були розкриті. І раптом він кліпнув. Так-так, він справді кліпнув.

Кат нахилився до об’єктива. З його підборіддя стікали краплі поту й крові. Самовдоволено посміхаючись, він спитав:

— Ну як — усі задоволені?

У кімнаті для допитів, де панувала тиша, байдужий вираз обличчя Хорста Вернера так і не змінився, але він підняв очі й лагідно посміхнувся, коли розчинилися двері, увійшов чоловік у темному костюмі й поклав руку йому на плече.

Перекладач підтвердив мою здогадку: прибув адвокат Вернера.

Розмова між адвокатом та капітаном Фолькером нагадувала обмін короткими автоматними чергами з наростаючою інтенсивністю, які звелися до одного факту: поліції бракувало доказів, щоб тримати Вернера під вартою.

Шокований, я мовчки спостерігав, як Вернер вийшов із кімнати допитів у супроводі свого адвоката. Вийшов вільною людиною.

Через якусь хвилину капітан Фолькер зайшов до мене в спостережну кімнату й категорично пояснив, що це ще зовсім не кінець. Що отримано ордери на перевірку банківських рахунків та записів телефонних розмов Вернера. Сказав, що на решту членів «Альянсу» в усьому світі буде вчинено тиск. Вони обов’язково розколються, і тому повторний арешт Вернера є лише питанням часу. До того ж цією справою вже займаються Інтерпол та ФБР.

Я виходив із поліційного відділка, заточуючись, та все одно був радий опинитися на свіжому повітрі й денному світлі. Поблизу вже чекав лімузин, щоб відвезти мене до аеропорту. Я попросив водія поквапитися. Він завів двигун і підняв скляну перегородку. Авто рушило, але все одно з помірною швидкістю.

Десь у глибині моєї свідомості Ван дер Хойфель безперервно повторював: «Бійтеся Хорста Вернера». І я боявся. Невдовзі Вернер дізнається про мої роздруківки зізнань Анрі. Їх можна було використати в суді як неспростовне звинувачення проти нього та Підглядачів. Тепер замість Анрі свідком став я, і мої свідчення могли спричинитися до винесення звинувачувального вироку Вернеру та решті членів «Альянсу» за вбивство кільканадцятьох осіб за обтяжливих обставин.

Я перенісся подумки через континенти. Ляснувши перегородку, я гукнув водієві:

— Поспішайте, додайте газу!

Я мав дістатися до Аманди — хоч літаком, хоч гелікоптером, хоч в’ючним мулом. Я мав дістатися до неї першим. Ми мали звести навколо нас мури й зачаїтися. Чи надовго — я не знав і не хотів знати.

Я знав лише, що Хорст Вернер здатен із нами зробити, якщо знайде нас.

Добре знав.

А ще мене не покидала думка: «А чи справді Анрі вже мертвий?»

Що то я недавно бачив там, у відділку?

Оте кліпання очима — може, то Анрі підморгнув? Може, той фільм — лише вправний відеомонтаж?

— Швидше, швидше! — знову гукнув я водієві.

Коли ця книга вийшла, то її продаж набагато перевищив сподівання видавців. Та все одно я ніколи не міг собі уявити, що моя книга з’явиться в тисячах книжкових магазинів в усьому світі, а мені доведеться жити в халупі на схилі гори в чужій країні.

Дехто скаже: «Бійся свого бажання, бо воно може справдитися». І я відповім: «Воно справдилося так, що я й уявити собі не міг».

Зі мною — Аманда, моя любов. Вона швидко пристосувалася до захоплюючої краси тутешньої природи й самотності нашого нового життя. Вона двомовна й навчила мене говорити іншою мовою та куховарити. Ми відразу ж засадили овочами огород і раз на тиждень спускаємося пішки до гарненького села по хліб, сир та інші припаси.

У цьому селі ми з Амандою й побралися — у маленькій церкві, збудованій руками відданих парафіян. Нас благословили там священик і парафіяни, для яких ми з Амандою стали як рідні. «Жевжика» похрестять, коли він з’явиться на цей світ, і я жду не діждуся, коли він народиться. Наш син.

Але що належатиме йому по праву народження? Що я зможу йому дати?

Коли я вперше побачив джип, що піднімався до нас із долини зміїстою колією, я озброїв свою наречену й розклав на столі біля вікна заряджені гвинтівки.

Виявилося, що то був приватний перевізник, якого найняв мій видавець, щоб привезти мені пошту та новини з Великого світу. Ретельно обшукавши й відпустивши водія, я перечитав усе, що прислав мені Загамі. Я дізнався, що Підглядачів вистежили й заарештували, що всі з них постануть перед судом за вбивство та змову з метою убивства, а також за дрібніші злочини, що гарантовано забезпечить їхнє довічне перебування за ґратами.

Часом мене невідступно переслідують думки про Хорста Вернера, його довгі руки та сталеві кулаки. І поки йде суд над ним та його поплічниками, я заспокоюю себе: «Принаймні я знаю, де він зараз».

А потім переключаюся на Анрі.

Інколи я прокручую в голові сцену його вбивства, як фільм на старому кінопроекторі. Спостерігаючи цю жахливу страту, я переконую себе, що він і дійсно мертвий.

Та час від часу я майже не сумніваюся, що він усіх нас обдурив. Що живе собі спокійнісінько під новим вигаданим ім’ям — як і я. І що одного дня він нас знайде.

Я дякую вам, мої віддані читачі, за листи, за висловлену вами турботу й за молитви про нашу безпеку. Нам добре тут жити. Інколи я буваю дуже щасливим, та все одно ніяк не можу позбутися страху перед отим виродком-психопатом, якого знаю аж надто добре, щоб заспокоюватися. І ніколи в житті не забуду родину Макденіелсів — Левона, Барбару та Кім.