Та ось принц Просперо угледів цю прояву, яка, ніби намагаючись переконливіше зіграти свою роль, поволі, врочисто походжала туди-сюди поміж танцюристів, і всі побачили, як принц спершу затіпався – чи то з жаху, чи то з огиди – а потім побагровів від люті.

– Хто посмів?! – хрипко закричав він до придворних, що стояли поряд. – Хто дав собі волю образити нас цією блюзнірською витівкою? Хапайте його та здеріть оту машкару, аби ми знали, кого доведеться почепити на фортечному мурі, як зійде сонце!

Ті принцові слова загучали зі східної, блакитної зали. Вони облетіли всі сім покоїв, лункі й виразні, адже принц був чоловік відважний та дужий, і вмить на помах його руки стихла музика.

Це відбувалось у блакитній залі, де стояв принц Просперо серед гурту блідих придворних. Зачувши його повеління, вони кинулись до непроханого гостя, котрий теж був неподалік, однак той раптом спокійною, впевненою ходою попрямував до принца. Ніхто не зважився підняти на нього руку – такий незбагненний жах навіювала зарозумілість цього шаленця. Отож він безборонно пройшов повз принца, за крок від нього, – гості воднораз сахнулися, даючи йому дорогу, їх мов вітром поздувало з середини зали й попритискало до стін – і все тою самою врочистою, розміреною ходою, що так вирізняла його з-поміж інших присутніх, рушив із блакитної кімнати в червону, з червоної – в зелену, з зеленої – в жовтогарячу, звідти – в білу і нарешті – у фіалкову, але так ніхто й не зробив рішучої спроби його перепинити. І тоді принц Просперо, охоплений нестямною люттю і соромом за свою миттєву нерішучість, метнувся за ним навздогін через шість покоїв, та ніхто з придворних не зрушив з місця, бо всіх скував смертельний жах. Принц біг з оголеним кинджалом, стрімко і грізно, й коли на порозі чорної кімнати вже майже наздогнав свого супротивника, той зненацька обернувся і встромив у нього погляд. Злинув пронизливий зойк – і кинджал, зблиснувши, впав на жалобний килим, на якому за мить розпростерлося тіло мертвого принца. І вже тоді, зібравши всю свою відчайдушну відвагу, гості як один кинулися до чорної зали. Та щойно вони вчепились у лиховісного штукаря, чия довга постать витяглась непорушно і зачаїлась у тіні від ебенових дзиґарів, як од невимовного страху їм забило дух, бо під могильним саваном та безживною маскою, що їх вони смикали з такою нестямною люттю, не було нічого – сама порожнеча.

І тоді всі збагнули, що то прийшла Червона Смерть. Вона прокралася мов лиходій уночі. Й один по одному падали гульвіси в зарошених кров'ю бенкетних залах і прощалися з життям у тих сповнених розпачу позах, у яких їх хапала смерть. І заніміли ебенові дзиґарі – ту ж мить, як заніміли уста останнього з веселунів. Вичахли й вогники у жаровнях – і тоді над світом запанували безборонно Морок, Тлінь і Червона Смерть.

Уперше цю новелу Едґара Аллана По було надруковано у травні 1842 року в філадельфійському журналі “Lady's and Gentleman's Magazine” під назвою «Маска Червоної Смерті» (англ. “The Mask of the Red Death”) з підзаголовком «Фантазія» (англ. “A Fantasy”). За цю публікацію По отримав гонорар 12 доларів. 19 липня 1845 року виправлена новела була надрукована в нью-йоркській газеті “Broadway Journal” під усталеною нині назвою “The Masque of the Red Death”, котра буквально перекладається як «Маскарад Червоної Смерті».

... круговерть вальсу... – В часи По вальс, тоді новий танець, вважався непристойним.

«Ернані» – драма В. Гюго, мала приголомшливий успіх на першій виставі 1830 р. і проклала шлях романтичній драматургії 30-х pp. XIX ст.