— Дівоче прізвище? — здивувався Волошин.

— Еге ж, адже у Євгенії Феліксівни прізвище до заміжжя було неросійське… Кумедне таке… Я вже й забула, — сказала Клавдія Антипівна і здивовано знизала плечима. — І звідки тільки про це все у ваших музеях довідались?..

Волошин замислився.

— Цікаво!.. — сказав він нарешті і встав. — Ну, гаразд. Напевне, знайдуться листи Євгенії Феліксівни… Пошукаємо.

З Ординки Волошин одразу ж пішов, просто в Управління міліції і попросив, щоб його негайно прийняв заступник начальника управління.

Читач уже, очевидно, осміхнувся і подумав: “Усе ясно й зрозуміло. В наступному розділі з’явиться надзвичайно енергійний слідчий і заведе справу про таємниче викрадення листів, які мають важливе наукове значення…”

Хтозна. Може й з’явиться. Адже ті листи, що пропали, писала людина, яка володіла візантійською книгою, що колись належала царівні Зої й Іванові Грозному…

Та поки слідчий не з’явився, автор знову повернеться до “нащадка великого конквістадора” Педро Хорхе Кортеца та “представника Міжнародного антикварного тресту” Джейка Бєльського. Нам пора згадати про них, бо вони вже дещо зробили для здійснення своїх сміливих планів.

Лютецію Гаврилівну Голдишкіну всі знайомі називали коротко: “мадам”. Вона була куца на зріст, але широка, огрядна, славилась не розумом, а дужим голосом. Біографія її була досить строкатою, але найкраще мадам пам’ятала ті дні, коли перед самою революцією вийшла заміж за австрійського графа і російського фабриканта Фрідріха-Марію фон Еккель. З цієї причини Лютеція Гаврилівна і досі розмовляла звисока і безапеляційно. Так вона розмовляла і з своєю четвертою дочкою від третього шлюбу, Лірикою Тараканцевою, уродженою Голдишкіною.

Стоячи на кухні перед сковородою з котлетами, мадам туркотіла трубним басом так, щоб її чула товста, лінива Лірика в кімнаті.

— Це ж просто кошмар! Люди мають машину, дачу, домашню робітницю, а я, графиня фон Еккель, повинна для твого Тараканцева смажити котлети!..

Після ванни Лірика вже дві години сиділа перед дзеркалом, накручувала на голові якісь вигадливі кренделі і нехотя відповідала:

— Можеш не смажити. Ми пообідаємо в ресторані…

Мадам обурювалась:

— Які багатії! Жалюгідні три тисячі в місяць!.. Ти дурна, моя люба! З твоєю зовнішністю можна знайти чоловіка соліднішого, ніж твій Лжедмитрій! Якісь музеї, якісь безглузді картини. Що це може дати?..

Читач уже догадався, що мова йшла про чоловіка Лірики — Дмитра Павловича Тараканцева. За деякі особливості вдачі хтось охрестив його “Лжедмитрієм”. Це прізвисько укріпилося за ним усюди, навіть у його сім’ї.

Розмову матері й дочки перебив телефонний дзвінок. Лірика зняла трубку й обізвалася співучим голосом: “Алло!”, але з таким одчайдушним англійським акцентом, що у неї вийшло: “Хельлооу!”

Мати прислухалася. З кокетливих інтонацій вона зрозуміла, що дочка розмовляє з мужчиною.

— Дмитра Павловича ще немає дома…. А хто про нього питає?.. Знайомий? Із-за кордону?.. О! Я можу дати його службовий телефон… Ах, уже дзвонили?.. Так, він дико зайнятий… До нас… Будь ласка, приїжджайте.

— Хто це? — поцікавилася Лютеція Гаврилівна.

Лірика заметалася по кімнаті.

— Якийсь знайомий. Іноземець. Не може впіймати Лжедмитрія. Хоче поговорити в домашній обстановці.

— Він Іде до нас? — злякано спитала мадам.

— Іде! І не сам! їх двоє!

Лірика гепнулась на диван і стала натягувати на свої гігантські литки панчохи-павутинку.

— Але я в жахливому вигляді! — застогнала Лютеція Гаврилівна.

— Треба прибрати хоча б в одній кімнаті, — скомандувала Лірика. — А я почну шукати Лжедмитрія. Ти знаєш, це не так просто.

Так, вона мала рацію: Лжедмитрія Павловича Тараканцева нелегко було знайти в бурхливих хвилях ділової Москви, хоча він був присутній усюди, де тільки можна було бути присутнім, і навіть там, де йому бути присутнім не треба було. За посадою він був начальником Музейного фонду, але, будучи одночасно “творчим працівником”, живописцем вельми оригінального жанру “наукової ексцентрики”, Тараканцев вважався (так, саме “вважався”):

а) членом бюро комісії (або секції) наукової ексцентрики;

б) членом секції (або комісії) реставраторів і копіїстів;

в) … ш) членом різноманітних жюрі;

ш) членом редколегій усіх видань його комісій, а також секцій і підсекцій.

Математики назвали б його “многочленом”.

Він був не такий працьовитий, як моторний, і умудрявся не пропустити жодного засідання, наради, обговорення, а на великі збори прибігав завжди першим, сідав у першому ряду (або в президії) і слово завжди брав першим…

Автор міг би описати і творчу діяльність Тараканцева як “провідного майстра наукової ексцентрики”, але зараз він тільки хоче, щоб читач не сумнівався в тому, що Дмитро Павлович Тараканцев був надзвичайно зайнятою людиною… У цьому всіх переконувала його надприродна активність. У цьому, між іншим, не мав сумніву й агент антикварного тресту Педро Хорхе Кортец, який познайомився з Тараканцевим ще в тридцятих роках нашого століття.

Як відомо, в ті роки в СРСР відбувалися великі історичні події: радянське селянство вступило на шлях масової колективізації; в ці ж роки народилася наша індустрія; на підприємствах з’явилися передовики виробництва, вперше в історії людство дізналося на практиці, що таке соціалістичне змагання. Та обивателі вперто називали цю епоху “епохою Торгсину”. Справді, в ті роки золоті й срібні дрібнички, потрапляючи в канали “Торгсину”, перетворювалися на верстати і машини, необхідні для нашої країни. Але було й так, що деякі не в міру розторопні “торгсинівці” умудрялися нищечком перетворювати в трієри та снопов’язалки картини великих майстрів, цінну скульптуру, рідкісні книги і прекрасні ювелірні вироби. Агенти антикварного тресту нишпорили в ті роки по Москві і Ленінграду в розшуках здобичі… Нишпорив у той час по нашій землі і Педро Кортец. Тут він і познайомився з молодим художником Д. П. Тараканцевим, який уже тоді був членом комісій і підкомісій, секцій і підсекцій, зокрема — членом експертної комісії, що вирішувала долю творів мистецтва, призначених на експорт.

Треба віддати належне Тараканцеву: в своїх рішеннях він був до непритомності обережний, і Кортец не міг похвалитися, що з допомогою Тараканцева він виудив хоча б одну цінну картину. Та досвідчений авантюрист, близько познайомившись з ним, зрозумів, що надмірну обережність Тараканцева породжували не патріотизм і не любов до цінностей рідної культури, а всього-на-всього боягузтво. На думку Кортеца, Тараканцев багато чого міг би зробити для нього (і з великою вигодою для себе), якби не був таким боягузливим… Цю рису неодмінного члена всіх комісій Кортец добре запам’ятав.

Проживаючи в Парижі, він стежив за долею деяких своїх радянських “знайомих”, а тепер, прибувши в Москву, вирішив, що вірусоподібний активіст Тараканцев обов’язково допоможе йому і Джейкові знайти і потім вивезти надзвичайно цінну колекцію Грозного. Саме тому допоможе, що Тараканцев був зоологічно боягузливий…

Якраз у той момент, коли Лірика “піймала” нарешті по телефону Лжедмитрія, на якійсь музейній нараді, безголосий дзвінок тричі кашлянув у передпокої її квартири.

Лютеція Гаврилівна з густо напудреним носом накинула на свої богатирські плечі тюлеву накидку кольору “ша-муа” (подарунок графа Фрідріха-Марії!) і пішла відчиняти двері. За дверима стояло двоє чоловіків у світлих костюмах: один — громіздкий, смуглявий, східного типу, другий — високий, худорлявий, блідолиций.

— Прошу пробачення, мадам, — з легеньким акцентом сказав по-російськи літній. — Тут квартира Дмитра Павловича Тараканцева?

Лютецію Гаврилівну трясло від хвилювання: перед нею стояли, з нею розмовляли живі іноземці. Може, вони прямо з Парижа приїхали? Може, оцей молодий — граф або віконт?..