Так, у напіврозваленому “кам’яному мішку” фортечної стіни справді говорили по-французькому. Там були Кортеж Джейк і монастирський сторож дід Антон.

Кортец раз у раз неспокійно визирав з напіврозваленого “кам’яного мішка” в двір, а Джейк, впритул підійшовши до старика, говорив йому неголосно, але значливо, наче гіпнотизер:

— Нам усе відомо, князь. Ви не той, за кого себе видаєте. Підроблена вами довідка повністю викриває вас. Ми також знаємо, що саме тримає вас у цьому монастирі вже багато років. Ви шукаєте тут бібліотеку Грозного…

Старик гучно сопів і понуро дивився на купу цегли у себе під ногами. Джейк кивнув на Кортеца:

— Цей пан прибув сюди з Парижа в цій же справі. Він представник великої американської антикварної фірми. Йому треба допомогти. Коли ви знаєте щось про книжковий тайник, розкажіть… Ви одержите гроші, виїдете звідси і спокійно проживете ще багато років…

Старик мовчав. Кортец напружено вдивлявся в його непроникне обличчя. “Потомкові великого конквістадора” здавалося, що Джейк помилився, що старик зараз здвигне плечима і скаже: “Не розумію, пане, по-якому це ви зі мною лопочете…”

Але старик випростався, суворо глянув на Джейка і заговорив чистісінькою французькою мовою:

— Так… ви не помилилися… Я князь Платон Бєльський… Не знаю, хто ви, юначе… але я чув… усі ваші розмови… Думаю, що і ви не той, за кого себе… видаєте…

— Це не має значення, князь, — швидко відповів Джейк.

— Ви хочете знайти… книги царівни Зої та Івана Грозного? Даремно силкуєтесь… Я шукав їх тут понад тридцять років… І знайшов…

Останнє слово старик не вимовив, а прошепотів, але цей лункий шепіт, наче подих вітру, можна було почути і на березі озера.

Кортец підійшов до нього і витріщеними очима втупився в немигаючі, суворо спрямовані вперед очі старика:

— Ви… знайшли?

— Знайшов! — твердо, наче останнє слово клятви, промовив старик і зразу ж заговорив сам з собою, квапливо, то пошепки, то голосно: — Знайшов порожній тайник! Зовсім порожній!.. Грабіжники розтягли стародавню бібліотеку… Але вони не перенесли її далеко!

— Справді? А де ж вона? — Кортец учепився в його рукав.

Старик мовчав, наче згадував давній сон. Він беззвучно ворушив губами і дивився в потріскану, суворо навислу над ним стелю.

— Та говори ж ти, старий пень! — грубо ревнув Джейк.

— Спокійно, Джейк! — сказав Кортец. — Продовжуйте свою розповідь, князь…

— Вони… порозсовували древні книги… по всьому монастирю… Я десять років збирав їх… Зібрав і знову заховав… Тепер уже ніхто… не знайде цих книг… — приглушено сказав старик. — Ніхто!..

Кортец і Джейк напружено дивилися на старого сторожа. Той мовчав.

Кортец хотів щось сказати, але Джейк владним жестом зупинив його.

— Князь Платон… — почав він тихо і вкрадливо, так, як говорив колись у кабінеті Кортеца. — Довіртеся нам. Ми люди вашого кола. Ми допоможемо вам винести звідси всю старовинну бібліотеку. Ви поїдете в Париж разом з мосьє Кортецом…

Старик перевів погляд на смиренну фізіономію Джейка. Він наче повернувся на землю з якогось глухого підземелля і ще не міг зрозуміти, що хоче від нього цей прилизаний, чистенький молодик.

— У Париж? — спитав він і раптом зареготав своїм глухариним сміхом. — Ні, панове, мені ваш Париж не потрібен… Мені треба тільки одне: знайти серед стародавніх книг… індійський згорток з рецептом… Він поверне мені сили, пам’ять, поверне життя…

— Ми допоможемо вам знайти індійський рецепт, — зворушливо зашепотів Джейк. — У цього пана є знайомі професори, які знають усі індійські наріччя…

— Ні! — крикнув старик. — Рідний брат украв у мене план тайника! Більше я нікому не вірю! Я не віддам вам стародавніх книг… Я знайшов їх… Я врятував їх від загибелі! Я! Я сам!.. Вони мої… І більше нічиї!..

Джейк обмінявся швидким поглядом з Кортецом і, відкинувши вкрадливий тон, заговорив уже з погрозою:

— А якщо ми розповімо, хто ви такий? Якщо доведемо, що ви привласнили собі цінності, які належать Радянській владі?

— Так, так! — підтвердив Кортец, дивлячись палаючими очима на старого маніяка. — Ви знаєте, що з вами зроблять комуністи?..

Старик подивився на Кортеца, потім на Джейка і відповів виразно й спокійно:

— Знаю. Вони віднімуть у мене мої скарби, а мене посадять у тюрму наче того злодія…

— Ото ж бо! — вигукнув Кортец. — Ви розумна людина, князь!

— О так! — сміючись, вигукнув старик. — Я розумна людина… І тому я знаю… що ви нічого… І нікому про мене не розкажете… Ви самі в моїх руках, панове…

Він хитро примружився, і Кортец з Джейком знову почули глухарине квоктання.

— Знаєте що? — раптово обірвавши сміх, різко сказав старик. — Забирайтеся ви обидва… туди, звідки завітали… поки я перший не заговорив… Ось вам, панове… відповідь князя Платона Бєльського…

Він грубо відштовхнув спочатку Джейка, потім Кортеца і незграбно поліз у пролом.

Джейк вихопив ніж, але Кортец схопив його за руку:

— Джейк! Опам’ятайтеся!

— Проклята стара колода! — позеленівши від люті, просичав Джейк, але ножа сховав.

Його “азбука Морзе” після довгої перерви працювала повним ходом…

— Нам треба добре поміркувати, — сказав Кортец. — Ходімо, Джейк…

— Що він сказав? — пошепки спитав Волошин.

— “Нам треба добре поміркувати. Ходімо, Джейк…” — переклала Тася останню французьку фразу, вимовлену в “кам’яному мішку”.

— Значить, “товариша Богемського” звуть Джейком?.. — сказав Волошин. — Ого! Цікаво!

Тася і Волошин полежали ще хвилин зо дві на настилі, доки не стихли кроки Кортеца і Джейка.

— А зараз треба негайно бігти в міліцію, — рішуче сказав Волошин, допомагаючи Тасі підвестися і обтрушуючи її плаття.

— А це не обов’язково, товаришу Волошин! — вимовив хтось майже поруч з ним.

Тася й Волошин озирнулися і побачили, що з щілини сусіднього каземату вилазить весь замазаний пилюкою художник Єланський. Волошин дивився на нього поглядом Фауста, який вперше побачив Мефістофеля. Єланський вів далі:

— Ви ще в Москві звернулися до міліції у зв’язку із зникненням листів Євгенії Бєльської. Цього цілком досить, — він вийняв з кишені якогось папірця. — Ось ваша заява начальникові карного розшуку… Бонжур, камрад Березкіна! — повернувся він до Тасі. — Компрене ву франсе?..

— Уй… — розгублено відповіла Тася.

— Тре б’єн! — з чудовим французьким прононсом вигукнув Єланський. — Отже, ви все чули і все зрозуміли?

— Даруйте! — сторожко дивлячись на нього, вигукнув Волошин. — Хто ви такий?

— Ах так! Я забув відрекомендуватися. — Єланський витяг з кишені посвідчення і подав його Волошину: — Я співробітник Комітету державної безпеки майор Руднєв… Ваша заява через міліцію і карний розшук потрапила до нас.

Волошин і Тася перезирнулися,

— Ви прибули на мою заяву і нічого мені не сказали? — збентежено і навіть з образою промовив Волошин.

Руднєв посміхнувся.

— Не ображайтесь.

“Художник”, який так раптово перетворився на майора державної безпеки, швидко й лаконічно виклав перед комсомольцями свій план дій. Він вважав, що полохати непрошених гостей поки що не варто. Руднєв був певен, що Кортец і Джейк рано чи пізно все-таки дізнаються, де князь-сторож закопав знайдену ним бібліотеку Грозного.

— Нехай попрацюють, коли вже приїхали сюди, — зробив він висновок.

Віднині Тася повинна була уважно стежити за Платоном Бєльським, а Руднєв і Волошин — за обома “туристами”. Начальник Сіверського районного управління міліції, виявляється, знав про місію майора Руднєва і готовий був підтримати його в будь-який момент. Але до певного часу в монастирі не повинен був з’являтися ніхто з представників міліції.

Професора вирішили не турбувати.

Хоч і дуже передбачливим був Руднєв, але він не врахував, що події в монастирі почнуть розгортатися незвичайно швидко.