Прикриття тут ніякого не було, і Руднєву довелося повзти за ним, розсуваючи траву…

Джейк доволік свою ношу до входу в башту і з огидою кинув її на траву. Руднєв чув, як він чортихався, розмахуючи занімілими руками.

Майор усім тілом припав до землі, боячись поворухнутися. Ясно: після півкілометрового переходу з таким валуном Джейк відпочиватиме не менше як чверть години… Поволі повернувши голову, Руднєв, однак, побачив, що Джейка вже нема біля валуна. Майор тривожно оглядівся і потягся до бінокля, але в цю мить Джейк вийшов з дверей башти і попрямував до своєї ноші.

“Він збирається тягнути цей камінь у башту… Навіщо? Як ти вважаєш, старик?..”

Але “старик” у цю хвилину міг тільки запитувати, відповідати він поки що не наважувався.

Джейк сів на валун, щоб відпочити. Очевидно, зусилля, затрачені досі, були тільки легеньким тренуванням порівняно з тими вправами в пересуванні важких предметів, які його чекали.

Руднєв, лежачи на траві, скептично розглядав у бінокль його пониклу постать:

“…Важка робота — з болота тягнути бегемота… Невже кине?.. Шкода буде. Хочеться дізнатися, що він придумав”.

“Не кине, — заспокоював Руднєва “старик”. — Він, клятий, рачки, а все-таки потягне…”

Джейк раптом підвівся, наче він почув приємну характеристику “співрозмовника” Руднєва і вона дала йому силу Геракла та вселила дух Прометея. Знову присівши над своїм валуном і обнявши його, як рідну дитину, Джейк навалив камінь на свій худий живіт і поволік до башти.

Коли він переступив через поріг, Руднєв підхопився і, м’яко ступаючи по траві, подався до башти… Підійшов… Прислухався… Важко ступаючи по кам’яних східцях і відчайдушно сопучи, Джейк дерся з своїм вантажем нагору.

“Перший і другий яруси пройшов, — пошепки рахував Руднєв. — Підходить до третього… Що далі?”

Далекий глухий удар валуна об кам’яні плити склепіння був відповіддю на запитання Руднєва.

“Кинув!.. Перепочинок…”

Але цього разу Джейк не сів на валун для відпочинку. Руднєв почув його кроки десь поза баштою. Незабаром вони затихли. Було ясно, що авантюрист пішов по настилу над другим ярусом уздовж фортечної стіни, очевидно, знову на розвідку.

Руднєв тихенько прослизнув у башту і почав поволі підніматися кам’яними східцями внутрішніх сходів. Дійшовши до виходу з башти на другий ярус, він визирнув і в сірому мороку світлої північної ночі побачив на запиленому настилі величезний валун. Руднєв і досі не міг розгадати задуму Джейка і з нетерпінням чекав, що робитиме далі закордонний гість.

Причаївшись у башті, він бачив, як Джейк повернувся, як він підняв важкий валун і, крекчучи від натуги, поніс його вздовж довгого коридора. Вийти з башти Руднєв не наважувався, сховатися тут було неможливо, і, раптово озирнувшись, Джейк міг помітити, що за ним стежать…

Спостерігаючи в бінокль, майор побачив, як Джейк зупинився біля віконного отвору, що виходив на подвір’я монастиря, як, зібравши останні сили, поклав валун на широке цегляне підвіконня. Потім Джейк почав старанно обтрушувати свій піджак і штани від пилу й грязюки. Опорядившись, він помацав валун? помилуй вався ним з хвилину і рушив до башти…

Майор одразу зміркував, що Джейк може дійти до башти і спуститися вниз набагато раніше, ніж він, Руднєв, збіжить сходами і встигне знайти надійну схованку десь на великому задньому дворі. Та й бігти в темряві східцями не можна було, Джейк почув би тупіт… Залишався один шлях до відступу — на дах ярусу. І Руднєв метнувся кам’яними сходами, що вилися всередині башти. Зверху майор чув, як Джейк спустився вниз, а потім вийшов з башти і пішов до тих же маленьких воріт на задвірках, через які ввійшов у монастир. Стежити за ним далі не було рації: Джейк здійснив якусь важливу частину свого задуму і пішов спати в Будинок колгоспника.

Тепер треба було сходити до валуна, покладеного на край стіни, оглянути його і зрозуміти нарешті, що задумав цей довгов’язий лунатик з зеленими повіками…

Вранці Волошин разом з невтомним майором знову пробрався в церкву Іоанна Предтечі. Вони обидва влаштувалися біля високих вузьких вікон, і Руднєв спрямував бінокль на другий ярус фортечної стіни.

— Ну, товаришу Волошин, що ви бачите на підвіконні десятого вікна? — спитав Руднєв, Волошин придивився.

— Щось буре, кругле. Казан, якийсь, чи що?

— Ні, це не казан. Це величезний валун, камінь з берега озера, В ньому не менше двох пудів…

— Як він туди потрапив? Руднєв опустив бінокль.

— Це “товариш Богемський”. Йому ніколи в житті не доводилося так працювати, як цієї ночі. На другий ярус стіни він тягнув цей камінь години повтори і так захопився роботою, що не помітив, як я за ним стежив…

— Навіщо ж він туди його втягнув? — здивовано дивлячись на Руднєва, спитав Волошин.

— Очевидно, для того ж, для чого чотири століття тому це каміння тягали на фортечну стіну монахи й народні ополченці, — посміхаючись, відповів Руднєв: — Щоб скинути їх звідти на голови ворогів…

— Він хоче скинути цей камінь?.. — протягом спитав Волошин і знову припав до бінокля. — А на чию ж голову?..

Руднєв посміхнувся:

— Ну, це занадто примітивно. “На голову”!.. Ми не лівонці й не польська шляхта… Я оглянув там усе й зрозумів, якщо цей камінь зштовхнути вниз з висоти семи метрів, то він упаде якраз на настил “кам’яного мішка”, де відбувалася історична розмова між князем-сторожем і нашими “туристами”. А під настилом провисло і тримається на чесному слові цегляне склепіння вагою тонни дві з гаком. Ви мене зрозуміли?

— Обвал?! — глянувши на Руднєва широко розкритими очима, вигукнув Волошин.

— Так!.. Нещасний випадок… Хтось загинув, а винних нема.

— А хто цей “хтось”?

— Оцього я у “товариша Богемського” не спитав. Він був так зайнятий роботою, що мені не хотілося його відривати. Але ми незабаром дізнаємось…

— Вони підозрюють когось із нас, — дивлячись у бінокль, сказав Волошин. — Цей камінь призначений для моєї або вашої голови…

— Поживемо — побачимо, товаришу Волошин… А поки що беріть оцей пістолет, ідіть на другий ярус стіни, сховайтеся там десь поблизу валуна і затримуйте кожного, хто до нього наблизиться.

Волошин узяв важкий ТТ і сказав по-військовому:

— Єсть, товаришу майор! Кожний, хто наблизиться до валуна, буде затриманий.

Руднєв уже відійшов од Волошина, але той раптом гукнув його:

— Товаришу майор! Я повинен зробити важливе повідомлення…

— Слухаю вас…

— Я якось сфотографував мозаїчну підлогу в цій церкві. Фарби не вийшли, зате намітилась одна суцільна, дуже закручена лінія… Моя подруга Тася сьогодні поділилася зі мною цікавою здогадкою: а чи не є малюнок цієї мозаїки планом підземного ходу, що міститься під цією церквою чи десь поблизу?

— Цікаво! — промовив Руднєв. — Треба перевірити. Але зараз на черзі он той камінь на стіні. Не зводьте з нього очей.

— Слухаю, товаришу майор!