“Отже, головний тунель десь внизу?” — Волошин почав руками розгортати глину. Та це було нелегке заняття. Шар глини товщиною близько двадцяти сантиметрів покривав дубову кришку.

Волошин хотів було покликати когось, але пустотливе бажання все узнати самому стримало його. Зміркувавши, що проникнути в нижній тунель можна тільки піднявши кришку з глиною, він зрозумів: треба шукати якесь кільце або ручку в цій кришці.

“Інакше як же її піднімають? — подумав Волошин. — Треба чимось намацати кільце під глиною”.

Але нічого під руками не було, і він помчав по тунелю до гробниці.

Виплигнув із склепу, наче покійник, який щойно воскрес і був дуже радий цьому.

— Знайшов! — сипло зашипів він. — Настусенько! Я знайшов хід до другого тунелю!..

— Невже? — зраділа Тася. — Я зараз покличу Руднєва.

— Ні в якому разі! Я хочу перевірити сам, один…

— Честолюбство?.. А я тут тремчу від страху за вас!

— Нічого не бійтеся. Я зараз… Мені потрібна якась річ. Ага! Ось!..

Він висмикнув залізний прут з напіврозваленого ґратчастого вікна каплички і, бадьоро помахавши Тасі рукою, спустився вниз.

Увійшовши в глину біля самої стіни, прут раптом уперся в щось металеве і зсковзнув. Волошин гарячково пошарив прутом і виразно почув залізний скрегіт. Шар глини тут був набагато тоншим, ніж над усією кришкою.

Порившись у глині, Волошин намацав велике залізне кільце і потяг його. Але йому треба було стати так, щоб не тиснути на кришку. Після трьох невдалих спроб він нарешті підняв кришку і відкинув її до стіни.

В чорну глибину йшли сходинки дерев’яної драбини… Повагавшись з хвилину, Волошин дістав ТТ, ще вдень переданий йому Руднєвим, і почав поволі спускатися. Нога стала на земляну підлогу… Він прислухався… Тихо… Озирнувся, посвічуючи ліхтарем, і побачив темні стіни низького ходу, видовбані в камені-пісковику… Подумав: “Колись тут було дно озера… Ну що ж, побредемо, пошукаємо”. На хвильку майнула зловісна думка: “А що як він тут причаївся? Торохне по голові сокирою, і вистрілити не встигнеш…”

Але все ж таки він пішов уперед, зігнувшись і пильно вдивляючись у темряву.

Кам’яний пісковик почорнів од часу й кіптяви. Очевидно, цим шляхом не раз ходили з смолоскипами: сажа тут висіла на павутинні, мов чорний гарус. Повітря було застояне, тхнуло пліснявою і сирим камінням…

Хід вів донизу, несподівано звертав убік, круто піднімався і знову йшов униз, але вже в інший бік, і знову піднімався. Волошин позирав на фотознімок. Тепер він не сумнівався — сіра звивиста лінія справді була планом підземного ходу. Ось тепер план показує, що хід повертає назад… Правильно!..

Волошин вдивився в плай. Перехрестя!.. Далі треба йти назад, а потім повернути вліво.

Він зупинився і оглядівся. Незатишно тут… Треба остаточно вижити з розуму, щоб проводити в цій норі дні і ночі.

“Але як у такій сирості могли зберегтися згортки папірусу і рукописні книги? — міркував Волошин. — Доводиться тільки вірити все тій же легенді про книжковий тайник царівни Зої, його нібито будували в п’ятнадцятому столітті зодчі-італійці; вони знали якийсь “секрет” і особливий “матеріал” — камінь, що не пропускає вологи, і викладали ним підземні приміщення, де мало бути сухо…”

Тим часом хід став дуже вузьким і низьким. Волошину довелося тепер просуватися вперед майже плазом. Але він не забував позирати на план і тримав пістолет напоготові. Та поки що все йшло благополучно. Очевидно, тайник був у кінці цього ходу; тут, на плані, він позначений хрестиком.

Раптом Волошин зупинився, бо почув якесь шарудіння за спиною. Він озирнувся і підняв ліхтар. Нікого… Прислухався…

Шарудіння чути виразніше… Та ні ж, це дзюрчання… Вода?.. Так, безсумнівно, це дзюрчить десь близько підземне джерело. Але де воно?.. Не видно…

Волошин поволі рушив уперед, присвічуючи ліхтарем і мацаючи ногою кожну п’ядь кам’яної підлоги. Зненацька він побачив перед собою дві дошки, збиті, як поміст. Дзюрчання води тут долинало чіткіше. Очевидно, вода текла десь під цим помостом. Раптом Волошин зупинився… Дошки!.. Дивно!.. Хоч це можна пояснити… Рокіт води присипляє здивування, що так несподівано з’явився поміст, а там далі цей поміст раптом перекидається… непроханий гість провалюється в пастку.

Волошин стояв і не наважувався ступити ногою на підозрілий поміст… Але іншого шляху не було: тільки вперед або назад…

Він спробував підняти чи відтягти дошки, та з цього нічого не вийшло: вони були міцно збиті. Волошин став водити ліхтарем вздовж стін… Нічого!.. Лише в одному місці, біля самої підлоги, великий камінь відстав од стіни. Волошин одсунув його, утворилася дірка. Він освітив її ліхтарем і побачив зовсім вузенький хід, навіть не хід, а щілину. “Але як тут переходить сам старик? Мабуть же цим помостом… — міркував Волошин. — А якщо… — він ще раз оглянув нору за каменем. — Ех, хай буде, що буде — полізу!”

Діставши з кишені шматочок крейди, Волошин написав на стіні великими літерами: “На поміст не ставати!.. Небезпечно!.. Обхід тут!..” Він намалював крейдою стрілку, оточив новий хід десятьма плюсами й поліз…

Повз він хвилин п’ять. Зупинявся, відпочивав, лежачи на животі, прислухався і повз далі. Та ось нарешті рука з ліхтарем і голова його виринули в простору шахту. Волошин виліз з нори і оглядівся. Поміст! Пастка лишилася позаду! “Ну й італієць! — подумав він. — Молодчина, якщо це він придумав. А що там під помостом?.. Колодязь?.. Вовча яма?..”

Волошин рушив уперед. Він пройшов тридцять-сорок кроків, коли хід круто повернув праворуч, і юнак зупинився, вражений незвичайною картиною.

За кілька метрів од нього стояв високий, згорблений старик, сивий, кошлатий, з клиноподібною жовтою бородою. Волошин пізнав його. Це був князь Платон. Дикими очима, не кліпаючи, дивився він на пришельця. Непокрита голова старика злегенька тряслася. Худою лівою рукою він тримався за одвірок важких дубових дверей, у правій у нього була сокира…

Минула хвилина мовчання…

— Що треба?.. — спитав старик таким різким голосом, наче заскреготів ніж по тарілці.

— Ви втекли від нас… — пробурмотів Волошин.

— Що треба?! — повторив старик.

Волошин уже отямився від несподіванки.

— Книги, — коротко сказав він.

— Не віддам! — відрізав старик.

Він часто дихав, і голова його тряслася все дужче.

— Заспокойтеся. Давайте поговоримо… — спокійно і по-діловому запропонував Волошин.

— Ні!

— Обіцяю вам, що ви до самої своєї смерті будете хранителем книг, знайдених вами, а ваш замах вам простять…

— Ідіть геть!.. — прохрипів старик.

Волошин нахмурився:

— Я не піду…

— Нікому не дам! — істерично заверещав старик. — Це моє! Я знайшов! Моє!..

— Ці книги належать народові! — суворо сказав Волошин.

— Я не знаю ніякого народу! Згинь, сатана!..

“Справжній диявол! — на мить замилувався ним Волошин. — Фотоапарат би сюди…”

Сама древня боярська Русь, що раптом ожила і виринула з мороку минулого, стояла перед Волошиним, перед молодою, новою Москвою. Вона не розуміла цю нову Москву, як не зрозуміла колись Москву петровську, і наливалася тупою старечою злістю.

Волошин ступив крок уперед, але старик блискавично змахнув рукою і жбурнув на нього сокиру. Юнак ледве встиг пригнутися: сокира пролетіла над головою. Потім грюкнули двері, загримів важкий засув. Волошин кинувся до дверей, натиснув. Двері стояли, мов кам’яні. Він почав стукати.

— Відчиніть!

Ні слова… Чути, як старик ходить за дверима, шарудить папером…

— Відчиніть! — наказав Волошин.

Ні слова…

“Ламати двері?.. Чим?.. Сокира!..”

Волошин пішов уздовж ходу, відшукуючи сокиру.

“Ось вона!.. А втім, ні!.. Треба покликати Руднєва”.

Волошин підпер двері залізним прутом і швидко попрямував назад.

…Тася сиділа біля страшного склепу, що поглинув її друга. Сиділа закам’янівши, може, з годину, а Вані все не було, жодного звуку не долинало з чорної ями.