Нене тим часом крутився все швидше і вже не співав, а вигукував гортанним голосом якісь слова. Дим од вогнища заважав йому дихати і виїдав очі, але хлопець відважно камлав — безперечно, хлоп’я твердо вірило у свої заклинання.

Та ось вогнище погасло, від нього лишилась купа жаринок під попелом, і тут Непе раптом зупинився. Петя бачив, як він нахилився над вогнищем,1 вихопив рубінову жаринку і, перекидаючи її на долонях, підніс до металевої смуги на “дверях”. Усе, що було далі, студентові здалося галюцинацією: дві високі прозорі стулки стали розчинятися перед маленьким кривоногим дикуном. Вони розчинялись повільно й урочисто, мов перед послами великої держави двері тронного залу в царському палаці. Це було так неймовірно, що Петя навіть очі заплющив. Коли він знову відкрив їх, Нене вже стояв перед відчиненими дверима, ніскільки не збентежений тим, що сталося таке чудо. Він набрав у свою бляшанку жаринок (напевно, на всякий випадок, щоб захистити себе від злого духа) і спокійно переступив поріг підземного міста.

Петя кинувся до виходу, щоб покликати Майгіна і Берсеньєва… Що було потім, читачеві відомо.

Отже те, чого вони добивалися, чого з нетерпінням чекали і в чому вже зневірились, здійснилося: стулки прозорих дверей розчинились перед ними… Але геологи не наважувались переступити поріг. Дивний вираз: “поріг міста”… Та чи й місто це?

— Ну, що ж, увійдемо й ми під склепіння таємничого світу, — з удаваною безтурботністю сказав Берсеньєв і ступив у відчинені двері. За ним квапливо рушив Майгін і відразу ж нахилився, вдивляючись у бездоганно чистий, сяючий ґрунт. На твердій блискучій поверхні видно було сліди пилу від маленьких чунок.

— Сліди, Нене, — сказав він. — Хлопчисько справді десь у місті.

Петя, повагавшись секунду, догнав старших товаришів. Студент не міг зрозуміти, що з ним діється. Але він якось зразу притих, йому стало не по собі, коли він, нарешті, ступив на територію “форпосту північної цивілізації”…

Геологи ступили всього кілька кроків і відчули, як у їхні легені влилося здорове, свіже повітря. Після курної вогкої атмосфери шахти тут дихалось особливо легко.

Майгін підняв голову. Одне з трьох “сонць”, що освітлювали підземний світ, нерухомо висіло в зеніті. Майгін сказав замислено:

— Шар старий, виходу звідси не було, але ж жити тут хтось повинен?

— Чому ви так думаєте? — спитав Берсеньєв.

— Тобто як — чому? А лампи? По-вашому, вони загоряються самі собою?

Берсеньєв знизав плечима:

— Не знаю… Може, вони горять тут вічно? Взагалі ці лампи… Ви звернули увагу, яке від них дивне світло? Про нього не скажеш “сліпуче”… Якась всепроникна прозорість…

Майгін не відповів, він уже весь поринув у дослідження слідів Нене. Сліди вели до найближчого світло-голубого “котеджу” з сріблястим круглим дахом.

— Нене в тому домі. Петя підняв чорний вуглик.

— Андрію Гавриловичу, дивіться! Тут на підлозі жодної пилинки, а ось вуглик!

— Опудало! Він і тут камлав! — з захопленням вигукнув Майгін.

Петя поклав вуглик у кишеню, і вони рушили далі. Їх ніхто і ніщо не затримувало, але всі троє йшли повільно, невпевнено пересуваючи ноги по блискучій підлозі. Так, напевно, робили свої перші кроки по “Наутілусу” герої Жюля Верна…

Несподівано геологи зупинились і прислухалися. В тишу просочувались якісь глухі звуки, схожі на одноманітний рокіт прибою. Петя затамував подих: ніжні зітхання незнайомої мелодії почулися йому.

— Музика? — голосно сказав Майгін і зразу ж зробив висновок: — Тут хтось є…

Берсеньєв промовчав.

Безлюддя підземного світу, однак, не здавалося загрозливим. Важко було повірити, що в цьому світі прозорого сяяння, музичної тиші і гармонійного міражу голубих “котеджів” таїлась загроза випадковому гостю…

Петя раптом зупинився і доторкнувся до ліктя Майгіна.

— Андрію Гавриловичу, а вікон у цьому будинку нема… — нерішуче сказав він.

— Зате є двері, і з ними у нас буде стільки ж мороки, як з першими дверима, — Майгін незадоволено втупився в зачинені двері будинку.

Берсеньєв показав на брудні сліди чунок:

— Сліди ведуть до дверей, Нене ввійшов у дім через них!

Майгін обернувся до Берсеньєва.

— Якщо ці двері заперті, Клавдію Володимировичу, камлати доведеться вам, — серйозно сказав він.

— Чому мені?

— Ви з своєю чорною бородою скоріше злякаєте злого духа.

Петя розсміявся, але враз поперхнувся і замовк: двері плавно входили вниз, кудись у поріг.

— Оце приємно, — сказав Майгін. — Зразу видно, що ми потрапили до культурних і гостинних людей.

Та як не намагався жартувати Майгін, йому було не по собі. Все це дуже скидалося на фантастичні казки про зачаровані замки. Він подивився на своїх супутників. Петя був блідий, а в Берсеньєва зібралися на переніссі такі зморшки, наче він розв’язував складну математичну задачу.

Коли вони ввійшли в будинок, ледве чутна музика зовсім стихла. Вони стояли серед великої високої кімнати, нерішуче озираючись навкруги. Ні звуку, ні шарудіння не долітало до них з інших кімнат красивого мовчазного “котеджу”. В кімнаті були меблі: круглий стіл, оточений кріслами, схожими на трони, масивні, наглухо зачинені шафи, а по кутках на низьких п’єдесталах стояли… явні саркофаги з білими овальними екранами[11] замість надгробних плит.

Усе тут було велике і розраховане на більш ніж дебелих людей: так на одному “троні”, наприклад, могли вільно вміститись два Петі.

Підлога була покрита ніби темним лінолеумом, але також блискучим, а стеля фосфоресціювала, щосекунди змінюючи колір. Ні картин, ні інших прикрас на матових світлих стінах не було.

Запилені, недбало одягнені геологи раптом відчули себе незручно в цій обстановці строгої і бездоганної чистоти. Майгін крякнув і чомусь подивився на свої чорні, обламані нігті, а Петя став квапливо застібати комір на неіснуючий ґудзик. Потім, немов опам’ятавшись, вони ніяково посміхнулися один одному і почали відшукувати на дзеркальному лінолеумі сліди Нене; зрештою їх вторгнення мало виправдання: вони шукали зниклого хлопчика.

Сліди повели їх навколо стола, накритого скатертиною, яка мерехтіла зеленкуватим світлом.

“Дивно! Тут усе сяє, блищить і світиться”, — подумав Берсеньєв, і раптом, немов відповідаючи його думкам, біла овальна пластина над одним із “саркофагів” теж засвітилась, і на ній з’явилося вузьке бліде обличчя людини… Це було зображення, але зображення об’ємне, рельєфне, незвичайно реальне. Що особливо здивувало старого геолога — це великі сірі широко відкриті очі. Вони були живі і дивились уважно і серйозно, немов чекаючи, коли Берсеньєв заговорить… Зовсім машинально геолог скинув свого вилинялого фетрового капелюха і вклонився незнайомцеві. Той моргнув кошлатими червоними віями і так само уважно дивився на нього. Геолог збентежено озирнувся на друзів, які вже стояли за його спиною і теж мовчки дивились: Майгін — з великою цікавістю, студент — дуже збуджений.

— Не розумію — це фотознімок чи жива людина? — пробурмотів Берсеньєв.

Майгін ступив уперед, і незнайомець враз перевів погляд на молодого геолога.

— Дозвольте відрекомендуватись… — Майгін на мить зам’явся: “Хто це, чоловік чи жінка?..” Обличчя, напевне, належало чоловікові, про це свідчили рішучі, майже різкі його риси і золотисте коротке волосся… — Дозвольте відрекомендуватися, добродію, — сказав Майгін.

Але тут обличчя зникло, і замість нього на екрані заструмували вниз якісь ієрогліфи.

— Розмовляти не бажають, — сконфужено промовив Майгін.

— Звичайно ж, кінематограф, — упевнено зауважив Берсеньєв.

— Кінематограф? — Майгін недовірливо похитав головою. — А чому ж він витріщився спочатку на вас, а потім на мене?.. Я ніде в кінематографі не бачив, щоб актор розглядав з полотна публіку, завжди було навпаки… І потім, де ж проекційний апарат?