Доктор, маленький, сухий чоловічок з чеховською борідкою і в пенсне, вклонився.

— Теж засланий, — сказав він тонким голосом. — Правда, не втікач.

— І теж за підпал? — не стримався веселий Майгін.

— Ні… За політику. Я соціал-демократ.

— Ну, добре, добре, — втрутився Берсеньєв. — Панове, будете відпочивати з дороги?

— Який там відпочинок! — вигукнув Венберг. — Показуйте нам, що ви знайшли…

— Так, так, будь ласка, Клавдію Володимировичу! — підхопила Ніна.

Берсеньєв оглянув усіх і сказав:

— Добре, друзі. Ходімо.

Біля входу в печеру Майгін схопив Венберга за рукав.

— А доктора навіщо притяг сюди? — пошепки спитав він.

— На всяк випадок, — зробивши страшні очі, відповів Венберг. Потім скоса подивився навкруги і додав: — Сергій Іванович розумна людина, можеш не хвилюватись. Зрештою, він тут не як професіонал.

Новоприбулі ночували у кораблі-місті. Та навряд чи хто з них заснув у цю ніч. Надто незвичайне було все, що вони побачили і почули, — чудові будинки, в яких двері самі відчинялися, лабораторії з дивовижними приладами, безперервна тиха музика, “вітно” і кольорові коржики, гігантські надра, заповнені незвичайними механізмами, нарешті, сцени і живі картини, відтворювані “ілюзіонами”… Венберг перелякався на смерть, коли з білого овального дзеркала над “саркофагом” на нього глянула “снігова красуня”, і довго потім стояв приголомшений, хрестячись. Ніна відверто плакала, розмазуючи по обличчю сльози, коли в клубах пару і багрових відблисках виверження гинули горді і прекрасні господарі міста-корабля. Доктор Васенькін метався між “живими портретами” і сценою танцю Уру, хмурився, потирав пенсне і бурмотів собі під ніс щось про гальванічний струм і про шарлатанство. Словом, новоприбулі були вражені й пригнічені. Якщо в них і був якийсь сумнів щодо розуму Берсеньєва, Майгіна і Петі, то з того моменту, коли вони самі переступили поріг підземного міста, цей сумнів зник. Правда, зате виник сумнів зовсім іншого характеру…

На другий день ополудні Берсеньєв запросив всіх у будинок, розташований у центрі міста, — білу красиву споруду, що своєю формою скидалася на головку цукру. Всі зібралися у великому залі з блискучими дзеркальними стінами і високою куполоподібною стелею. Слово взяв Берсеньєв.

— Панове… — сказав він і одразу ж виправився: — Друзі! Тепер, коли наші “анадирці” з нами, ми повинні разом обговорити, що робити з нашим відкриттям.

Арнаутов здригнувся і переглянувся з Майгіним. Майгін підморгнув йому.

— Я і більшість присутніх тут, — вів далі Берсеньєв, — впевнені, що ми перебуваємо на зоряному або міжпланетному кораблі, який прилетів на Землю кілька століть тому з світового простору.

— Це ще треба довести, Клавдію Володимировичу, — тихо сказав Венберг.

— Звичайно, — погодився Берсеньєв. — Прямих доказів у нас немає, але багато з того, що ми тут бачимо, не допускає іншого пояснення. А втім, значно краще за мене обізнаний у цьому наш новий товариш, пан Арнаутов. Може, ви скажете, Костянтине Платоновичу?

Арнаутов підвівся і заговорив, дивлячись спідлоба на Венберга.

— Дехто з вас, панове, знає, що я прихильник ідей Ціолковського, який створив теорію ракетного руху. Це єдиний вид руху, здатний перебороти земне тяжіння і зробити нарешті, реальністю мрію людства про міжпланетні польоти…

— Перший, хто прилюдно висловив цю ідею, по-моєму, був не Ціолковський, а відомий французький письменник і дуелянт Сірано де Бержерак, — насмішкувато зауважив Венберг. — Правда, його книжка “Інший світ, або Імперії Місяця” була тільки жартом дотепної людини. Французи дуже люблять гумор…

— Так, Григорію Миколайовичу, в епоху Людовіка чотирнадцятого це звучало як жарт, але в наш час, коли весь учений світ збудоражила нова механіка Ейнштейна, коли навіть політичні діячі, наприклад, відомий марксист Ленін, пишуть про нову фізику як про “знімок з гігантських швидких реальних рухів”, ідея ракетного руху сама стає реальністю… Так от… як винахідник ракетних літальних снарядів я тут старанно придивлявся до механізмів у донній частині цього підземного феномена і впевнився, що переді мною не що інше, як велетенські ракетні камери… — Арнаутов замовк, намагаючись знайти порівняння, яке було б зрозуміле всім. — Признаюсь, що під час цих своїх досліджень я був схожий на людину, яка колись з’їла вишню і лишила собі кісточку” щоб її посадити. Вона ніколи не бачила вишневого дерева, але якось забралась у чужий сад, побачила плодові дерева без плодів і, пожувавши тільки один зелений листочок з найближчого дерева, з особливого смаку листочка зрозуміла, що потрапила у вишневий садок… Це тільки метафора, звичайно… Але, крім цієї “вишневої аргументації”, я припас і інші докази астрального походження цього знайденого вашими товаришами підземного міста…

— Якби це місто на наших очах з підземного перетворилося б у надземне і хоча б трохи полетіло, це було б найнезаперечнішим доказом його космічного походження, — лукаво посміхаючись, сказав Венберг,

— Його треба тільки звільнити від могильної землі, тоді побачите, як воно полетить, — почервонівши, сердито сказав Петя.

Венберг благодушно захитав білявою головою:

— Боже вам поможи! Але, можливо, все це значно простіше? Може, це якась невідома нам цивілізація? Між іншим, Костянтине Платоновичу, чи не спадало тобі на думку, що це просто американське селище контрабандистів найновішого типу?

— Ні!.. — різко відповів Арнаутов.

— Над ним вулканічні виверження і напластування багатовікової давності, — сказав Берсеньєв.

— Але місто могло бути створене і в землі, в печері, у глибині старих пластів, — не здавався Венберг.

— А загибель людей біля цього ж міста, але не підземного, а в той час ще надземного? — хвилюючись, спитала Ніна.

— Я не розумію, про що ти, Ніночко, говориш, — Венберг обернувся до дівчини.

— Я кажу про живу картину, про метаморфозу “ілюзіону”, в якій показано цей момент.

— Ну, Ніночко, цих атракціонів в Америці тепер скільки завгодно.

— Об’ємних живих картин? — спитав Майгін.

Венберг мовчав.

— Костянтине Платоновичу, розкажіть шановному товариству про свої спостереження над енергетикою підземного міста, — звернувся Берсеньєв до Арнаутова.

— Ми знайшли тут дуже багато механізмів, які діють при контакті з джерелом променистої енергії, наприклад, інфрачервоного проміння, — тоном професіонального лектора заговорив Арнаутов. Як це не дивно, але він не був ні схвильований, ні роздратований. — Деякі апарати явно реагують навіть на появу, якщо можна так сказати, в їхньому “полі зору” якоїсь живої істоти. Тут подразником, мабуть, є зображення. В експериментах з так званими “живими портретами” ми переконалися, що, крім зображення людини, яка підходить до зображень, імпульсом для них є ще й якісь біологічні флюїди, що виходять із людського мозку, коли людина хоче викликати ту чи іншу реакцію цих загадкових “портретів”.

— Телепатія? — з усмішкою спитав тонким голосом доктор Васенькін.

— Так… щось подібне. Але які джерела енергії живили тут транспортні двигуни і до цього часу живлять освітлювальну систему і багато інших механічних пристроїв, ми точно сказати не можемо… — вів далі Арнаутов.

— “Живлять до цього часу?” Тобто уже кілька сотень років? — швидко спитав Венберг.

— Так… кілька століть, — спокійно підтвердив Арнаутов. — …Ми цього не з’ясували. Логічно міркуючи, можна назвати лише єдине мислиме джерело енергії, яке існує десь тут, але, очевидно, старанно заховане, вірніше, дуже добре ізольоване. Це енергія якогось елемента, подібного до радію.

— Ви маєте на увазі природне розкладання чи штучне розщеплення, якого за останні роки наполегливо добивається у своїх дослідах з атомом лорд Резерфорд? — уже серйозно спитав Венберг.

Арнаутов на мить одвернувся, і всі побачили за його спиною чорну (схожу на класну) дошку. Арнаутов швидкими ударами крейди написав на ній формулу: