Учитель, тобто Кортец, сказав:

— Головного ви мені все-таки не сказали. Де знаходиться тайник з бібліотекою Грозного?

Джейк посміхнувся (це була посмішка школяра, який почуває себе розумнішим від учителя).

— Ви погано читали французький напис, мосьє, — поблажливим тоном промовив він. — Навіть не вдаючись до грецької шифровки боярина Бєльського, по одному імені святого, згаданого в написі князя Платона, можна встановити місцезнаходження тайника.

Кортец узяв із столу пергаментний аркуш і заглибився у вивчення французького напису.

— “В монастирі святого Кирила…” — вголос прочитав він. — Де це?..

— В першому-ліпшому довідковому кіоску Москви вам дадуть точну адресу цього монастиря, мосьє, — ухильно відповів Джейк.

— Ви не людина, а вуж! — хмуро сказав Кортец.

“А ви удав…” — хотів відповісти Джейк, але передумав і сказав:

— Я виріс в Америці, мосьє…

— Це зразу видно… Та не в цьому справа, а в тому, що ваш дядечко, божевільний він чи ні, раніше од нас з вами знав адресу тайника. Хіба не так?

— Так, мосьє. Але однієї адреси, очевидно, мало. Треба мати ще план, оце ось креслення… А креслення вислизнуло з рук князя Платона саме в той момент, коли він збирався запустити руку в підземелля монастиря… Потім почалась революція, довелося переховуватись…

— А далі?

— Далі?.. Коли б він хоч що-небудь знайшов, це було б такою науковою сенсацією, що ми напевне почули б про неї, мосьє… Не забувайте, що про бібліотеку Грозного точаться суперечки вже більше сотні років і шукають її стільки ж…

Джейк говорив з пафосом. Кортец з острахом поглядав на нього: “Чорт його знає! А чи не психопат він, як і його дядько?..”

Та, вловивши спостережливий погляд Джейка, кинутий скоса в його бік, “нащадок великого конквістадора” заспокоївся:

“Ні! Це стопроцентний американський пройдисвіт…”

— Гаразд! — рішуче заявив він. — Коли ми дістанемо довідку, про яку я говорив, я викладу вам наш план дій. Але вже тепер можу сказати, що ми з вами поїдемо в СРСР як туристи — це зараз модно. Росіяни охоче пускають до себе цілі батальйони туристів і навіть дозволяють їм вільно роз’їжджати по всій країні.

— Це дуже добре, мосьє!

— А гроші у вас є?

— Є, але мало, — зітхнув Джейк. — Містер Грегг був не дуже щедрий…

— Оце вже не по-американськи, — сказав Кортец, підібгавши м’ясисті губи. Він подумав хвилинку. — Ну, нічого, коли вже я вліз у цю справу, то витягну з містера Грегга все, що нам буде потрібно.

Про московські вулиці написано немало книжок і нарисів, і ми нічого не відкриємо читачеві, нагадавши, що деякі московські вулиці й понині називаються валами, хоча ніяких валів на них немає вже сотні років, а різноманітні “ворота” давним-давно перетворилися в звичайні перехрестя і площі. До таких “філологічних” пам’яток старовини можна віднести і Кузнецький міст — маленьку вузеньку московську вулицю, розташовану в самому центрі столиці. Тут колись через річку Неглинку був перекинутий міст, біля нього розташувалися кузні. А зараз Кузнецький міст “заселений” головним чином магазинами. Особливо багато тут і в крихітному проїзді МХАТ — продовженні Кузнецького мосту — книжкових магазинів: букіністичних лавок, магазинів Москкниготоргу, кіосків… Тут торгують книжками з лотків, а зовсім недавно торгували навіть з рук. Ще в 1956 році на Кузнецькому мосту, біля великого магазину підписних видань, як військо Самозванця біля стін Лаври, стояла юрма любителів книжок, і спритні спекулянти в цій юрмі втридорога перепродували “дефіцитні” книжки, а запеклі книжники обмінювались “новинками”.

А що діялось на Кузнецькому мосту в неділю!.. “Сорочинський ярмарок” і “Ярмарок у Голтві”, тільки злиті і, так би мовити, укрупнені!.. Книжкове “черево Парижа” в центрі Москви!.. У величезному натовпі, що заповнив обидва тротуари між Петрівкою і Пушкінською вулицею, можна було знайти все: “Пригоди Рокамболя”, “Фацетії” Поджо Браччіоліні з “номерними вставками” і без них, романи обох Дюма (батька й сина), вірші Єсеніна і Гумільова; антологію японської поезії; книги Бальзака, Гоголя, Мопассана, Чехова, Драйзера, Діккенса і навіть Поль де Кока; твори Конан Дойля і його численних літературних “наступників” (до речі, так мало схожих на свого прародителя, як ільфо-петровські “діти лейтенанта Шмідта” скидалися на свого названого батька).

Мов на традиційні мисливські ринки, сюди, на Кузнецький міст, з’їжджались і сходилися по неділях любителі книг. Тут, у різношерстному натовпі, можна було зустріти знайомого, якого ви не бачили кілька років. Тут бували люди найрізноманітніших професій: електрики і кондитери, отоларингологи і перукарі, пивовари і сталевари, інженери і робітники, письменники і журналісти, власники величезних книжкових колекцій і люди, які роблять лише перші кроки на цій благородній ниві. У багатьох із них дома на книжкових шафах і над важкими полицями висіли написи, схожі на скрижалі ветхого завіту:

Більшість завсідників книжкової товкучки в буденні дні зайняті і тому позбавлені можливості відвідувати магазини, де цінні книжки з’являються і зникають із швидкістю падаючих зірок. Таких, звичайно, виручають книги, зібрані ще в епоху Сойкіна і Ситіна татусями і дідусями. За “Петербурзькі трущоби” Крестовського, романи Генріха Сенкевича та інші подібні “книжкові розсипи” вони можуть дістати тут будь-яку “падаючу зорю”.

Разом з книжковими “монополістами” сюди приходила і молодь: студенти, учні ремісничих училищ, старші школярі. Тут же шастали і якісь підозрілі особи, котрі, намітивши відповідного клієнта, неодмінно брали його за ґудзик, одводили вбік і півголосом пропонували придбати яку-небудь “падаючу зорю”, що пригрілася у них за пазухою.

Були серед цих типів і своєрідні “професори”, що вже бачили книг не менше, ніж будь-який кваліфікований букініст. Почувши ім’я Стефана Цвейга, наприклад, і назву “Книги про смачну, здорову їжу”, вони одразу ж безапеляційно проголошували “Еквівалент!..”

Це означало, що твори видатного австрійського письменника і куховарська книга котируються на Кузнецькому мосту як видання рідкісні і рівноцінні. Зате книжки Тургенєва, наприклад, порівняно з творами якого-небудь нового автора, що випускає кожної суботи по товстому роману про шпигунів, виявлялися тут “нееквівалентними”: за том плодовитого автора-детективщика належало віддати разом з Тургенєвим ще і підписку на Шіллера. Певна річ, це свідчило тільки про смаки деяких відвідувачів товкучки і більше ні про що.

Серед книжкових спритників були і дуже екзотичні екземпляри: перепродавши сотні книжок, вони умудрялися в жодну з них не заглянути. На товкучці такі звичайно “йшли на таран” і через жахливу малограмотність відчайдушно перебріхували назви книжок і прізвища авторів. Вони плутали Стендаля з Далем, а Купріна — з Купером. Один з них навіть дістав тут прізвисько “Фенімор Купрін” за те, що якось, пропонуючи комусь страшенно пошарпану книжку, рекламував її так: “Це ж “Яма”! Знаменитий роман Фенімора Купріна!.. — і, понизивши голос, додавав багатозначно: — Заборонений…”

На грудях Фенімора Купріна зберігалося посвідчення про непрацездатність з причини психічної неврівноваженості, а на животі, за поясом, завжди вигрівались кілька “заборонених романів”, яких ніхто ніколи не забороняв… Низько насунувши капелюх і прикривши пильні очі темними окулярами, він, як Людина-невидимка, снував у натовпі і час від часу промовляв сиплим баском: “Міняю “Гроші” на гроші… — І пояснював: — “Гроші” — це знаменитий роман. Автор Еміль Золь…”