Сомко вийняв шаблю i показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило Виговський вийняли i свої шаблi з пiхов i показали Сомковi.

 - А ми пристаємо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий спосiб! - гукнув Павло Тетеря.

 I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.

 - Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип'ємо по чарцi горiлки та по кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця, - сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспокоїлась.

 - Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i тодi вже доконечне постановимо умову з'єднання України з Польщею, - шепотiв гетьман Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.

 - На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам'яну гору. Схочеш - зробиш усе i зумiєш зробити усе з твоїм хистом та великим розумом, - шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. - Але знаєш що, ясновель можний ?

 - А що? - спитав тихо Виговський.

 - Переднiше за все обстав свою особу й Чигирин вiйськом з найнятих чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай дiло з'єднання України з Польщею. На своїх козакiв не дуже покладай надiю, - шепотiв Беньовський.

 - Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з його ордою, - сказав Виговський до Беньовського. - Я таки думаю справдити свою думку, як би там не гомонiла заднiпрянська старшина. Вiнницький полковник Богун, київське духовенство й митрополит - це наша сторона, бо всi вони не присягли Москвi й досi.

 Тиждень гостювали в гетьманшi Виговської її родички та знайомi i тiльки другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала їх додому, просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговтається на новому мiсцi в Чигиринi та освоїться з новими для неї людьми. Одначе гостi не згодились зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до своєї господи, до свого господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.

 - Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрiм Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадницi, окрiм неї, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигиринi, доки звикну до його... Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, - говорила гетьманша на прощаннi до своєї тiтки Якилини. - Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигиринi тепер пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае мiй дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною та князiвною Зiнаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.

 - Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут i замiж пiде за якого прудиуса-козака, - сказала тiтка Якилина i зареготалась.

 - Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце моє мене потягло, - обiзвалась Олеся. - А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? - спитала гетьманша, покликавши Маринку.

 - Ой спасибi тобi, Олесю! Зостануся. Менi буде тут весело з Христиною та з Зiнаїдою, - весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в неї заграли.

 Окрiм Христини та Зiнаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особiсть: Зiнько Лютай з своїми бiлявими кучерями, з веселими синiми очима, з веселою розмовою, жартами та пiснями. В Лютая був чудовий дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiває сiльський веселий парубок.

 Виїхали гостi з двору. В просторних покоях стало порожньо i якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась i переступила порiг просторної свiтлицi. Але три молодi панни i справдi не дали гетьманшi сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та зачiпала подруг, пiднiмаючи їх на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i розвеселила її.

  Недалеко од Чигирина проживав в своєму хуторi старий Демко Лютай з жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай був осавулом в вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту Павлюком. Ще 1637 року, тодi як пiд приводом Павлюка реєстровi козаки пiдняли повстання проти Польщi, Лютай служив в вiйську за осавула. Повстання козакiв пiд гетьмануванням Павлюка скiнчилось битвою з поляками пiд Кумейками та Мошнами. Козаки були побитi i мусили постановити невигiдний для себе мир з польним польським гетьманом Андрiєм Потоцьким. Демко Лютай мусив пiдписати умову того миру вкупi з Богданом Хмельницьким, котрий служив тодi в вiйську Павлюка за писаря i котрий потiм якраз через десять рокiв сам пiдняв усю Україну на Польщу i розбив польське вiйсько пiд Корсунем.

 Чимала Лютаєва хата стояла пiд горами на височенькому пригорку i неначе оглядала зеленi луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з свiтлицею, i двома кiмнатами, але така стара, як i її господар Демко Лютай: вона осiла, ввiйшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками, вкритими штучними, але чудернацькими вирiзками, перехнябився, неначе налагодився лягти на бiк на одпочинок, нiби втомлений давнiми лiтами. Маленькi вiконця хати ледве були примiтнi на бiлих стiнах, чорнiли здалеку, нiби покрученi в стiнах дiрочки, i тiльки проти вечiрнього сонця ясним блиском нагадували про невеличкi склянi шибки, вставленi в тi дiрочки. За хатою на долинi розрiсся старий густий садок; далi за садком нанизу лиснiла зелена левада з розкiшним огородом, а за левадою знов розсипались понад луками, неначе череда, веселi пригорки та горби, вкритi старим лiсом. Попiд зеленими горами та пригорками, скiльки сягало око, слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високi очерети. Серед мочарiв вився гадюкою Тясмин мiж купами вiльхи, верб та лози. На схiд сонця синiла смуга високої гори, котра нiби нависла над самим Чигирином, а на горi стримiв чорний замок з баштами, валами та високим дубовим частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирiзувалась проти неба нiби зубчаста смуга пiскiв, широка та довга, скiльки сягало око. Смуга пiскуватих кучугур, могил та горбiв була облита червоним свiтом i зливалась з синiм небом, вилискувалась.

 Була недiля. Сонце вже стояло на заходi i обливало червоним тихим свiтом i луги, i лiси, i пригорки. Луги зеленiли, аж лиснiли проти сонця. Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворi стояла тиша. На ганку на лавцi сидiла стара Ольга Лютаїха, висока й сухорлява, в шовковiй картатiй плахтi, в бiлiй намiтцi. Проти неї на другiй лавцi сидiв її син, молодий козак, Зiнько, високий, здоровий та плечистий. Русявi короткi кучерi сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак втупив очi в широку зелену низину, нiби милувався широким простором долини, але задуманi яснi очi показували, що його думки лiтали не над лугами та гаями, а полинули десь далеко, в iншi мiсця, в iншi садки, в iншi гаї.

 - Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак, втомлений битвами, неначе на твої плечi лягло сiм десяткiв рокiв та сiмдесят битв з ворогами? Я по твоїх очах бачу, що думки твої не тут, а десь iнде, десь пiшли в гостi, - говорила мати до сина.

 Син неначе прокинувся од сну i кинув на матiр гострий погляд.

 - Як тiльки сонце йде на захiд, спускається над луки, на мене, мамо, все находить задума й журба. I з якої це причини, я тому невiдомий, - тихо обiзвався син.

 - Ба, причина є. Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та тiльки не хочу тобi говорити про неї, - обiзвалась стара Ольга, i її чорнi невеличкi очi засвiтились. В їх мигнули на одну мить жiночi хитрощi i насмiшкуватiсть.