Коли б світові став відомий спосіб нашого пожиття в цьому місці, нас узято б за божевільних — може хоч нешкідної, принаймні, натури. Наша відлюдність була цілковита. Ми не приймали в себе нікого. Справді, місце нашого сховища я дбайливо держав у секреті від мого давнього товариства, а Дюпен уже багато літ перестав бути знаним чи знатися з ким у Парижі. Ми жили єдине сами з собою.

Це була фантазія мого друга (бо як інакше я мав би це називати?) — бути закоханим в Ніч для неї самої; і цій bizarrerie,* як і іншим його дивацтвам, я без опору піддавсь; взагалі я давався на волю його диким капризам з цілковитим безвладдям. Чорна Богиня не могла б сама повсякчас перебувати з нами; але ми мали змогу фальшувати її присутність. При першому блискові дня ми зачиняли всі масивні віконниці нашого древнього дому, засвітивши двоє свічок; насичені кріпким ароматом, вони давали тільки примарне і блякле проміння. З їх поміччю ми заглибляли душі у сни — і так читали, писали чи розмовляли, поки годинник обвіщав нам наближення правдивої Тьми. Тоді ми вихоплювались на вулиці, рука в руку, і далі проводили там наші денні розмови, або, допізна блукаючи безбач по всіх усюдах, шукали в буйних тінях і сяйвах людного міста безконечности духовних подражнень, що їх може дати спокійне спостерігання.

При цій нагоді я не міг не помітити і не дивуватись на надзвичайні аналітичні здібності Дюпена, хоча й готовий був цього сподіватись від його багатої мисли. Він сам, здавалося, діставав палку насолоду у вправах цієї здатности — може в самім виявлянні її на люди — і не вагався й охоче признатися втіхи, що з цього походила. Він хваливсь мені стиха, вдоволено підхихикуючи, що більшість людей має для нього вікна в грудях, і звичайно підпирав це твердження простими і разючими доводами своєї інтимної обізнаности з моєю власною душею. Його маніра в ці хвилі ставала холодна й абстрактна, очі втрачали будь-який вираз, а голос, звичайно прекрасний тенор, здіймавсь на високий дискант і, я сказав би, звучав капризно, гарикливо, коли б не розважність і цілковита чіткість мови. Спостерігаючи його в такому настрої, я часто роздумував над старою філософією Роздвоєної Душі і тішився уявою двоїстого Дюпена — творця і розрішителя.

Не думайте, з того, що я тут сказав, що я повідаю тайну чи пишу якого романа. Те, що я описав у французі, це був тільки наслідок подражненої, а може й хворої мисли. А втім, що до характеру його зауважень у таких випадках, приклад найкраще може передати мою думку.

Ми брели якось вночі довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояль. Очевидно замислившись, ніхто з нас не вимовив ані слова, принаймні із чверть години. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:

— Він таки хлопець дуже малий на зріст, це правда; йому б краще повелося в Театрі Вар’єте.

— Безперечно, – одказав я йому несвідомо і не зразу помітив (так глибоко був замислився), як мій бесідник дивним способом попав у лад моїм міркуванням. Але за мить я спам’ятавсь і здивувався надзвичайно.

— Дюпен, – сказав я серйозно, – це виходить за межі мого розуміння. Скажу навпрост, ви вразили мене; я заледве довіряю своїм чуттям. Як це ви могли знати, що я думаю про…? ― тут я зробив павзу, щоб допевнитись остаточно, чи справді він знає, про кого я думав.

— Про Шантільї, ― сказав він. ― Чом же ви спинились! Ви ж подумали, що його ница постать не годиться для трагедії.

Це було точнісінько те, про віщо я справді думав. Шантільї був колишній чоботар на вулиці Сен-Дені; без ума захопившись театром, він спробував виступити в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребільйона* і за свої претенсії зажив на весь світ неслави.

— Скажіть мені, бога ради, – аж скрикнув я, – яка це метода — коли тут є якась метода ― дала вам змогу збагнути ці мої думки. (Насправді, то він іще дужче вразив мене, ніж я хотів показати.)

— Це все фруктівщик, – відповів мій друг. – Він привів вас до висновку, що цей чоботар замалий для Ксеркса et id genus omne.*

― Фруктівщик! Ви мене дивуєте — я не знаю ніякого.

― Чоловік, що наскочив на вас, коли ми повернули були в цю вулицю — либонь чверть години тому.

Я тепер пригадав, що, справді, фруктівщик, несучи на голові здоровий кошик із яблуками, ненароком мало не збив мене з ніг, коли ми повертали з вулиці К. у ту, де зараз стояли; але до чого тут був Шантільї, я негоден був зрозуміти.

Дюпен не мав у собі ні сліду шарлатанства.

— Я поясню; – сказав він, — а щоб ви могли все ясно зрозуміти, ми спершу відстановимо хід ваших міркуваннів від моменту, коли я оце говорю з вами, аж до моменту зустрічи із фруктівщиком. Значніші звена цього шерегу ідуть так ― Шантільї, Оріон, Д-р Нікольс, Епікур, стереотомія, брук, фруктівщик.

Мало хто з нас не бавився в певній добі свого життя відстановленням ступенів, що ними наша мисль приходить до певних висновків. Це заняття часто буває повне цікавости; і, бравшися до нього вперше, кожного здивує видимо безмежна відстань і різнота між вихідною точкою та завершенням. Як же мало мене вразити, коли я почув од француза оці слова і не міг не признати, що він говорить правду. А він мовив далі:

— Ми розмовляли про коні, коли пам’ять мене не зраджує, аж до виходу з вулиці К. Це був останній предмет, що ми його обговорювали. На переході в цю вулицю фруктівщик з великим кошем на голові, бігши прожогом мимо, потрутив вас на купу каміння, зложеного на місці, де направлюється брук. Ви спіткнулиись на камінь, підковзнулися, трохи звихнули собі ногу, з хмурим роздратованим виглядом пробурмотіли кількоро слів, озирнулись назад на каміння і мовчки рушили далі. Я не вважав нарочито, що ви робите; але такі спостереження стали мені за останній час немов би конечною потребою.

— Ви втупили очі в землю, сердито розглядаючи ями та вибої на брукові (звідси я бачив, що ви й досі думаєте про каміння), аж поки ми досягли вулички, званої ім’ям Ламартіна; вона на спробу замощена звязаними і перекритими навзаєм обтесаними брилами. Тут обличчя вам роз’ясніло, і, побачивши, що ваші губи ворушаться, я не мав сумніву, що ви прошептали слово «стереотомія» — термін, часто уживаний до такого бруку. Я знав, що ви не могли б сказати собі «стереотомія», не прийшовши до думки про атоми і таким чином до Епікурових теорій; а що я згадував вам при нашій недавній розмові на цю тему, яким дивним і мало кому відомим способом непевні здогади великого Грека знайшли собі підтвердження в новітній небулярній космогонії, я відчув, що вам не минеться поглянути на велику небулу, туманність Оріона — з певністю чекав, що ви таки глянете. Так ви й зробили; і я допевнивсь тоді, що правильно йду вашим шляхом. Але в тій їдкій тираді проти Шантільї, що з’явилася вчора в «Musée», сатирик, зробивши кілька ганьбливих натяків, що, мовляв, чоботар, нап’явши котурни, змінив і своє ім’я, цитує латинського вірша, що про нього ми часто були говорили. Я розумію рядок «Perdidit antiquum litera prima sonum».*

— Я вам якось казав, що цей рядок стосувався колись до Оріона — його писалось раніш Уріон; а що це пояснення в’яжеться з певними дотепами, то ви, я був певен, не могли його забути. Отже, мені було ясно, що ви неминучо скомбінуєте дві ідеї — Оріон та Шантільї. Що ви це й зробили, я побачив із усмішки, яка перебігла по ваших губах. Ви подумали про гірку загибель бідолашного чоботаря. Досі ви йшли похилені, а тут я побачив, що ви випростались на весь зріст. З цього я дістав певність, що вам спала на думку ница постать цього Шантільї. Тут я перебив ваші міркування зауваженням, що коли таки справді він хлопець занадто малий на зріст, то йому повелося б краще в Театрі-Вар’єте.

Невдовзі по тому ми переглядали якось вечірнє видання “Gazette des Tribunaux”,* і там отака замітка звернула на себе нашу увагу:

«НЕЗВИЧАЙНЕ УБИЙСТВО

Цього ранку, десь о третій годині, жильців кварталу Сен-Рок* збудили страшні крики, що виходили, видно, з четвертого поверху одного будинку на вулиці Морґ; за цей будинок було відомо, що його займає увесь певна мадам Л’Еспаней з дочкою Каміллою Л’Еспаней. Після деякої загайки — поки даремне пробувано доступитися до будинку звичайним способом — двері розчинено ломом, і восьмеро чи десятеро із сусідів зайшли в середину з двома жандармами. На той час крики ущухли, та скоро цей гурт рушив на перший перехід сходів, почулося два або й більше голосів, наче з горішньої частини будинку; вони, здавалось, палко сперечалися між собою. Коли гурт дійшов другої площадки, ці звуки також перестали, і стало зовсім спокійно. Гурт розділився і люди поспішилися по всіх кімнатах. Зайшовщи до великого позаднього покою в четвертому поверсі (його двері, замкнені із середини на ключ, одчинено силою), їм явилось видовище, що вразило кожного не тільки страхом, але не менш і подивом.