Не підводячи голови, Вініцій якусь мить помовчав, потім заговорив тремтячим од хвилювання голосом:

— Я хотів її й раніше, але тепер хочу ще більше. Коли я взяв її руку, мене обпалило вогнем. Вона мусить бути моєю.

Якби я був Зевсом, я б огорнув її хмарою, як він огорнув Іо, або дощем на неї пролився, як він — на Данаю[130]. Я хочу цілувати її вуста до болю! Хочу чути її стогін у моїх обіймах. Хочу вбити Авла та Помпонію, а її викрасти й однести на руках у мій дім. Сьогодні я не спатиму. Накажу катувати якого-небудь раба й слухатиму його волання.

— Заспокойся, — мовив Петроній, — у тебе забаганки, гідні тесляра із Субури.

— Ах, мені однаково. Вона мусить бути моєю. Я звернувся до тебе по допомогу, та якщо ти не знайдеш виходу, я сам його знайду. Авл вважає Лігію донькою, чому ж мені дивитися на неї як на рабиню? Якщо вже немає іншого шляху, хай вона обів'є пряжею двері мого будинку, змастить їх вовчим лоєм і сяде біля мого вогнища як дружина.

— Заспокойся, божевільний нащадку консулів. Не для того тягли ми варварів на мотузках за нашими колісницями, щоб одружуватися з їхніми доньками. Бійся всього остаточного. Вдайся спершу до простих, пристойних способів і залиш собі та мені час на роздуми. Мені теж Хрисотеміда здавалася донькою Юпітера, одначе я з нею не одружився — як і Нерон не одружився з Актою, хоча її зробили донькою царя Аттала. Заспокойся. Подумай про те, що, коли вона захоче заради тебе покинути дім Авла, вони не мають права її затримувати, і знай, що не тільки ти палаєш, а в ній теж Ерос запалив огонь. Я це бачив, а мені ти можеш вірити. Май терпіння. Все можна здолати, але сьогодні я вже й так занадто багато думав, це мене втомило. Зате обіцяю тобі завтра ще поміркувати про твоє кохання, і вір — Петроній не буде Петронієм, якщо не знайде якогось виходу.

Обидва помовчали. Та ось Вініцій заговорив уже спокійніше:

— Дякую тобі, й нехай Фортуна буде прихильною до тебе.

— А ти будь терплячим.

— Куди ти наказав себе віднести?

— До Хрисотеміди.

— Щасливець, ти володієш тією, котру кохаєш.

— Я? Знаєш, що мене ще тішить у Хрисотеміді? Те, що вона зраджує мене з моїм же вільновідпущеником, лютнярем Теоклом, і гадає, що я цього не бачу. Колись я кохав, а тепер мене тішить її брехня та дурість. Ходімо до неї вдвох. Якщо вона почне тебе зваблювати і креслити тобі літери на столі вмоченим у вині пальцем, пам'ятай, що я не ревнивий.

І він наказав нести їх обох до Хрисотеміди.

У передпокої Петроній, поклавши руку на плече Вініцію, раптом сказав:

— Зажди, мені здається, я знайшов спосіб.

— Нехай віддячать тобі всі боги!

— Так, так, авжеж! Гадаю, спосіб буде вірний. Чуєш, Марку?

— Прислухаюся до тебе, моя Афіно.

— Так от, через кілька днів божественна Лігія буде в твоєму домі споживати зерна Деметри.[131]

— Ти могутніший за імператора! — у захваті вигукнув Вініцій.

І Петроній обіцянку виконав.

Після відвідин Хрисотеміди він, щоправда, цілісінький день проспав, одначе ввечері наказав нести себе на Палатин, де в нього відбулася довірча бесіда з Нероном, унаслідок якої наступного дня перед будинком Плавтія з'явився центуріон на чолі загону з півтора десятка преторіанців.

Часи були смутні, страшні. Такі гості бували зазвичай і вісниками смерті. Тому з хвилини, коли центуріон ударив молотком у двері Авла й доглядач будинку доповів, що воїни вже у передпокої, сум'яття запанувало тут. Уся сім'я оточила старого полководця — ніхто не мав сумніву, що небезпека насамперед загрожує йому. Обвивши руками шию чоловіка, Помпонія судорожно припала до нього, її посинілі губи, швидко ворушачись, шепотіли щось нерозбірливе; Лігія з блідим як полотно обличчям цілувала його руку, маленький Авл чіплявся за тогу, а з коридорів, із кімнат, розташованих на горішньому поверсі та призначених для прислуги, із челядні, із лазень, зі склепистих нижніх приміщень, словом, із усіх кутків будинку збігалися раби та рабині. Чулися вигуки: «Heu, heu, те miserum!»[132], жінки голосили, деякі, покривши голови хустками, вже дряпали собі щоки.

Тільки старий воїн, здавна звиклий дивитися смерті у вічі, лишався незворушним; тільки його невелике, з орлиним профілем обличчя ніби закам'яніло. Досить скоро він, заспокоївши тих, що голосили, й наказавши челяді піти, промовив:

— Пусти мене, Помпоніє. Якщо надійшов мій кінець, у нас іще буде час попрощатись.

І він злегка відсторонив її.

— Дай Боже, щоб твоя доля, — сказала вона, — була також і моєю, о Авле!

Після чого, впавши навколішки, почала молитися з таким жаром, якого додає тільки страх за дорогу істоту.

Авл вийшов до атрію, де його чекав центуріон. Це був немолодий воїн Гай Хаста, колишній його підлеглий і товариш по британських війнах.

— Здрастуй, Авле, — промовив центуріон. — Я приніс тобі наказ і вітання від імператора — ось таблиці та знак, що я прибув од його імені.

— Дякую імператорові за вітання, а наказ виконаю, — відповів Авл. — Здрастуй, Хасто, кажи, з яким дорученням ти прийшов.

— Авле Плавтію, імператору стало відомо, що у твоєму домі живе донька царя лігійців, котру цей цар іще за життя божественного Клавдія віддав під владу римлян у заставу того, що лігійці ніколи не порушать кордонів імперії. Божественний Нерон дякує тобі, Авле, за те, що ти стільки літ давав їй притулок у себе, але, не бажаючи довше обтяжувати твій дім, а також пам'ятаючи, що дівчина як заручниця має перебувати під опікою самого імператора й сенату, — наказує тобі видати її мені.

Як бувалий воїн і загартований знегодами чоловік, Авл не міг собі дозволити, щоб відповіддю на наказ були марні слова образи чи скарги. Лише складка гніву та скорботи раптом з'явилася на його чолі. Бачачи цю складку, тремтіли колись британські легіони — і навіть у цю хвилину на обличчі Хасти відбився переляк. Одначе тепер Авл Плавтій, вислухавши наказ, відчув своє безсилля. Подивившись на таблиці, на знак, він підвів погляд на центуріона й уже спокійно сказав:

— Зачекай, Хасто, в атрії, поки заручницю буде тобі видано.

Після чого він пішов до зали, де Помпонія Грецина, Лігія та маленький Авл очікували його в тривозі та страху.

— Нікому не загрожує ні смерть, ні заслання на далекі острови, — сказав Авл, — і все-таки посланець імператора — вісник горя. Йдеться про тебе, Лігіє.

— Про Лігію? — зі здивуванням вигукнула Помпонія.

— Так, про неї, — відповів Авл і, звертаючись до дівчини, продовжував: — Ти, Лігіє, виховувалась у нас у домі як рідне наше дитя, і ми з Помпонією обоє любимо тебе як дочку, котру твій народ дав Риму, й опікування над тобою покладено на імператора. Тому імператор забирає тебе з нашого дому.

Полководець говорив спокійно, та якимось дивним, незвичайним голосом. Лігія слухала його слова, розгублено кліпаючи очима, ніби не розуміючи, про що йдеться; Помпонія зблідла; в дверях, які вели із зали в коридор, знову почали з'являтися схвильовані обличчя рабинь.

— Волю імператора має бути виконано, — мовив Авл.

— О Авле! — вигукнула Помпонія, обома руками пригортаючи до себе дівчину, мовби намагаючись захистити її. — Ліпше б вона померла!

А Лігія, припавши до її грудей, повторювала: «Матусю!

Матусю!» — не в змозі серед ридань вимовити будь-що інше.

На обличчі Авла знову з'явився вираз гніву та скорботи.

— Якби я був сам на світі, — похмуро промовив він, — я не віддав би її живою, й родичі наші могли б уже сьогодні принести за нас жертви Юпітеру Визволителю. Та я не маю права губити тебе й нашого хлопчика, котрий, можливо, доживе до щасливіших часів. Сьогодні ж піду до імператора й буду його благати, щоб він скасував наказ. Чи вислухає він мене, не знаю. А поки що, Лігіє, будь здорова й пам'ятай, що і я, і Помпонія завжди благословляли той день, коли ти сіла біля нашого вогнища.