І, мабуть, думав тоді про ті тисячі дітей своїх, розтерзаних дикими звірами, про ті хрести, якими заповнені були арени, і про ті стовпи вогненні в садах Звіра, бо сказав із печаллю великою. Вініцій і Лігія помітили також, що волосся його зовсім побіліло, вся постать похилилася, а в обличчі стільки мав смутку та болю, мовби пройшов крізь усі болі та муки, крізь які пройшли жертви жорстокості й безумства Нерона. Але обоє розуміли вже, що, коли Христос віддав себе на муки та смерть, не може ухилятися від неї ніхто. І все-таки серця їхні краялися, коли вони бачили апостола, пригніченого тягарем літ, старань і скорботи. Але Вініцій, який через кілька днів збирався відвезти Лігію до Неаполіса, де мали зустріти Помпонію та з нею вирушити далі, на Сицилію, почав його благати, щоб разом з ними покинув Рим.

Але апостол поклав руку на його голову і відповів:

— Чую в душі слова Господа, які на морі Тиберіанському сказав мені: «Коли ти був молодшим, підперізувався сам і ходив, куди хотів, але коли постарієш, простягнеш руки свої, й інший підпереже тебе і поведе, куди ти не хочеш». Тому вірно буде, коли я піду за стадом моїм.

А коли замовкли, не розуміючи, що говорить, додав:

— Добігають кінця старання мої, але гостинність і відпочинок знайду тільки в домі Господа.

Потім звернувся до них, говорячи: «Пам'ятайте мене, бо я вас любив, як батько любить дітей своїх, а що в житті робитимете, робіть для слави Господа».

Сказавши так, підніс над ними свої старечі тремтячі долоні та благословив їх, вони ж пригорнулися до нього, відчуваючи, що це, може, останнє благословення з його рук.

Судилось їм, одначе, зустріти його ще раз. Через кілька днів Петроній приніс грізну звістку з Палатину. Виявили там, що один із вільновідпущеників імператора був християнином, і знайшли в нього листи апостолів Петра й Павла з Тарса, а також послання Якова, Юди та Івана. Про перебування Петра в Римі було вже відомо Тигеллінові, але він вважав усе-таки, що той загинув разом із тисячами інших християн. Тепер виявилося, що два головні проповідники нової віри й досі живі й мешкають у столиці, тож велено було відшукати їх, схопити за всяку ціну, позаяк сподівалися, що тільки з їхньою смертю останнє коріння ненависної секти буде вирвано. Петроній чув од Вестинія, що сам імператор наказав, аби протягом трьох днів і Петро, і Павло з Тарса були вже в Мамертинській в'язниці, і що цілі загони преторіанців послано обшукувати всі будинки на Затибрі.

Вініцій, почувши про це, вирішив попередити апостола. Ввечері вдвох із Урсом, одягнувши галльські плащі, які закривали обличчя, вирушили до будинку Міріам, у якому перебував Петро, — будинок стояв аж на краю Затибря, біля підніжжя Янікульського пагорба. Дорогою бачили будинки, оточені солдатами, якими командували незнайомі люди. У кварталі було неспокійно, подекуди збиралися гурти цікавих. Тут і там центуріони перевіряли затриманих, випитуючи в них про Петра Симона та про Павла з Тарса.

Урс і Вініцій, випередивши солдатів, дійшли все-таки благополучно до оселі Міріам, у якій застали Петра, оточеного жменькою віруючих. Тимофій, помічник Павла з Тарса, і Лін перебували також біля нього.

На звістку про близьку небезпеку Назарій випровадив усіх по критому переходу до садової хвіртки, а потім до покинутих каменоломень, віддалених на кількасот кроків од Янікульської брами. Урсу довелося нести Ліна, кістки якого, поламані при тортурах, досі не зрослися. Опинившись у підземеллі, відчули себе в безпеці та при світлі каганця, запаленого Назарієм, почали тихо радитись, як урятувати дорогоцінне для них життя апостола.

— Отче, — сказав йому Вініцій, — нехай завтра на світанні Назарій виведе тебе з міста до гір Альбанських. Там тебе зустрінемо й заберемо до Анція, де чекає корабель, який має повезти нас обох до Неаполіса й на Сицилію. Щасливими будуть той день і година, коли ввійдеш до мого дому і поблагословиш моє вогнище.

Інші слухали його з радістю і, звертаючись до апостола, наполягали:

— Погодься, пастирю наш, бо не можна тобі залишатися в Римі. Збережи слово істини живе, аби не згинула вона разом з нами і з тобою. Послухайся нас, благаємо тебе, як батька.

— Зроби це в ім'я Христа! — закликали інші, хапаючись за край одягу його.

А він відповів:

— Діти мої! Хто знає, коли йому Господь кінець життя призначив?

Але не сказав, що не покине Рим, і сам вагався, що робити, позаяк уже давно поселився в душі його сумнів, навіть тривога. Ось паству його розвіяно, справу знищено, церкву, яка перед пожежею міста буйно зросла прекрасним деревом, перетворено на порох силою Звіра. Не залишилося нічого, крім сліз, крім спогадів, мук і смерті. Зерно дало щедрі сходи, але сатана втоптав їх у землю. Сили ангельські не прийшли на допомогу приреченим, і ось Нерон у славі розсівся над світом, страшний, могутніший, ніж будь-коли, володар усіх морів і всієї суші. Не раз уже рибалка Господній простягав у самотності руки до неба і питав: «Боже! Що нам робити? Як мені залишитись? І як, безсилому старцю, боротися з цією незліченною силою злого духа, що йому ти дозволив володіти й перемагати?»

І волав так із глибини безмежного болю, повторюючи подумки: «Немає тих овець, яких ти наказав мені пасти, немає твоєї церкви, пустка і скорбота у твоїй столиці, тож що ти мені тепер накажеш? Маю тут залишитися чи вивести решту стада, щоби десь за морями славили таємно ім'я твоє?»

І вагався. Вірив, що жива правда не згине і мусить узяти гору, але іноді думав, що не настав іще її час, який надійде тоді лише, коли Господь ступить на землю в день суду в славі й силі, в сто разів од Неронової могутнішій.

Часто уявлялося йому, що, коли він сам покине Рим, віруючі підуть за ним, і він відведе їх тоді аж ген, до тінистих гаїв Галілеї, над тихими глибинами Тиверіадського моря, до пастухів, спокійних, як голуби або як вівці, що їх там пасуть серед чебрецю та нарду. І все дужче хотів тиші й відпочинку, все більша туга за озером і Галілеєю огортала серце рибалки, все частіше сльози наповнювали очі старого.

Але коли на мить зробив уже вибір, охопив його раптовий страх і неспокій. Як же йому покинути це місто, в якому стільки крові мученицької ввібрала земля і де стільки уст смертників засвідчило істину? Чи має він один ухилитися від цього? І що відповість Господу, коли почує слова: «Ось, вони померли за віру свою, а ти втік?»

Ночі й дні минали в сумнівах і гризотах. Інші, кого роздерли леви, кого розіп'ято на хрестах, кого спалено в садах імператора, після мук спочили в Бозі, а він спати не міг і відчував муки більші від тих усіх, винайдених катами для жертв. Ранок часто вже освітлював дахи будинків, коли він закликав іще з глибини переповненого гіркотою серця:

— Господи, навіщо мені наказав сюди прийти і в цьому гнізді Звіра заснувати столицю твою?

Протягом тридцяти чотирьох років од загибелі Господа його він не знав спочинку. Із костуром у руці мандрував світом і розносив «добру новину». Сила його вичерпалась у мандрах і стараннях, аж врешті, коли в місті цьому, що було головою світу, він утвердив справу Вчителя, єдиний подих злого духа зніс усе, й він бачив, що боротьбу треба починати знову. І яку боротьбу! З одного боку — імператор, сенат, люд, легіони, що залізним обручем скували весь світ, незліченні фортеці, неосяжні землі, могуть, якої око людське не бачило, з другого боку — він, пригнічений віком і працею, із тремтячими руками, яким ледве до снаги тримати костур.

Отож іноді говорив собі, що не йому мірятися з імператором Рима і що справу цю здійснити може тільки сам Христос.

Усі ці думки тепер проносились у його заклопотаній голові, коли слухав прохання останньої жменьки своїх віруючих, а вони, оточуючи його все тіснішим колом, повторювали благальними голосами:

— Сховайся, рабине, і нас виведи із-під влади Звіра.

Врешті й Лін схилив перед ним свою змучену голову.

— Отче, — мовив, — тобі Спаситель звелів пасти овець своїх, але немає вже тут їх або завтра їх не буде, тож іди туди, де їх іще можеш знайти. Живе ще слово Боже в Єрусалимі, і в Антіохії, і в Ефесі, і в інших містах. Чого досягнеш, залишившись у Римі? Коли поляжеш, умножиш тільки тріумф Звіра. Іванові Господь не визначив іще кінця життя, Павло — римський громадянин, і без суду стратити його не можуть, але якщо над тобою, вчителю, вдарить сила пекельна, тоді ті, хто вже духом упав, запитуватимуть: «Хто здолає Нерона?» Ти — основа, на якій збудовано церкву Господню. Дай нам померти, але не дозволь антихристу перемогти намісника Божого і не повертайся сюди до знищення Господом того, хто пролив безвинну кров.