Але Вініцій запитав з удаваним спокоєм:

— Що приніс?

— За першим разом приніс тобі, пане, сподівання, тепер же приношу певність, що дівчину буде знайдено.

— Це значить, що ти не знайшов її досі?

— Так, пане, але знайшов, що означає знак, який тобі накреслила; знаю, що за люди, які її відбили, і знаю, між прихильниками якого божества належить її шукати.

Вініцій хотів було підхопитися зі стільця, на якому сидів, але Петроній поклав йому долоню на плече і, звертаючись до Хілона, сказав:

— Кажи далі!

— Чи цілковито певен ти, пане, що дівчина тобі накреслила рибу на піску?

— Авжеж! — вибухнув Вініцій.

— Отже, вона християнка й відбили її християни.

Настала хвилина мовчання.

— Слухай, Хілоне, — врешті сказав Петроній. — Мій родич призначив тобі за відшукання дівчини значну кількість грошей, але не меншу кількість різок, якщо його захочеш ошукати. В першому випадку ти купиш не одного, а трьох переписувачів, у другому — філософія всіх семи мудреців, із додатком твоєї власної, не стане тобі цілющою маззю.

— Дівчина — християнка, пане! — заволав грек.

— Задумайся, Хілоне. Ти ж чоловік недурний! Знаємо, що Юлія Силана разом із Кальвією Криспініллою звинуватили Помпонію Грецину у прихильності до християнських забобонів, але знаємо також, що домашній суд звільнив її від цього наклепу. Чи ти б хотів його тепер поновити? Чи хотів би нас переконати, що Помпонія, а з нею разом і Лігія можуть належати до ворогів роду людського, до отруювачів фонтанів і колодязів, до шанувальників ослячої голови, до людей, які вбивають дітей і поринають у найгидотнішу розпусту? Подумай, Хілоне, чи та теза, яку ти нам стверджуєш, не відіб'ється як антитеза на твоїм хребті.

Хілон розвів руками на знак того, що це не його вина, потім сказав:

— Пане! Вимов по-грецьки таку фразу: Ісус Христос, Бога Син, Спаситель.

— Добре. Ось вимовив!.. Що з того?

— А тепер візьми перші літери кожного з цих слів і склади їх так, аби утворилось одне слово.

— Риба! — сказав зі здивуванням Петроній.

— Ось чому риба стала символом християн, — відповів із гордістю Хілон.

Настала хвилина мовчання. У міркуванні грека було, одначе, щось таке вражаюче, що обоє друзів не могли відійти від здивування.

— Вініцію, — спитав Петроній, — чи ти не помиляєшся й чи справді Лігія накреслила тобі рибу?

— Присягаюся всіма богами підземними, можна збожеволіти! — заволав у пориві молодик. — Коли б мені накреслила птаха, сказав би, що птаха!

— А значить — християнка, — повторив Хілон.

— Це значить, — сказав Петроній, — що Помпонія та Лігія затруюють колодязі, убивають схоплених на вулиці дітей і поринають у розпусту! Дурниці! Ти, Вініцію, був довше в їхнім домі, я був недовго, але знаю достатньо і Авла, і Помпонію, достатньо навіть знаю Лігію, щоби сказати: наклеп і дурниці! Якщо риба є символом християн, чому і справді заперечити важко, і якщо обидві вони християнки, то — присягаюся Прозерпіною[189] — очевидно, християни не те, за що ми їх маємо.

— Говориш, як Сократ, пане, — відповів Хілон. — Хто коли-небудь розпитував християнина? Хто зрозумів їхню науку? Коли я мандрував три роки тому з Неаполіса до Рима (о, чому ж там не лишився!), приєднався до мене чоловік, лікар, на ім'я Главк, про якого мовлено, що він християнин, та, незважаючи на це, я переконався, що був то добрий і чесний чоловік.

— Чи не від того чесного чоловіка довідався ти тепер, що означає риба?

— На жаль, пане! По дорозі на одному постоялому дворі штрикнув хтось поважного старця ножем, а дружину й дитину його забрали работорговці, я ж, обороняючи їх, втратив оці два пальці. Але позаяк між християнами, як кажуть, не бракує чудес, то маю сподівання, що вони відростуть.

— Як це? Ти став християнином?

— З учорашнього дня, пане! З учорашнього дня! Зробила мене ним ця риба. Бачиш, яка, одначе, в ній сила! І через кілька днів я буду найревнішим із ревних, аби мене допустили до всіх своїх таємниць, а коли мене допустять до всіх таємниць, буду знати, де ховається дівчина. Тоді, може, моє християнство ліпше окупиться, ніж моя філософія. Я також приніс обітницю Меркурію[190], що, коли мені допоможе відшукати дівчину, пожертвую йому двох телиць одного віку й зросту, яким накажу позолотити роги.

— Значить, твоє вчорашнє християнство і твоя давніша філософія дозволяють тобі вірити в Меркурія?

— Вірю завше в те, в що мені вірити є потреба, і це моя філософія, яка особливо Меркурію має припасти до смаку.

Як на лихо, ви ж бо знаєте, шляхетні панове, який це бог підозріливий. Не довіряє він обітницям навіть бездоганних філософів і волів би, може, наперед отримати телиць, а тим часом це величезні витрати. Не кожен — Сенека, і в мене на те не вистачить, якби шляхетний Вініцій захотів у рахунок тієї суми, що її мені обіцяв… скільки-небудь…

— Ні обола, Хілоне! — сказав Петроній, — ані обола! Щедрість Вініція переважить твої сподівання, але тільки тоді, коли Лігію буде знайдено, тобто коли нам вкажеш її схованку. Меркурій мусить тобі закредитувати двох телиць, хоча й не здивуюся йому, якщо він не матиме до того бажання, і вбачаю в тому його розум.

— Послухайте мене, шановні панове. Відкриття, що його я зробив, є великим, бо, хоча не відшукав досі дівчину, знайшов дорогу, на якій її належить шукати. Ось ви розіслали вільновідпущеників і рабів по всьому місту та провінції, а хоч якийсь вам дав ознаку? Ні! Тільки я дав. І скажу вам більше. Серед ваших рабів можуть бути християни, про яких не знаєте, позаяк забобони ці поширилися всюди, і ці, замість того щоб допомагати, будуть вас зраджувати. Погано навіть те, що мене тут бачать, і тому ти, шляхетний Петронію, накажи Евніці мовчати, ти ж, так само шляхетний Вініцію, розголоси, що тобі продаю мазь, яка змащеним нею коням забезпечує перемогу в цирку… Я сам шукатиму і я сам знайду втікачів, ви ж вірте мені та знайте: те, що отримав би наперед, було б для мене заохоченням, бо завше буде сподіванням на більше та більшою впевненістю, що обіцяна нагорода мене не мине. Саме так! Як філософ зневажаю гроші, хоча ж не зневажає їх ні Сенека, ні навіть Музоній або Корнут, які, одначе, не втратили пальців, захищаючи інших, і які можуть самі писати й передати нащадкам свої імена. Але крім раба, якого купити збираюсь, і крім Меркурія, якому обіцяв телиць (а знаєте, як худоба подорожчала), самі пошуки потягнуть за собою значні витрати. Послухайте лише терпляче. Ось за ці кілька днів на ногах поробились у мене рани від безперервного ходіння. Заходив я до винарні, щоб поговорити з людьми, до пекарів, різників, до продавців маслинової олії та до рибалок. Обійшов я всі вулиці й завулки; був у схованках рабів-утікачів; програв у мору близько ста асів; був у пральнях, сушарнях і харчевнях, бачився з погоничами мулів і скульпторами; зустрічався з людьми, що лікують пухирі та виривають зуби, заводив балачки з торговцями сушених фіг, побував на цвинтарях, а все для чого? А для того, щоб креслити всюди рибу, дивитися людям у вічі та слухати, що при цьому знакові скажуть. Тривалий час не міг я нічого виявити, аж одного разу побачив старого раба коло фонтана, що черпав відрами воду й плакав. Наблизившись тоді до нього, запитав про причину сліз. На те, коли ми сіли на обводі фонтана, відповів мені, що збирав усе життя сестерцій до сестерція, щоб викупити любого сина, але хазяїн його, такий собі Панса, побачивши гроші, забрав їх, сина ж залишив надалі в неволі. «Ось і плачу, — мовив старий, — бо хоч повторюю: на все воля божа, не можу, бідолашний грішник, стримати сліз». Тоді, наче передчуваючи щось, умочивши палець у відро, накреслив йому рибу, він же сказав: «І моє сподівання у Христі». Я запитав: «Ти впізнав мене по знаку?» Він відповів: «Саме так, мир тобі». Тоді почав я тягти його за язик, і добродій усе мені виляпав. Хазяїн його, той Панса, сам є вільновідпущеником великого Панси і доправляє до Рима Тибром каміння, яке раби й наймані люди розвантажують із плотів і переносять до будов уночі, щоб удень не заважати рухові на вулицях. Працює серед них багато християн і його син, але позаяк праця та непосильна, хотів його викупити. А Панса волів забрати і гроші, й раба. Так розповідаючи, знову почав плакати, я ж додав до його сліз свої, що мені вдалося по доброті сердечній і через кольки в ногах, які дістав я через безперервне ходіння. Почав теж при тому нарікати, що, прийшовши кілька днів тому з Неаполіса, не знаю нікого з братії, не знаю, де вони збираються, щоб молитися разом. Він здивувався, що мені християни з Неаполіса не дали листів до римської братії, на що я відповів, що в мене їх украдено по дорозі. Тоді сказав мені, щоб я прийшов уночі до ріки, а він мене з братами познайомить, ті ж допровадять мене до молитовних домів і до старших, які керують християнською общиною. Це почувши, зрадів я так, що дав йому суму на викуп сина, сподіваючись на те, що великодушний Вініцій удвічі мені її відшкодує…