Петришин сів на лавку, витяг натруджені ноги, дивився, як Кузьмін жадібно п’є воду з мідного кухля, поданого літньою хазяйкою в киптарику.

Дід сидів напроти, смоктав коротеньку саморобну люльку.

— Давно пройшли вони, батьку? Старий звів на лейтенанта вицвілі очі, поправив гніт у каганці, похитав білою головою.

— Недавно. Перед заходом сонця.

— Кого спалили?

— Старого Тимоша Проця хату спалили. Казали: за те, що газети з району носить.

— А сам Тиміш?

— Господь милував, встиг вихопитись. І донька з ним пішла. Сказав, у район подасться, за підмогою… — зморшкувате обличчя з жовтими, прокуреними вусами наблизилось до Петришина, з-під сивих волохатих брів суворо поглянули старечі очі.

— За старшого ти будеш, сину?

— Я, батьку.

— Поговорити з тобою маю.

— Говоріть.

— З тобою одним.

Петришин глянув на старшину. Той насупився, закинув за спину автомат, нерішуче потоптався на порозі і вийшов, тихо причинивши двері.

Старий понизив голос.

— Знаєш, за ким ганяєшся?

— Знаю.

— Знаєш, та не все, — дід, не поспішаючи, розкурював від каганця згаслу люльку. — Були ті сокирники[11] і в моїй хаті. Стару мою, — він кивнув на жінку, що витирала квітчастим рушником дерев’яні ложки, готуючи вечерю, — виштовхали надвір, а я на печі лежав, то так і залишився, не помітили… Ну от. Чую, внесли вони з собою щось важке, грюкнули, поставили на лаву, дзенькнуло потім, наче замок відкрили. Один запитує: “Якщо не проб’ємося, куди тоді скриню? В болото?” Другий вилаявся, гримнув: “Здурів, чи що? Що б не сталося, а повинні доставити… А донести не зможемо — щось придумаємо. Тільки не знищувати, ні в якому разі…”

Старий подумав.

— Я міркую, що Гандзя скарб несе. Золото, гроші… Награбоване несуть, певно. Що ж інше? А йти вони умовлялися до Гнилого Яру. Так що, сину, поспішай.

Повідомлення діда про шлях банди лише підтвердило думку Петришина. Та Гандзі і не залишалося іншої дороги. Тільки до Гнилого Яру лісом, що тягнеться між горбами та болотом.

А почута дідом розмова, загадковий вантаж? Що могли нести бандити? Невже справді коштовності? Може, вони і тримають усю зграю вкупі, наче магніт, а може…

Ні, Арсен Петришин так і не стулив повік за сорок хвилин відпочинку. Він лежав на лавці, на постеленому бабусею кожусі, закинувши руки за голову. Думати мав про що. В його розпорядженні були люди, бійці-прикордонники, і він відповідав за життя кожного з них. А ще був наказ генерала ліквідувати банду, не дати їй перебратися туди, за кордон, до сусідів…

За вікном нависла ніч, тиха, сповнена пахощів. Проте вона не могла бути спокійною, доки десь поряд у лісі бродила зграя недолюдків.

З Гандзею треба було кінчати.

Перед ранком наповзла з півночі хмара, згасила світло місяця. Зникли синюваті тіні, дерева, кущі, відроги скель втратили загадкову фантастичність.

Петришин нетерпляче поглянув на зеленкувате світло циферблата. Десять хвилин на четверту… І ніби заспокоюючи лейтенанта, з темряви долинув різкий крик сови. Кузьмін подав сигнал. Значить, усе в порядку. Тепер над схилами яру — ліворуч і праворуч — у кущах завмерли прикордонники, готові по сигналу окропити гарячим свинцем непроглядне провалля внизу.

А тут, де починався пологий спуск до яру, більмом на оці сіріла віддалік стара повітка. В повітці, здавалося, не було ознак життя. Та гострий зір лейтенанта вже давно помітив під стіною темну постать. Ось вона ворухнулась, зрушила з місця, почулося потріскування хмизу…

Сумніву не було. Біля повітки маячив бандитський вартовий. Доки він стовбичитиме там, шлях до яру з цього боку закритий. Найменша необачність — і постріл вартового гримне вночі, підійме всю зграю на ноги, зіпсує справу. Вихід бандитам з яру Петришин залишив на протилежному боці, поблизу дороги. Там лейтенант виставив засаду з двома кулеметами. А тут треба зробити все тихо, без шуму.

Рука лейтенанта злегка доторкнулася до плеча солдата, який лежав поряд. Той хитнув головою, звівся на лікті, притис до плеча приклад автомата.

Петришин поповз. Він просувався поволі, сантиметр за сантиметром, обмацуючи перед собою траву. Пальцями випростаних рук лейтенант обережно відсував набік сухе листя, бур’ян, крихке гілля. До повітки залишилося якихось п’ятнадцять метрів. Вартовий стояв, притулившись плечем до дерева, гойдав затиснутою під рукою гвинтівкою. Його постать виділялася чітко, наче намальована чорною тушшю.

Петришин лічив хвилини, чекав… Бандит ступив крок убік, затупцював біля дерева, стиха щось замугикав. Тепер лейтенант уже лежав під самою стіною повітки. З-за стіни ясно долинуло хропіння. Там спали. Отже, цей, що вартує, тут не один. Що це — пост, засідка?

Рішення виникло раптово. Петришин відповз од повітки, почекав, доки вартовий повернувся до нього спиною, і м’яко, немов кішка, скочив на ноги. Смачно позіхнув, хруснув суглобами пальців.

— А-а-а, зимно… Котра година, не знаєш?

Вартовий неквапно повернувся, наблизив ся, простудженим голосом запитав:

— Не спиться, колего?

— Ні, — відповів Петришин.

— А я б з радістю подрі…

Він проковтнув півслова, клацнув зубами. Голова його шарпнулася назад. Удар кулаком у підборіддя звалив бандита на землю; шорстке, пропахле потом сукно його ж власної шапки затиснуло йому рота.

Єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба напружено вдивлялися в темряву. Вони лежали у рівчаку, біля вивернутого з землі кореневища старої сосни. Сторожко прислухалися до шарудіння на дорозі. Глуха, вторована дорога півколом огинала Гнилий Яр.

Гейко і Коцюба одержали від командира наказ перевіряти кожного, хто проходитиме чи проїжджатиме тут. Але на дорозі ніхто не з’являвся.

Була по-весняному тепла ніч. Лише з гір віяло свіжістю. Земля віддавала пахощі трав, над головою шелестіли смереки, уві сні попискували птахи. І не вірилося, що десь тут, майже поряд, причаївся ворог — лютий, озлоблений невдачами, готовий на все. До-бандитів рукою подати. Ось там, між двома скелями, де дорога круто завертає в ліс, починається густий чагарник, непролазні хащі. Туди націлений ствол Гейкового “Дегтярьова”, туди звернені погляди прикордонників. А навкруги — темрява.

Коцюба розправляє під собою шинель, зручніше вмощує автомат між кореневищем, кладе поруч запасний диск.

— Що, зібрався тут тиждень жити, — пошепки запитує Гейко, і Коцюба знає, що єфрейтор у цю мить посміхається в темряві поблажливою посмішкою. Вже немолодий, по-господарському неквапний Коцюба лише місяць тому став прикордонником. Воював у саперному полку, під Тернополем був тяжко поранений, пролежав кілька місяців у шпиталі, а потім його направили в прикордонний загін. У взвод Петришина Коцюба приніс із собою фронтові звички всюди влаштовуватись як слід, без поспіху, з розсудливістю бувалого солдата.

А Гейко молодий, гарячий. Йому не терпиться дізнатись, що робиться в ці хвилини над проваллям, де розтанула, завмерла група бійців. Хоч він знає, що саме йому і мовчазному Коцюбі та ще двом прикордонникам, які лежать з кулеметом під скелею, доведеться завершувати операцію, розроблену лейтенантом, проте Гейкові здається, що головне відбувається зовсім не тут, біля дороги, а десь там, де залишився Петришин, де залягли над яром усі прикордонники.

Гейкові хочеться поділитися думками з товаришем, він знову порушує мовчанку.

— Коцюба, слухай…

— Не бубони, єфрейторе, — обриває його сусід. — Наша справа-мовчати. Вони близько… Це тобі що, жарти?

— Знаю, що близько… То й що? Банда як банда, не вперше бачимо таких. А ти, Коцюба, мабуть, вперше, може, тобі боязко, га?

— Зачекай, сміливцю, — Коцюба підвівся. — Чуєш?

Десь близько глухо загув мотор. Раз, вдруге блимнуло світло підфарків і згасло. З обличчя Гейка зникла посмішка, він поклав руки на кулемет. Машина йшла на підйом, наближаючись до прикордонників.

Гейко підхопив кулемет, вийшов на середину шляху. Важкий “студебекер” спинився.