— Ну от, Славко, допомагай мені… Та ні, не підіймай, я важкий. Я сам… Ось так, на живіт повернуся. За спиною сумка. Розстебни… Я пробував, та пальці не слухаються, а лівою не достану. Розстебнув? Тягни оту металеву штуковину… А тепер дістань патрони, картонні… Знаєш, що це таке?

— Ракетниця.

— Точно! Молодець… Ану натискай ось тут, збоку, переломи ствол. Тепер патрон вкладай… Ні, не цей. Давай другий, що з зеленим обідком… Так, правильно… Закривай. О, бачиш, усе гаразд…

Важка ракетниця холодила Славкові руки. Він запитливо глянув солдатові у вічі, і той знову підбадьорююче посміхнувся;

— Ну, чого ж ти? Відтягни курок — ї вгору… Стріляй, Славко, пали!..

Хлопчик випростав над головою руку, зажмурився, натиснув на спуск. Ракетниця боляче штовхнула в долоню. Звуку пострілу він майже не почув. Коли розплющив очі — побачив: високо в небо шугнула яскрава зелена зоря, затрималась, наче повисла над головою, і розсипалася білими димовими краплями.

Голова прикордонника безсило впала в сніг. Славко безпорадно оглянувся. Ковтаючи сльози, схопив сіру шапку-вушанку, обережно одягнув її на голову пораненому. Згадав, що в солдата в сумці лежить пакет з бинтом і ватою. Як же він не подумав раніше? Треба перев’язати… У пораненого ж кровоточить плече.

Позаду затріщали кущі. Славко злякано обернувся.

Перед ним стояв високий, розшарілий від бігу старшина-прикордонник. Він був без зброї, в руці тримав рукавиці.

Славко не встиг опам’ятатись — старшина вправно розстебнув на пораненому шинель, приклав вухо до його грудей. Прикордонник тихо застогнав, розкрив очі.

— Гейко… ти?

— Я, я, не підводься, лежи. Хлопчику, потримай, — Гейко передав Славкові індивідуальний пакет. — Зараз я зроблю перев’язку. Рана в плече, навиліт, кістка ціла… Скільки їх було, Ісаєнко?

— Один… З-за дерева пальнув… Не барися, старшина, я потерплю… Біжи слідом, треба догнати. Він далеко не зайшов, минуло, може, півгодини… Мене залиш. Славко допоможе. Скоро наші примчать, Славко ракетою дав сигнал… Візьми мій автомат.

Гейко завагався. Як же залишити пораненого Ісаєнка? Але ж той, що стріляв… Дозволити йому безкарно зникнути, заглибитись на нашу територію. Ні, так не годиться! Що ж робити?

— Він у кожусі і в шапМ. Чуєш, Гейко. Кожух білий… дублений… Пішов у бік залізниці, — морщачись від болю, Ісаєнко підвівся. — А мені вже краще… До весілля заживе. Не гай часу, старшина!

Гейко кивнув головою, поклав Славкові на плече руку.

— Хлопчику, через півгодини приспіють бійці з застави. Розумієш? Там у нафтовиків, у селищі, теж ракету побачили, і вони прийдуть… Ти побудеш з Ісаєнком, правда? Візьми ось сірники, розпали вогнище.

— Дядю, не хвилюйтеся, все буде як слід, — Славко схопився на ноги. — А ви візьміть мої лижви, вони нові, добре пливуть…

— Ех, друже, малуваті вони для мене, — мимоволі посміхнувся Гейко. — Ну, Ісаєнко, тримайся, потерпи.

— Поспішай, старшина, та будь обережний. Вовк пішов стріляний, — сказав Ісаєнко.

Гейко оглянувся, махнув автоматом і зник у чагарниках.

Ісаєнко не помилився. Порушник кордону, видно, був справді досвідчений. По слідах на снігу Гейко бачив, як він петляв між кущами, потім попрямував до горбів, різко завернув убік, до лісу, і повернувся назад, хитро, наче лисиця, намагаючись заплутати слід, збити з пантелику.

Старшина біг розмірено, як на тренуванні. Сили треба було берегти, бо хто знав, скільки триватиме переслідування. Ноги провалювалися в сніг по коліна. Ватяні штани змокріли, чоботи стали наче дерев’яні.

Пройдені навпростець, по бездоріжжю, кілометри давалися взнаки. Ноги робилися важкі, ніби налиті свинцем. Сильно калатало серце. Морозне повітря, раніше таке п’янке, свіже, тепер, здавалося, шматувало легені. Шинель сковувала рух, била заледенілими полами по колінах.

Хвилин через тридцять далеко попереду, на еліпучо-білому схилі, майнула на мить і знову зникла темна цятка. У Гейка сльозилися очі, він потер їх рукавом і, напружуючи зір, кілька хвилин не відводив погляду з віддаленого схилу горба, що відокремлювався яскравою плямою на тлі голубих гір. Темна крапка з’явилася ще раз і зникла. Та це додало старшині сил.

“Брешеш, ти теж стомився… Брешеш, не втечеш!” — подумав Гейко, поглянув на годинник і захвилювався. Було пів на дванадцяту. Незабаром пасажирський поїзд Чоп — Москва підійде до невеликої станції, зупиниться на дві хвилини і рушить далі, в глиб країни. Двох хвилин утікачеві досить, щоб скочити у вагон, загубитись серед десятків людей, зникнути.

Старшина спинився. Швидко скинув шинель, шпурнув її на пеньок. Тіло стало легким, невагомим. Мороз в ту ж мить заповз під гімнастерку, вколов холодом змокрілу спину, гарячі груди. Зате відстань між старшиною і втікачем помітно скорочувалася. Гейко вже бачив того, за ким гнався.

Теж високий, у легкому кожушку втікач кілька разів появлявся між рідкими деревами і біг далі, оглядаючись.

Взята у пораненого Ісаєнка сумка з гранатами та запасним диском боляче штовхала під бік, висіла на плечі тягарем, що важчав з кожним кроком.

Старшина скинув сумку у сніг.

Білий кожушок уже майорів зовсім близько.

— Стій!..

Гейків вигук покотився над кучугурами луною. Білий кожушок наддав ходу, спіткнувся, з голови злетіла руда шапка. Він не встиг підхопити її й біг, пригинаючи лискучу голову.

— Так ти, значить, лисий… Он ти який!.. — зловтішно прошепотів старшина, не спускаючи з ворога очей.

Коли між ними залишилося метрів сто, лисий на бігу крутнувся, викинув уперед правицю. Близько біля старшини кулі вирвали із снігу кілька сухих іскристих фонтанчиків.

Гейко заліг. Лисий теж впав і поповз, швидко підтягаючись на руках, звиваючись тілом, як ящірка. Чергою з автомата старшина вдавив його в сніг, змусив не ворушитися.

— Слухай, солдате, — глухо, не підводячи голови, гукнув лазутчик. — Кладу десять тисяч ось сюди, під камінь… А ти відстань. Чуєш? Одчепись!

Гейко не відповів.

Лисий махнув рукою — блискавично, різко. Вибух гранати струсонув повітря. На прикордонника посипались шматки мерзлої землі, перемішаної з снігом.

Коли старшина підвів голову, ворог перебігав до кущів. Новою чергою Гейко притиснув лисого, примусив його знову лягти в сніг, а сам схопився, кинувся вперед, на кілька кроків скоротив відстань.

Тепер їх розділяв лише сніговий замет, По один бік його, зціпивши зуби, у легенькій гімнастерці лежав старшина надстрокової служби Валентин Гейко. По другий бік причаївся приблудний вовк. Він уже зрозумів, що цей напівроздягнений прикордонник загнав його на слизьке, але вовк ще не втрачав надії врятувати свою шкуру.

Кілька разів він вдавав, ніби хоче підвестися, і щоразу покірно лягав, чуючи над головою тонкий загрозливий посвист куль. У себе дома, в лісах під Тюменню, Валентин Гейко міг без промаху вцілити білці в око. Тепер він ледве стримувався, щоб не піймати в розріз прицільної рамки круглу безволосу голову і не натиснути на спусковий гачок. Тоді все минуло б швидко — і ниючий біль в ногах, і лютий холод, що сковує груди, морозить у жилах кров… Та мертві вже не говорять, а до такого, як оцей у кожушку, запитань ще буде чимало.

І все ж старшина припустився помилки. Розгадав маневр ворога тільки тоді, коли лисий поворухнувся знову, а автомат лише сухо клацнув затвором.

Патронів більше не було. Гейкова рука смикнулася до пояса, та він згадав, що запасний диск лишився позаду в снігу. Старшина відчув, як на холодному чолі виступає гарячий піт. Він чітко уявив собі: поруч за кучугурою єхидно, вдоволено всміхається лисий… “Так от ти який… Ти й справді вовк!..” — подумав Гейко і відклав набік тепер уже непотрібний автомат. Подмухав на закляклі пальці, намацав у кишені гранату.

А лисий, певно, почав здогадуватися, що досяг мети. Спробував повзти — прикордонник не стріляв. Обережно підвів голову — черга не гримнула. Солдат не подавав жодних ознак життя.