— Ти починаєш здалеку, — сказав Юрій.

— Ні, ми дійшли якраз до того, про що я й хотів тобі сказати. Апарат для підігрівання нафтового пласта було винайдено набагато раніше, ніж це зробив я.

Юрій високо звів брови. Застережливим рухом Вранюк не дав йому заговорити і вів далі:

— Я гадаю, що конструкція того термоінжектора подібна до моєї, проте дещо інша. У ній повинна бути врахована та остання ланка, що для мене залишається поки що невідгаданою, і якої немає на цьому кресленні, — кивнув у бік столу інженер. — Гадаю, справа в удосконаленні процесу горіння, у принципі дії апарата. Я поставив собі за мету будь-що відтворити те, що вже існувало, але, на жаль, втрачене для нас.

— Нехай так, термоінжектор сконструювали до тебе. Але хто? Звідки тобі відомо про технічні дані, якості того апарата? Адже ти сам кажеш, що винахід втрачено.

Інженер задумливо дивився у вікно, де тихо пливли у блакиті неба білі хмарини. Юрій обережно сів на ліжко, чекав. Він розумів, що зараз, можливо, почує щось таке, про що друг його, мабуть, не розповідав раніше нікому.

— Я народився і виріс у Львові, ти знаєш, — почав Бранюк. — Батько мій був столяром. Пам’ятаю, іноді він приносив мені цукерки, від нього пахло клеєм і свіжими стружками. Він брав мене на коліна і завжди посміхався, весело, безтурботно, — голос Бранюка змінився, став глухішим. — Веселий був батько… Так принаймні мені здавалося тоді. А пізніше, коли підріс і почав більше розуміти, побачив, що радіти батькові, власне, не доводилося. Він завжди ходив заклопотаний, думав, де б знайти якийсь заробіток, принести додому кілька злотих на хліб. Тяжкі були роки. Робітники страйкували. По вулицях роз’їжджали кінні жандарми. Траплялося, мати не пускала мене на подвір’я — в місті гриміли постріли. Батько в такі дні з’являвся додому на кілька хвилин, заспокоював матір і знову йшов кудись надовго. Кілька разів у нас у квартирі нишпорила поліція. Що шукали — не знаю. Потім батько зник. Мати казала, ніби йому пощастило надибати якусь роботу на селі. їй не хотілося, щоб я знав правду: у “Бригідки” — була така у Львові тюрма — вона носила передачі батькові потай від мене… Одного разу вночі, це було у тридцять восьмому році, до нас постукали у вікно. Мати впустила у кімнату чоловіка з перев’язаною рукою. Я прокинувся і упізнав його. Він працював ковалем на Підзамчому, часто приходив до батька, і вони надовго замикалися в кухні. Мати в такі години тривожно поглядала у вікно і злякано хапалася за серце, коли у передпокої тенькав дзвінок або коли в коридорі біля наших дверей чулися чиїсь кроки… Так от. Нічний гість передав матері невелику фотокартку. Мати глянула на неї і заплакала. Коваль сидів у нас до світанку, цілу ніч тихо розмовляв з матір’ю. Через кілька днів я випадково натрапив на фотографію, вкладену в книгу, і упізнав на ній батька. Таким він і запам’ятався мені чомусь найбільше: у круглому береті, у картатій безрукавці, з пістолетом на поясі, з карабіном через плече. Поряд з ним стояли люди, теж у незвичному, напіввійськовому одязі, обвішані зброєю. Один з них тримав у руках прапор, на розгорнутому полотнищі чітко виділялися слова: “За нашу і вашу свободу!” Минули роки, і лише тоді я довідався, що то був за прапор і через скільки земель промандрувала фотокартка разом з пораненим під Гвадалаха-рою бійцем Інтернаціональної бригади, львівським ковалем з Підзамчого, якому чудом вдалося минути концтабори і повернутися у рідні краї. А батько не повернувся… В Іспанії в Інтербригаді він був командиром взводу і загинув під Гвадалахарою. Через рік не стало й матері. У неї було хворе серце. Мене взяв до себе її рідний брат. Дітей у дядька не було. Він, його дружина — от і вся сім’я. Жилося мені в них непогано. Дядько працював спочатку в Бориславі на нафтопромислі іноземної компанії “Стандард ойл”, а згодом — у Львівській політехніці. Свого часу йому поталанило закінчити Варшавську академію з відзнакою. Українцеві, та ще й з бідняків, академія могла ввижатися хіба що уві сні. Дядькові пощастило. На його неабиякі здібності звернув увагу професор Пілляр, поляк, відомий хімік і знавець нафтової справи. Його протекція відіграла вирішальну роль у житті материного молодшого брата. Згодом професор зробив дядька своїм асистентом. Реакційні польські газетки почали дике цькування викладача-українця, але змушені були проковтнути пілюлю. Пілляр взяв асистента під захист. А старого професора знав увесь науковий світ, з ним доводилося рахуватися… Я не раз бачив Пілляра у дядька вдома, він був людиною високої культури, його наукові праці друкували в багатьох країнах. Жаль, що мені в студентські роки вже не довелося слухати його блискучі лекції. Гітлерівці розстріляли старого професора під стіною міської цитаделі в 1941 році разом з групою львівських учених…

Коли фашисти вдерлися у місто, дядько майже перестав виходити з квартири. Просиджував дні і ночі у своєму кабінеті. Здавалося, він не хотів помічати, що робилося навколо. Зрідка до нього навідувалися знайомі, особливо один його давній колега ще по навчанню у Варшаві. Але тільки-но хтось з них заводив мову про становище на фронті чи то про той “новий порядок”, що його впроваджували гітлерівці на окупованій території, — дядько хмурнів і повторював одне: “Я політикою не цікавлюсь, дайте мені спокій, у мене свої турботи”. Справді, він поринув з головою в роботу. Ще в Бориславі, задовго до 1939 року, почав якісь досліди, потім продовжував їх, уже працюючи у Львові, час від часу виїжджав на нафтові промисли. Іноді його супроводжував Пілляр. Точно не знаю, але я гадаю, що саме ця робота і спонукала професора запросити дядька до інституту… Дядькові погляди на життя були дещо дивні, а вдача важкувата. Не дуже говіркий, відлюдкуватий взагалі, в роки окупації він геть замкнувся у собі. Він багато дечого не розумів. Та що й казати. Людина була далека від боротьби, від усього того, чим жив мій батько, його Друзі. Дядько тішився думкою, що наука є наука, і за будь-яких обставин його хатня фортеця — кабінет залишиться недоторканним, варто лише ні в що не втручатися. Навіть загибель Пілляра не розвіяла його ілюзій. Він вважав її лише трагічним непорозумінням, тяжкою випадковістю війни, та й тільки.

Працював дядько по шістнадцять годин на добу. Щоранку я носив йому в кабінет сніданок і каву. Увійду, поставлю мовчки все на столик і тихенько вийду. Я не заважав йому, і він був задоволений. Та одного вечора я все ж порушив давно встановлений порядок. Приніс йому чай з бутербродами і раптом запитав, що він креслить І пише ночами. На мій подив, дядько не розгнівався. Можливо, він стомився, і випала нагода перепочити, а може, йому просто захотілося поділитися з кимось своїми думками. Так чи інакше, дядько не вигнав мене. Тільки поглянув спочатку якось здивовано, тоді посміхнувся, взяв мене за плечі й підвів до креслярської дошки…

Історія загадкових покладів пального, їхня фантастична недоторканність — о, це було цікаво, воно не на жарт стривожило мою дитячу уяву. Дядька в ті хвилини наче підмінили. Він розбалакався, малював мені все такими яскравими фарбами, з такою пристрастю і захопленням, що я сидів, наче зачарований. Передо мною відкривався новий, незвіданий світ підземного, наче з казки, мертвого царства, що чекає свого хороброго Івана-царевича. Не знаю, може, якраз у ті хвилини я й став нафтовиком, — посміхнувся Вранюк. — Потім дядько довго і терпляче пояснював мені креслення, втлумачував, як буде діяти кожна деталь апарата, якого він конструював багато років, почавши ще там, у Бориславі. Правда, далеко не все з того, що я почув, було мені ясно, але я зрозумів, відчув одне: таємниці нафтових пластів для дядька вже не існує, він розкрив її, апарат, що пожене нафту з надр, уже є… Після цього вечора у мене час полинув скоріше. До школи я не ходив, водиться ж з такими ж, як сам, хлопцями дядькова дружина мені забороняла. Вона всього боялася, тримала мене майже всі дні у квартирі. А тут раптом знайшлося заняття. Я вже сміливо відчиняв двері дядькового кабінету і сидів там, скільки хотів. Іноді мовчки спостерігав, як він працює. Іноді допомагав йому — застругував олівці, розчиняв туш, різав папір… Так проминув ще один рік. Місто голодувало. З квартири винесли майже все, що було цінного, і продали. Хазяйка бідкалася. На щастя, якийсь дивак визнав, що меблі у дядьковій квартирі рідкісної стародавньої роботи, і взяв кілька крісел, пообіцявши протягом місяця носити за це по півкілограма м’яса. Спочатку цей тип перешіптувався з дядьковою дружиною на кухні, потім почав пхати ніс у всі кімнати, винюхував, що б ще прибрати до рук за безцінь… А дядько, як і раніше, не звертав ні на що уваги. Настрій у нього був піднесений, він завершував роботу, якій присвятив дванадцять років життя.