— За триста марок купив у одного німця. Про всяк випадок запасся. Додому ж не близько, через три кордони йти довелося… Важив, тільки ступлю на свою землю — викину до дідька зброю, не потрібна вона буде. Ну, а як наткнувся вже на радянському боці у лісі на солдата — злякався. Криміналу злякався, пане слідчий… Вистрелив кілька разів.

— Гранату теж кидав з переляку? Потім, ви забули про гроші. Двадцять дві тисячі радянськими карбованцями. До того ж вони фальшиві. Ви їх теж купили в одного німця?

— Не у німця, пане слідчий. У американця купив. А що фальшиві, не знав, бог свідок, не знав… На чорному ринку там усе є: і карбованці, і долари, і франки… Не міг же я повертатися додому жебраком.

Кілька хвилин Шелест сидів, наче заглибився у свої думки. Здавалося, він забув про чоловіка в сатиновій сорочці, але Пет-ришин бачив, як з-під примружених повік очі полковника уважно вивчали того, хто назвався Кібцем, обмацували з голови до ніг, оцінювали.

— Так… Ви скінчили? — Шелест встав, вийшов з-за столу. — Все це було б дуже цікаво, Кібець, якби не одна дріб’язкова деталь. Про неї ви забули згадати. Давайте внесемо ясність. Скажіть, будь ласка, що це таке?

З невеличкої записної книжки в синій палітурці полковник обережно двома пальцями вийняв маленький шматочок цигаркового паперу. Тоненький, завбільшки з поштову марку папірець дрижав, колихався від подиху в полковниковій руці.

Шелест, ступивши крок до Кібця, підніс паперовий квадратик.

— Ось вона, ця деталь. Бачите? Кібець сидів непорушно, наче статуя.

Винуватий, принижений вираз обличчя роз-танув” зник. Воно стало кам’яним, наче затверділо. Очі сховалися кудись вглиб, на кінчиках рота з’явилися жорстокі складки. Замість убитого горем старого, на стільці сидів зовсім інший чоловік, той самий стріляний вовк, якого бачив перед собою старшина Гейко в снігових кучугурах, де свистіли кулі.

Розглядаючи папірець крізь лупу, Шелест повільно прочитав уголос:

— “Прийми і допоможи. Виконуй усе, що накаже тобі пред’явник цього. Зв’язок надалі підтримуватимеш через нього. Вепр, ти повинен будь-що залишитися на старому місці. Додаткові інструкції одержиш. Привіт”… Незрозумілого багато. По-перше, хто такий Вепр?

Крива посмішка з’явилася на Кібцевому обличчі. Він нахабно глянув на Шелеста, відкинувся на спинку стільця, заклав ногу на ногу, злегка похитав важким чоботом.

— Вепр — дикий кабан, водиться в лісах і ласує жолудями. Йому й адресовано листа. Зрозуміти це неважко.

Полковник кивнув головою.

— Дякую. Я теж такої думки. Де ж міститься лігво цього письменного вепра?

— Колись, є… не знаю вашого звання, пробачте… колись у цих краях жив вельможний пан граф Бадені. Він любив полювати. За те, що селяни бралися вказати йому стежки, якими дикі кабани ходили на водопій, граф платив гроші. Здається, таке правило існує й досі. Мисливці обіцяють провідникам винагороду. Звичайно, ціна буває різна. Одна річ, якісь там куріпки чи миршавий заєць, а коли йдеться про кабана… Вепри зустрічаються не часто. Ціна буде висока.

— А ми торгуватися не збираємось, — сухо кинув полковник. — Не звикли, щоб нам ставили умови. Викиньте таке з голови раз і назавжди. Говоритимете відверто — на суді це врахують. Слухайте, Кібець, чи як вас, — уже спокійно вів далі полковник. — Ми ж дізнаємося про все, що треба. Нам буде відоме ваше справжнє прізвище, ми встановимо, хто ви, звідки, чого прийшли сюди, дізнаємося про кожен ваш крок за ваше життя. Правда, для цього потрібен час. Може, не слід чекати? Подумайте. Зважте все. Ви мовчите?

— Так. Згадка про графа вам не до смаку. Мені доведеться помовчати.

Полковник знизав плечима.

— Дивіться. Але мовчанка не на вашу користь. З кожним днем ви втрачатимете шанси на пом’якшення вироку. Один шанс ви вже втратили сьогодні, щойно. Вепра ми знаємо, Кібець. Вепр — це Грицько Горішній, учасник бандерівської зграї Мацюка в минулому. Йому ви й несли листа.

Майор Петришин був готовий до всього. З самого початку допиту чекав тієї хвилини, коли Шелест назве ім’я Горішнього.

Крім зброї та фальшивих грошей, у затриманого було відібрано кисет з тютюном, коробку сірників “Комета”, скла даний ніж і огризок олівця. Огляд речей нічого не дав. Не знайшов Петришин чогось вартого уваги і в одязі Кібця, хоч довелося перемацати кожен рубець, кожну складку. Залишалися пістолет і дві обойми патронів. Ледве помітна подряпина на одній кулі здалася Петришину підозрілою. Він придивився уважніше, побачив, що слід на чорній лакованій поверхні кулі дев’ятиміліметрового калібру залишено якимось інструментом з дрібною насічкою, можливо плоскогубцями. Можна було думати, що кулю виймали.

Не дуже надіючись на успіх, майоо розрядив патрона. Разом з крупинками зеленого пороху на стіл випав згорнутий у трубочку шматочок цигаркового паперу, покраплений дрібними літерами…

ІІетришин прочитав текст, і його охопило хвилювання. Він добре пам’ятав, кому належало колись прізвисько Вепр, Але це було давно. Відтоді багато води стекло. По-іншому склалося життя і у колишнього Вепра— селянського хлопця з бідної родини, якого бандити силоміць затягли було до своєї зграї. Невже Петришин помилився в ньому?

Невже його односельчанин і ровесник, якому він, Петришин, допоміг знайти своє місце в житті, всі ці роки вміло прикидався, вів подвійну гру, вдавав, що давно порвав з минулим, а насправді залишився ворогом, готовим щохвилини вдарити в спину?

Ні, Петришин не хотів вірити, що саме Горішньому лисий ніс листа, захованого в пістолетному патроні.

Майор вирішив ще раз навести довідку. Підняв старі архіви. Переглянув десятки документів, перевірив картотеки. Але якогось іншого Вепра не знайшов. Під таким прізвиськом в документах зустрічався лише один — Грицько Горішній, про нього йшлося у справі про націоналістично-терористську групу есесівця Федора Мацюка, що діяла на Прикарпатті і була розбита взводом Петришина в 1944 році при спробі пробитися за кордон.

Документи стверджували те, що майорові було добре відомо. А нового знайти не вдалося.

Правда, міг існувати ще один Вепр, про якого досі чекісти не мали відомостей. Але таке припущення було маловірогідним. Серед недобитків з бандерівського охвістя двох з однаковим “псевдо”, як правило, не зустрічалося. У своїй практиці майор не пам’ятав такого випадку. Та, може, тут виняток…

Відповісти на це міг лише той, у кого знайшли листа Вепрові — сам Кібець. Та ні Петришин, ні Шелест не тішили себе думкою, що затриманий викладе одразу все, як тільки переступить поріг кабінету. І вони вирішили пустити пробну кульку — назвати ім’я Горішнього.

Під час допиту кожен нерв Петришина був напружений, наче струна. Як реагуватиме затриманий, чи влучать вони з полковником у ціль?

Майор ніколи не передбачав, що останні слова Шелеста вдарять Кібця наче обухом, виведуть з рівноваги. Знаючи, як поводився затриманий при переході через кордон, Петришин приготувався до зустрічі з хитрим ворогом, наділеним витримкою, натренованими нервами, вмінням володіти собою. Сполотніле, злякане обличчя лисого викликало у майора здивування, огиду і… розчарування.

Кібець судорожно ковтнув повітря, розм’як. Згадка про Горішнього була для нього цілковитою несподіванкою. Петришин побачив це відразу, зрозумів чуттям розвідника, якому не вперше доводилося стикатися з ворогом, притиснутим до стіни.

Мляво махнувши рукою, Кібець промовив крізь зуби, як у лихоманці:

— Дайте зібрати думки… Я стомився, мені погано. Завтра… даватиму свідчення. Сподіваюсь, не буде пізно?

— Що ж, відкладемо до завтра. Полковник натиснув кнопку дзвінка.

У лисого підгиналися ноги. Він пішов до дверей, похитуючись, як п’яний. З порога хотів щось сказати, оглянувся, та тільки пожував губами і відвернувся. Петришин перехопив його погляд.

Це був погляд зацькованого звіра, сповнений безсилої люті.

Оббиті темно-вишневим дерматином двері м’яко причинилися.