Шелест заспокоїв господиню. Ні, нічого не сталося. Просто вони їдуть на Верхокуття і вирішили завернути до свого знайомого Грицька Горішнього, довідатися, як він живе. Що Грицько працює на промислі, вони знають, от і хотіли підвезти його по дорозі на роботу, щоб вранці не вставати йому вдосвіта, не трястися в автобусі. Та коли господаря немає, то нехай вона вибачить їм за такі пізні відвідини.

Порадившись на подвір’ї, Шелест і Петришин вирішили, не відкладаючи, дістатися до дослідного нафтового промислу. Причина поганого настрою і раптового від’їзду Горішнього їм була зрозуміла. Але де він тепер? Може, вирішив негайно повідомити про все інженера Бранюка? Молодий інженер — людина серйозна, оператора Горішнього він поважає, і було б не дивно, коли б той поділився з інженером недоброю новиною, знаючи, що Бранюк зуміє прийняти вірне вирішення або підкаже, що треба робити… У всякому разі, якщо так, то нічого поганого не станеться. Петришин знав інженера, розмовляв з ним ще тоді, коли Бранюк оформляв на роботу Горішнього. Та могло бути, що передбачення Петришина і Шелеста не виправдаються, і Грицька Горішнього вони на промислі теж не застануть. Тоді… Де ж шукати його тоді? Куди він зник?

Мовчки сідали в машину. Невисокий молодий чоловік, — Петришин впізнав лейтенанта Валігуру, — виринувши тінню з саду, опинився в кабіні зненацька. Нахилившись до Шелеста, він тихо запитав:

— Мені залишатися тут, товаришу полковник?

Шелест подумав, скоса глянув на майора.

— Ні. Поїдете з нами. Стежити за будинком Горішнього немає потреби.

Перед очима Петришина знову попливли повиті темрявою сади, паркани, будинки рідного села. Тут Арсен Петришин народився, тут проминуло його дитинство… Он над дорогою сіріє присадкувата будівля старої крамниці. Не раз бігав туди Арсен з затиснутою в гарячій долоні срібною монеткою, щоб купити коробку сірників. А потім, увечері, схилившись біля каганця, батько акуратно розчеплював кожен сірничок надвоє, щоб надовше вистачило…

Якось прямуючи до крамниці, Арсен зустрів на вигоні хлопців з сусідньої вулиці. Щось там він з ними не поділив, і ті кинулися на нього, як молоді півні. В запалі Арсен забув про монету з одноголовим орлом, не вгледів, де вона й поділася, і з горя втік з села. Два дні не навертався батькові на очі…

А там, відразу за церквою, — ставок, зарослий вербами і ряскою. Ловилися в тому ставку золоті карасі та слизькі в’юни, тільки часом доводилося розплачуватися за них подертими штанцями та покусаними до крові литками. За ставком біліють стіни маєтку, що належав власникові каменоломень Мацюку — першому багатієві на всю околицю. Його син, довгорукий гімназист, приїжджаючи влітку зі Львова, нацьковував свого клишоногого пса на сільських хлоп’ят, як тільки помічав їх біля ставка. Давним-давно нема вже петлюрівського сотника Мацюка, а в маєтку відразу після війни обладнали будинок відпочинку для лісорубів, розваливши Мацюків кам’яний мур, що закривав від людей широке подвір’я.

Давно не навідувався сюди Петришин. Намірявся якось, їдучи на Верхокуття, завернути в село, та щось тоді перешкодило, а вдруге нагоди не трапилося. Та й чого їхати? З рідних нікого не лишилося. Друзі дитинства, ровесники, майже всі розлетілися хто куди. Один Грицько Горішній… Хто він? Невже ворог? Невже не розгледіли його, не розкусили?

Так думав майор Петришин, не знаючи, що заляпаний бризками підталого снігу кремезний мотоцикліст, який промчав по шосе, розминувшись з їхньою машиною, був не хто інший, як заступник начальника Ранівської міліції Петро Кушнір. У кишені його кітеля лежало коротке донесення про появу невідомої з запискою до Горішнього. Кушнір поспішав в обласне управління КДБ.

Не знав Петришин цього. Не здогадувався і Горішній про те, що його розмова у райвідділі повністю підтвердила сподівання майора Петришина. І вже зовсім не передбачав Григорій, які несподівані події чекають його наступної ночі.

Іван Бранюк уже був одягнений. Надворі під вікном чекав зелений “газик”. Бранюк ще раз оглянув кімнату, стіл, зазирнув у сейф, щоб часом чогось не забути.

Завтра починала роботу об’єднана виїзна сесія двох науково-дослідних закладів — Інституту рідкого палива та Інституту нафти, створеного кілька років тому. Перед численною аудиторією науковців Бранюк мав робити доповідь про результати промислових випробувань нового методу нафтовидобутку з застосуванням свого пальника-термоінжекто-ра. Перше засідання сесії розпочнеться о десятій ранку. Бранюк вирішив не гаяти часу, виїхати до міста звечора. В готелі ще раз перегляне тези доповіді, спокійно відпочине ніч. На сесії будуть гості з Москви, Баку, з Сибіру, Далекого Сходу… На кафедру треба вийти із свіжими силами, ясним розумом, щоб чітко, стисло викласти думки, обгрунтувати кожне положення, логічно ув’язати все те, що з’явилося наслідком роботи і пошуків на протязі багатьох років. Бранюк не був красномовним, перед аудиторією завжди трохи губився, соромлячись своєї молодості. Хоч у наукових колах ім’я Бранюка вже було добре відоме і спеціалісти посилалися на нього як на визнаний авторитет у нафтовій справі, проте завжди, коли доводиться йому бачити звернені до нього десятки очей, він почував себе студентом, що прийшов на екзамен до вимогливого викладача.

До того ж треба буде увечері відправити з міста телеграму Юрію Калашнику. Коли прощалися, він дав слово Юрію, що заздалегідь повідомить його, коли робота на дослідному промислі наблизиться до кінця. Якщо Юрій так запалився, нехай приїздить. Вже можна познайомити його з результатами випробувань термоінжектора останньої конструкції. Можна! Через тиждень після виїзної сесії Бранюк виступатиме з повідомленням у Академії наук. Зрештою, зустрічей з представниками преси не уникнути. То нехай уже Юрію належить право першості розповісти читачам про народження нового методу. Розповісти не про нього, Бранюка, ні. Завершена справа — це плід коттіткої праці всього колективу невеликорЬ нафтопромислу, а також десятків інших радянських людей, численних Бранюкових помічників і товаришів — учених, робітників, що так само, як і Бранюк, прагнули збагатити свою країну, дати в руки своєму народові ще одну могутню силу, що служитиме його процвітанню й прогресу.

Бранюк подивився у вікно. На прозорій синяві вечірнього неба різко вималювалися обриси вишок. Мовчазні ялини підступали до них звідусіль, наче надійна сторожа.

І Бранюк, і всі, що прийшли свого часу на промисел, незабаром покинуть цей обжитий куточок. На зміну їм прибудуть нафтовики-експлуатаційники. Маленький, колись закинутий промисел не тільки дасть ще тисячі тонн дорогоцінного палива — це місце стане школою, де молоді оператори, майстри видобутку, інженери освоюватимуть нову апаратуру, вивчатимуть технологію добування залишкової нафти з надр земних… На місці, де стоїть нині оце дерев’яне приміщення, виростуть двоповерхові будинки — лабораторії, лекційний зал, гуртожиток, їдальня, кінотеатр.

А поки що робота на промислі не припиняється. Діють вимірювальні стенди, контрольна апаратура. Ретельно фіксуються всі процеси в нафтоноснім середовищі після збудження його вогненним факелом термо-інжектора. Оброблені і систематизовані дані перетворюються на чіткі лінії кривих на поверхні ватману; вони відобразять тривалість періоду, за який збільшується вихід нафти, покажуть, на який час — на рік чи два, може, на десять — повернено свердловини до життя; дадуть повне уявлення про потенціальну силу кожної свердловини, промислу, кожного родовища “чорного золота” після впровадження нового методу.

— Іване Сергійовичу, можемо їхати, — на порозі з’явився водій “газика”.

— Добре. Одну хвилину, — Бранюк про-стяг руку технікові Закірову. — Вам, Ашере Раззаковичу, доведеться особисто простежити сьогодні за свердловиною номер три. Занотовуйте дані про кількість виходу нафти кожні дві години. Буде прикро, якщо ми припинимо фіксацію даних хоча б на добу. Згодом у розрахунки може вкрастися неточність. То ви вже, будь ласка, займіться цим самі.