Прикордонники давно відстали. Зрідка оглядаючись, старшина ще деякий час бачив постать єфрейтора Цибульникова, але скоро і той не витримав темпу. Нелегко було змагатися з Гейком. За роки роботи з Аргоном старшина навчився без віддиху долати великі відстані, звик, рівномірно розподіляючи сили, залишати за собою кілометр за кілометром, встигати за нетерплячою вівчаркою, даючи їй можливість вільно йти по сліду, не відчувати скутості. Аргон не любив, коли його стримували. Сигнал наче перейняв звички свого попередника. Нагнувши голову до землі, він легко ніс дуже тіло, на спині і грудях під сірою шерстю перекочувалися м’язи. Варто було провідникові на мить затриматися, відстати, як Сигнал нервував, смикав поводок із рук старшини.

Не уповільнюючи бігу, вони вибралися на берег вузенької безіменної річки і зупинилися. Слід зник. Незамерзаюча гірська річка вирувала і пінилася, каламутна вода билася об каміння. Невідомий, очевидно, пішов убрід.

Лише вибравшись на протилежний берег і пройшовши з кілометр за течією, старшина полегшено зітхнув. Вівчарка впевнено кинулася у прибережні кущі — вона знову натрапила на слід.

Біля порожньої овечої кошари Гейко вирішив кілька хвилин перепочити. Коли переходив річку, вода налилася за халяви. Ноги промокли. Чоботи почали муляти. Ломило спину. Від повідка боліли руки. Стомився й Сигнал. Висолопивши язика, жадібно хапав повітря, наче в спеку. Але треба було йти далі. Старшина поправив ремінь автомата, полою шинелі обтер мокрі собачі лапи.

— Вперед, Сигнал! Вперед!

Незабаром Гейко з подивом помітив, що той, за ким вони поспішають навздогін, зробивши дугу кілометрів на дванадцять, поступово змінював напрям і тепер вже ішов назад, з кожним кроком наближаючись до кордону. В пам’яті сплив малюнок карти, що висить за темною ширмою в кабінеті начальника застави. У навколишньому красвиді було щось на диво знайоме… Місцевість, що оточувала провідника та його вівчарку, не входила в зону їхньої застави. Однак старшина дедалі більше переконувався, що не вперше бачить і отой густий, ще мертвий ліс, масив якого простягся ген до синіх гір, і ті два гострі горби, схожі один на одного, наче близнюки, і шматочок хвилястої, вкритої сухими бур’янами рівнини, що жовтіє острівцем між горбами та лісом, упираючись у безкрає море очерету. І тут Гейко раптом згадав…

“Очерет… А далі — низина, купини, баговиння…”

Сліди ворога вели до болота. До того болота, де давно, ще під час війни, пастушки натрапили на залишену бандитами автомашину! Зелений “студебекер”, пробита кулею пілотка в кабіні. Гнівний голос лейтенанта Петришина… Скільки разів дорікав собі Гейко за те, що пропустив машину тієї ночі біля Гнилого Яру!

“Невже Сигнал піде до болота? Якщо піде, тоді…” Що буде тоді, Гейко пояснити не зміг би, проте думки вже роїлися в голові, а рука стиснула приклад автомата. Якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що тут може статися щось дуже важливе, несподіване. Здавалося, ніби чиясь нивидима рука починає зводити докупи розірвані кінці напівзабутих, майже стертих часом подій.

Але Сигнал до болота не пішов. Уже виднілися голі верби, чутно було шелест очерету, та вівчарка, всупереч сподіванням Гейка, взяла напрям до лісу.

Ліс почався наче зненацька. Ріденький, чахлий скраю, він щодалі густішав. Від землі повіяло сирістю, зимовою прохолодою. Молоденьких зелених сосен, що тішили зір біля вишок нафтопромислу, тут не було. Непорушно стояли дуби, затуляючи гіллям прозору синяву неба. Зрідка траплялися ялини — стрункі, високі, мовчазні. Вивернутий з корінням бурелом щоразу перепиняв шлях, ніби не пускав сторонніх до похмурого, повитого присмерком лісу. Тоненьким голосом виспівував угорі птах, і пташина мелодія здавалася дивною в цих німих хащах.

Сигнал захвилювався. Гейко приготував зброю. Вони вибігли на просіку, що коридором пролягла між деревами. Виткнувшись з-за куща, вівчарка завмерла, нашорошила вуха, наче злякалася раптової порожнечі перед собою.

— Слід, Сигнал, слід! Шукай! Підбадьорливий провідників голос не вплинув на собаку. Здавалося, їй набридло коритися наказам. Стрибнувши вбік, Сигнал кинувся до трухлявого, позеленілого від моху пенька, тихо загарчав. Зовсім не їжак або якась інша дрібна лісова звірина привернула увагу вівчарки. В її очах спалахнула лють. Вона не хотіла йти далі.

“Що з ним?” — здивовано подумав Гейко і вийшов на галявину. Під ногами пружинило, чавкала вода. У повітрі висіла сива імла, тремтливо гойдалася, підіймалася вгору і танула розірвана промінням сонця. Ніщо не порушувало лісового спокою. А Сигнал весь час тяг до трухлявого пня і настовбурчував шерсть.

Старшина зупинився біля старої похиленої ялини. її висохлий, потемнілий стовбур виділявся серед інших дерев. Гейко злегка стукнув по ялині прикладом. На шапку, за комір дощем посипалися голки. Підвівши голову, старшина побачив угорі на стовбурі кілька широких поздовжніх щілин, кора навколо них була вкрита язиками кіптяви, блищала патьоками застиглої, твердої смоли.

Здогадка спалахнула блискавично. Старшина зрозумів, звідки взялися на стовбурі закіптявілі отвори. Але він не встиг обернутись — Сигнал люто смикнув повідок. І в ту ж мить пролунало кілька пістолетних пострілів. Кулі дзьобнули стовбур ялини, жбурнули Гейкові в обличчя огризки кори. Старшина впав за дерево, притис до себе тремтячу вівчарку. Знову тонко свиснули кулі.

Обережно висунувши ствол автомата, прикордонник, не цілячись, пустив довгу, віялом, чергу і швидко глянув на галявину. Пенька, до якого щойно рвався Сигнал, на старому місці не було. Повалений набік, він лежав осторонь, а натомість темнів у землі круглий отвір.

Комусь це, можливо, здалося б неймовірним, але не Гейкові. Вкритий кіптявою та смолою стовбур ялини вже розповів йому багато чого. Старшина прицілився, чекав. Сигнал нетерпляче повискував. В отворі біля пенька щось майнуло. Гейків палець натис на спуск. Піднята з-під землі на палиці шапка, прошита кулями, відлетіла геть. Зрозумівши, що становищем оволодів прикордонник, той, хто ховався в норі, став обережним.

Не відриваючи погляду від круглого отвору на галявині, старшина висмикнув лівою рукою дві гранати. Подумав. Поклав їх перед собою і дістав пістолет-ракетницю.

Перша ракета з шипінням пронеслася мимо цілі, вдарилася об землю, бризнула синіми іекрами й шугнула, догоряючи, в кущі. За другим пострілом Гейко влучив точно: круглий отвір біля пенька оповився зи-зим димком. Старшина поквапно вклав у ракетницю новий патрон. Третій вогненний клубок, залишивши в повітрі білуватий слід, теж пірнув у нору. Четверта ракета звилася високо над лісом, прокреслила ранкове голубе небо.

Тепер Гейко зірко поглядав навколо. Ворог міг вискочити зненацька десь позаду через запасний хід. Але, видно, у підземному лігві запасного ходу не було. Слідом за задушливим фосфорним димком, що курів з нори, з-під землі спочатку з’явилася на палиці брудна біла хустка, потім вилетів, стукнувшись об пень пістолет і слідом вистромилися дві руки.

Невисокий огрядний чоловік у заяложеному пальті, без шапки, виповзав з нори. Скорчившись, хрипів від кашлю, конвульсивно шкрябав пальцями холодну, вогку землю. З налитих кров’ю вирячених очей текли сльози, фосфорний газ спазмами стискував йому горло.

Гейко стояв над ним, чекав. А поряд біля ніг старшини застиг, напружившись, Сигнал, з першого слова готовий стрибнути на ворога.

— Старий бандитський схрон — тайник з димарем, виведеним у стовбур трухлявого дерева і з входом, замаскованим пеньком… Гм, штучки знайомі, — полковник Шелест обійшов навколо круглого отвору, що зяяв у землі. Нора була викопана давно. Напівзотліле плетиво лози утримувало стіни від обвалу. Спеціально зрізаний, підтесаний пеньок, наче корком, затуляв отвір, оберігав тайник від дощів та від талої води. З нори тхнуло кислуватим чадом і пріллю.

Зелений всюдихід стояв на галявині. З машини визирало неголене, давно не мите обличчя Гандзі-Коленди. Він сидів між двома прикордонниками, жовтий, як лимон, блукаючим поглядом стежив за тим, що діється біля його останньої схованки. Сигнал лежав під колесами, поклавши голову на лапи, і, здавалося, дрімав, наче хотів сказати людям: “Я своє зробив, тепер у ваші справи не втручаюся”.