— Сюрпризу не буде, — вибачливим тоном промовив Громов. — Сюрприз, Олександре Сергійовичу, просто втік.

— Як — утік? — здивувався Свєтловидов.

— А ось так. Стрибнув у вікно — і шукай вітра в полі.

Тільки тепер Свєтловидов звернув увагу на вигляд професора: краватка з’їхала убік, рукав у вапні.

— Ну, не будемо так засмучуватися, — бадьоро сказав Свєтловидов. — Для початку почистимось і вмиємося.

Професор із задоволенням віддав йому піджак, краватку і дістав з дорожньої валізи куртку.

— Відразу мов дома! — сказав він, одягаючи куртку.

Свєтловидову кортіло дізнатися, хто ж кінець кінцем стрибнув у вікно. Та не варто підливати масла у вогонь:

Громов і без того був прикро вражений.

— Чи не бажаєте поснідати? — запропонував Свєтловидов.

— Поки я гнався за цим сюрпризом, — крикнув Громов з ванни, — я дуже зголоднів і зайшов у кафе! До речі, там працює кухарем колишній корабельний кок. Ще раз вельми перепрошую, що змусив вас чекати, але ми з коком згадували кожний свої плавання… А тепер, — говорив далі професор, повернувшись до вітальні, — можу вам відкрити цей невеликий секрет.

І він розповів, що сталося вранці. Свєтловидов, слухаючи Громова, сміявся і хмурився, хитав головою і схвильовано ходив по кімнаті — вірив і не вірив. Електроник — кібернетичний і водночас зовсім як живий хлопчик; це справді сюрприз для конгресу кібернетиків. Чуттям ученого гість розумів, скільки праці, нових ідей вкладено в незвичайне створіння, і з нетерпінням чекав роз’яснень. Однак спочатку треба було вжити якихось заходів.

— Я подзвоню в міліцію, — запропонував він, — попрошу знайти його.

— Але як ви поясните ситуацію? Мені не хотілося б розголошувати секрет до відкриття конгресу, — сказав Громов. — О, ця дивовижна моя неуважливість! Я зовсім забув про різницю напруг в електромережі. І от сумні наслідки… Як ви здогадуєтеся, м’язи Електроника дістали посилений сигнал біострумів і погнали його з величезною швидкістю. А що як він зіткнувся з ким-небудь чи побився? Він же скрутить нормальній людині в’язи.

— Сподіватимемося на добре виховання, — жартівливо зауважив Свєтловидов.

Він викликав по відеотелефону чергового міліції і, назвавши себе, попросив терміново розшукати в місті хлопчика тринадцяти років, на ім’я Електроник. Учений описав його прикмети, в тому числі й здатність швидко бігати, і домовився, що, як тільки будуть якісь відомості, йому негайно зателефонують. Докладно говорити про інші особливості Електроника він не став.

— Вибачте мою цікавість, — сказав він, обернувшись до Громова, — але мені кортить почути історію із самого початку. Час у нас є.

— А ви дозволите мені димити? Інакше я не вмію розповідати.

Професор довго розпалював люльку. Очі його здавалися смутними. Та ось у них зажеврів лукавий вогник. Громов скуйовдив пишну сиву чуприну й задимив з видимим задоволенням.

— Так от, — сказав він, — є в мене давній друг Микола, дуже добрий хірург. Чого я з нього почав, ви зараз зрозумієте. Всі наші зустрічі проходять у нескінченних суперечках. Уявіть, колего, що вам довелося розмовляти з людиною, яка вважає свій розум трохи чи не досконалістю природи… Ви посміхаєтесь… Справді, питання майже не для суперечки. Та треба було бачити пиху мого приятеля, коли він починав розводитися про складності людського організму, досконалості мозку й таке інше, таке інше. Я спочатку теж усміхався, потім сердився, нарешті, нагадував про те, що людина живе в певних умовах і звичайно використовує лише малу частину потужності своєї пам’яті. Справді, є школярі й студенти, яким дуже важко даються деякі предмети. Але ж шкільна й інститутська програми — це лише крихти того, що могла б опанувати звичайна людина. Якби вона пускала в хід хоча б половину резервів мозку, вона, граючись, вивчила б сорок мов, закінчила б з десяток університетів і легко запам’ятала б усю Велику Радянську Енциклопедію.

Микола уперто тримався своїх поглядів. Він виставляв такий аргумент: “І все-таки хоч би що ви говорили про обмеження розуму, геній може все”.

“Однак він розплачується за геніальність важкою працею, — нагадував я. — Геній ламає рамки, поставлені людині природою. Він обробляє величезну кількість інформації.

Пригадайте: коли в Ейнштейна питали, скільки годин триває його робочий день, він сприймав це за жарт. Робочий день ученого не має ні кінця, ні початку. А зараз, коли на вчених звалилася буквально лавина нагромаджених знань і нових відкриттів, їхнє становище стало особливо важким. Обсяг і складність завдань, що їх ставить перед наукою виробництво, рік у рік зростають. Я знаю випадок, коли один математик витратив тридцять років напруженої праці, щоб розв’язати лише одну проблему. А скільки цікавих питань лишається поки що осторонь, бо на їхнє розв’язання не вистачить усього людського життя! Отже, людина давно усвідомила свою недосконалість і спрямувала зусилля на створення пристроїв, які полегшать переробку й засвоєння інформації”.

Тут Микола вважав, що він має право на іронію. Він запитував, наперед знаючи відповідь: “Може, ви говорите про машини?”

Я стверджував: “Звичайно”.

“Мені вас шкода, — казав Микола, — Ви витрачаєте місяці праці, щоб пояснити машині, як розв’язати просту геометричну задачу, або, як ви висловлюєтесь, запрограмувати цю задачу. Тимчасом як я, необізнана з математикою людина, можу розв’язати її за півгодини. Вибачте, чого ж може ця машина навчити мене?” Микола мав рацію: навчити машину завжди складніше, ніж людину. І я не приховував від нього труднощів. Я нагадував своєму самозакоханому приятелеві, як він розв’язує просту задачу. Він, звісно, вважає, що в ці самі півгодини він обробляє і відбирає певну кількість інформації, тобто шукає шлях до розв’язання задачі, спираючись на свої знання — на програму, закладену в нього за роки навчання.

Микола кивав головою: “Правильно, саме так”.

Але хіба це все? Микола просто не усвідомлював, що, коли він береться за олівець, за його плечима не лише шкільні роки, завчені формули й правила, а все життя. У дитинстві він повзав, ходив, бігав, розбивав ніс і коліна й таким чином познайомився з простором. У школі він майстрував прилади й моделі, стругав, пиляв, вивчав геометрію й дізнався, що наша планета кругла. Нарешті, він зв’язаний невидимими нитками з усією Землею: мільярди відчуттів — фізичних, хімічних, магнітних, електричних — переплетені в ньому в складний клубок психічної діяльності. Все це — неусвідомлена інформація, яку має у своєму розпорядженні доросла людина.

Такі, як Микола, ніколи про неї не згадують, вважаючи свої успіхи звичайною річчю. А закладіть ви в машину цю інформацію та ще знання, і вона проявить таку саму мудрість, як і мій приятель, коли не більшу.

Професор усміхнувся, перемігши свого противника, й відразу ж виправдав його:

— Проте я даремно накинувся на приятеля. Всі ці сперечання були дуже корисні, вони відтіняли труднощі мого завдання, викликали необхідні сумніви. Я аж ніяк не почував себе всемогутнім творцем. Я просто продумував схеми, які могли переробляти й зберігати якомога більше інформації…

Люлька Громова давно погасла, й він, висипавши попіл на блюдечко, став заново набивати тютюн. На мить опустивши повіки, він немовби уявив свою незвичайну машину, яка мала стати подобою маленької людини.

Паузу порушив Свєтловидов:

— Вибачте, Гелю Івановичу… Я зовсім забув: чи зрозуміє Електроник міліціонерів, коли його знайдуть?

Громов стрепенувся:

— Так-так… Він уміє слухати, розмовляти і все зрозуміє… Він дуже слухняний хлопчик. Принаймні ще недавно був таким.

Професор говорив про Електроника, як про живого, й Свєтловидов дивився на нього із захопленням. “Ось той учений, — думав він, слухаючи співрозмовника, — який знає про все на світі. І навіть про те, чого не бачила жодна людина і, може, ніхто не побачить. Він легко відповість на будь-яке запитання, яке тільки спаде на думку; мені здається, він навіть знає, що таке “мінус п’ять яблук” — проста фраза в задачнику, яку ніхто не може наочно уявити. Але важливо те, що він не лише відповідає на запитання, а й уміє їх ставити. Цей “слухняний” Електроник — каверзне питання для науки. Добре було б розшукати його й привезти на конгрес…” А Громов розповів про те, як з’явився на світ Електроник. Його батьки не були такі досконалі, як їхнє майбутнє дитя. Зовні вони виглядали перед ним просто потворними чудовиськами зі своїми шафами-блоками, страшенним тріском та шумом і здатністю поглинати силу-силенну електрики. Проте ці батьки — застарілі звичайні електронно-обчислювальні машини — дуже старалися, перевіряючи й обчислюючи складні схеми, що їх придумував Громов. Дві машини обчислювали день і ніч, тому професор і прозвав їх жартома батьками Електроника.