А Громов до сліз реготав. І академік Немнонов, що з’явився на галас, сміявся. І Таратар потішно ворушив вусами. І всі інші, хто бачив цю веремію, не могли не усміхатися й не реготати.

Сміх струмував навколо безмовного, незворушного Електроника. Сміх проймав усіх і кожного, запалював завзяттям, радістю, силою. Ось він! Ха-ха! Він існує! Його майже можна помацати! Простягни тільки руку й відразу піймаєш це “ха-ха”!

Вирвався з клубка тіл скуйовджений Макар Гусєв і заревів басом, показуючи на Електроника:

— Дивіться! Він сміється!!!

Електроник усміхався…

— Ура! — крикнули діти. — Він сміється! Ура, ура, ура!..

І враз замовкли. Бо Електроник раптом підстрибнув і промовив чітко й роздільно:

— Ха. Ха. Ха.

Потім Електроник знову підстрибнув і тепер уже засміявся по-справжньому:

— Ха-ха-ха-ха-ха!..

Він застрибав на одній нозі і в такт підскокам виспівував пісню, яку, певно, щойно придумав або ж складав на ходу:

Є місто Веселощів й Сміху: трам, трам.

Двори й будинки дивовижні там -

На дахах — квітки,

На клумбах — кульки,

І музика лине з фонтанів,

Па деревах скрипки,

На вулицях диваки.

Бабусі там грають в скакалку,

Дідусі біжать, мов хлопчаки.

Л найстаріші, хто ревматизмом страждав.

Ті палицями крутять, як диригенти,

І вибивають музику з усіх садових лав.

Там Сонце і Місяць назавжди здружились.

Там зорі виблискують вдень і вночі.

І усмішки сяють.

Сміються дівчатка.

Регочуть хлоп’ята.

чІ сміх — немов грім.

Веселощів, радощів вистачить всім.

Хай живе сміх! І геть антисміх!

І всі довкола Електроника підхопили:

— Хай живе сміх!

А потім довго аплодували авторові.

Електроник уклонився, підійшов до друга, прошепотів йому на вухо:

— Вірші — найстисліша форма подачі інформації. Ніколи досі не складав. Не знаю, як вийшло.

— Ти найкращий у світі поет, Електрошо! — переконано відповів Сироїжкін.

Академік Немнонов відвів убік Громова.

— Відверто кажучи, Гелю Івановичу, — промовив він, — я тільки зараз зрозумів, яка цікава істота ваш Електроник.

— Уявіть, і я про це раніше не здогадувався, — жартівливо відізвався Громов і приклав палець до губів: — Тс-с… Тримайте це в секреті.

І в ту ж мить їх оточили діти. Вони хитро поглядали на вчених і мовчали.

— Що? — спитали разом професор і академік.

— Бачите, Гелю Івановичу й Семене Семеновичу, — сказав Таратар, — у школярів є до вас велике прохання. Раз усе так сталося, залиште Електроника нам… Не обов’язково йому повертатися в чемодан…

Десятки очей, які горіли благанням, просьбою, чеканням, були звернені до Громова.

— А що він робитиме у вас? — примружився професор.

Сироїжкін відчув, що настав час йому сказати слово. Дуже важливе слово, від якого залежить доля друга. Він ступив уперед:

— Електроник допомагатиме вчителям! Навчатиме нас. Прийматиме екзамени. Гелю Івановичу, ви ж знаєте, який він чудовий математик.

— Я згоден! — просто сказав Громов.

Сергійко просіяв.

А кібернетики дуже зраділи:

— Ура! Електроник наш!..

— Одну хвилинку… — Академік підняв руку. — Іноді ми запрошуватимемо Електроника до Інституту кібернетики. Нам треба радитися з ним у деяких важливих питаннях.

Ви не заперечуєте?

— Ні-ні! Не заперечуємо!

— Тепер лишилося тільки піймати червоного лиса, — промовив професор, нахилившись до свого колеги. — Адже не можу я чекати, коли він сам зламається! Треба його перехитрувати…

Дівчинка у блакитному платті стала перед Громовим, подивилася йому в очі, сказала:

— Гелю Івановичу! Ви подарували Електроника кібернетикам. А як же ми, хіміки? Чи не могли б ви зробити нам Електроничку?

Вчені переглянулися, засміялися.

— Послухай, Майко! — безцеремонно звернувся Макар Гусєв до блакитної дівчинки, ніби знав її сто років. — Приходь до нас. Ми всі дружитимемо з Електроником.

— Можна? — запитала Майя чомусь у Сергійка, який щось шептав Електроникові.

У Сироїжкіна навіть дух перехопило від такого простого запитання. І тільки-но він хотів підтвердити те, що вже сказали, радісно спалахнувши, його очі, як знову втрутився Гусєв:

— Приходь! Ми дівчат не кривдимо. Навпаки, ми будемо дуже раді.

— І я теж, — сказав Сергійко й почервонів. — Ти знаєш, Майю, я вже нікуди не їду…

Маленький європейський аеропорт Теймер славився своєю акуратністю.

Через кілька хвилин після посадки пасажири ввійшли у приміщення вокзалу. На довгій стойці були розміщені че-модани: овальні й квадратні, розмережені орнаментом і обліплені ярликами, плетені й суцільні. Носильники доставляли їх до машин. Чемодан, схожий на футляр контрабаса, дбайливо повантажили в найновіший “шел”. Хазяїн розплатився з носильниками і, зсунувши на маківку капелюх, помчав на великій швидкості.

Ніхто з пасажирів не помітив, як картата сумка, що стояла поміж чемоданами, зісковзнула зі стойки й злетіла в повітря.

І тільки коли пролунав вражений вигук: “Що таке? Це моя сумка!” — всі, хто був у залі, підвели голови й побачили картату сумку, що дивним чином прямувала до відчинених дверей. Услід за сумкою носильники, пасажири, службовці висипали на привокзальну площу й переконались у дивовижній здатності звичайної дорожньої сумки, в якій можуть уміститися лише одна пара білизни й термос. Сумка летіла над дахами Теймера, набираючи висоти.

— Що за жарти! — хрипів старий чоловік, стукаючи палицею об камінь. — Прошу повернути мою сумку! Ось квитанція!

— Невелике непорозуміння. Зараз з’ясуємо. Все владнається.

Розгублений черговий одвів пасажира до службової кімнати. Такий неймовірний випадок, і саме під час його зміни!.. Але пропажа є пропажа, і без поліції не обійтися.

Вертоліт поліцейської служби злетів через десять хвилин (поліцейський інспектор докладно розпитав чергового аеровокзалу про всі подробиці пригоди). У блакитному небі вертоліт скидався на чудернацького жовтого метелика. З металевим тріском поліцейська “лимонниця” пронеслась над вулицею, де було помічено літаючий предмет, і повисла над річкою, що огинала стару частину міста. Пелехата темно-зелена гора з дорогими особняками височіла над річкою; скло, метал, полірований камінь відбивали сонячні промені. Вертолітник, мружачись, дивився, як автомобілі перетинали річку двома мостами, піднімалися на гору з різних боків. І, оскільки літати над зоною відпочинку можна було лише у разі гострої потреби, черговий поліцейський вирішив обминути гору біля нового, висячого, мосту, не заглиблюючись надто далеко.

Через кілька хвилин поліцейський із задоволенням почув по радіо, що саме над цією дорогою постовий-регулювальник бачив, як летів картатий предмет. Тепер пильне око вертолітника ковзало по дахах дач, помічало дорогі автомобілі, досліджувало хвилясту зелень.

Чорний “шел” гальмує біля воріт. За ними — двоповерхові будинки, велетенські шапки платанів, посаджених років триста тому. Стоп! Далі для вертольота заборонена зона, тільки сам “шел” може перетнути невидимий кордон. Автомобіль належить панові Манфреду фон Кругу — почесному докторові, потомственому барону, відомому винахідникові. Як і земля, на якій міцно стоять платани, й будівлі лабораторій, і саме небо над ними.

Жодний хлопчак не наважиться перелізти через низький бетонний мур, хоч таблички про заборону на огорожі немає. Взагалі немає ніяких офіційних написів, крім скромної емальованої дощечки: “Робітники та службовці не потрібні”. Туристи, які приїжджають фотографуватися біля воріт лабораторії фон Круга, бувають розчаровані, побачивши бетонний мур. Проте згодом, показуючи знімки знайомим, з гордістю розповідають про скромність ученого. І ці фотографії викликають значно більшу цікавість, ніж костьол п’ятнадцятого століття, картинна галерея чи інші визначні пам’ятки стародавнього Теймера. Манфред фон Круг! Виявляється, от де він працює: у затінених зеленню котеджах здійснюються світові відкриття…