Сироїжкін, аж у шафі забряжчав посуд.

На брязкіт посуду озвався дверний дзвінок, і Сергій кинувся в коридор. Електроник!

— Знайшовся? — важко дихаючи, запитав Сергій. — Рессі знайшовся?

Електроник похитав головою.

— Я прийшов, бо почув новину. По телебаченню оголосили, що зараз виступатиме мій учитель. Я сподіваюся, що він скаже і про Рессі.

— Авжеж, він скаже! — зрадів Сироїжкін. — Як я раніше не здогадався… Ми тут мучимося, викликаємо Рессі… А він скаже одне лише слово, й Рессі відразу озветься.

— Професор! Голова!.. Давай, Електрошо, дивитися разом!

…Обличчя Геля Івановича Громова в овальній рамці телевізора було серйозним.

“Ми, люди Землі, — говорив Громов, — всією своєю багатомільйонною історією запрограмовані для чистого повітря й сонячного світла, прозорої води й тихого лісу. І коли ми по-варварському поводимося із своїми багатствами, ми збіднюємо не тільки себе, а й наступні покоління. Ось чому Рада охорони тварин рішуче втрутилась у тотальне полювання сонних стрільців”.

Гель Іванович розповів про загибель антилоп в Африці, про погоню підводного човна за синім китом, про зебр та дельфінів, які носять у собі радіокулі. І, хоч він жодним словом не згадав про себе й про своїх помічників, хлоп’ята відчули себе героями. Вони підказували професорові знайомі імена, але Гель Іванович перебував далеко від них, у телевізійній студії, і, певна річ, не чув ніяких підказок.

— Ми їхали на Замбі, Гелю Івановичу, — скрипуче мовив Електроник.

— Скажіть, що це Нектон, — вимагав Сироїжкін, дихаючи у скло екрана. — Всі відразу впізнають його.

— Зараз він говорить про тебе.

— А теперь про тебе…

— Про Рессі! — промовили вони разом і замовкли.

Приятелі ще не розуміли, що раз професор Громов вирішив виступити перед телекамерою, значить, він хоче сказати людям дуже важливі слова. Ті, які він обмірковував багато років, ті, які перевірив у формулах, ті, які Електроник втілив у Рессі…

Електроник слухав дуже уважно, запам’ятовуючи кожне слово професора.

“Одна людина чи група людей, — говорив далі Громов, — вирішили керувати тваринним світом, тримаючи палець на кнопці. Вони забули, що кількість тварин у світі зменшується. Вони навіть не подумали, що можуть викликати її природі страшну ланцюгову реакцію, на зразок ядерної, яку неможливо було б зупинити. — Професор спокійно дивився у вічі мільйонам глядачів планети, котрі ввімкнули телевізори у своїх квартирах.

Білобочка не стане підкорятися якійсь там кнопці, — переконано сказав Сергій. — Він гордий: скоріше потоне, ніж погодиться на рабство…

Рабство? — запитав Електроник. — Це щось дуже стародавне, з книжок. Мої схеми майже не реагують на слово “рабство”.

“…Наслідки “дресированого”, електрифікованого світу тварин, що його нав’язували нам фірма “Пелікан” та її представник доктор фон Круг, небезпечні для людства. В майбутньому ніхто вже не зможе відновити те, що зникло…” “Звичайно, немає у світі другого Нектона, — подумав Сироїжкін, — немає другого білого тигра. Живого тигра не складеш з деталей, як машину…” “Мене можуть запитати: яку ж ви пропонуєте систему охорони тварин і спілкування а ними, щоб рідкісні види не зникли з планети, щоб діти й надалі милувалися жирафою і каталися на спині дельфінів? Відповім: сьогодні нам нарешті відома система комплексу сигналів, якими користуються тварини. Тепер людина зможе керувати тваринним царством моря, землі й повітря мовою їхніх мешканців. Це — мова запахів, форм, звуків, жестів, барв, світла, образів. Можна “говорити” з тигром і з ланню, воронами й сараною, акулами й тунцями, “говорити” їхньою складною мовою. Таку систему розробляли по частинах багато вчених, але вперше її застосувала одна забавна істота на ім’я Рессі…” Хлопчаки аж підскочили на стільцях. Рессі! Зараз він почує своє ім’я, зараз він озветься радісним гавканням!..

А Громов розповідав, як просторував Рессі в пустеля джунглях, в океані, в небі, як керував він тваринами, як птахи, риби й звірі визнали в ньому свого вожака. Профеcop дуже просто говорив про Рессі, і його з усмішкою слухала вся планета. Багато хто з глядачів, мабуть, поглядали на своїх вірних собак, порівнювали їх з Рессі й намагалися уявити який він?

Професор згадував, як Рессі охороняв тварин від сонних стрільців.

Сергій не витримав і, широко розвівши руки, закружляв по кімнаті.

— Я просторую в колючих кущах! — радісно оголосив він. — За мною женеться сонний стрілець в “жабі”. Він зводить рушницю. Ну, командуй же, Електронику, командуй!

— Увімкни око мухи! — наказав Електроник. — Бережися. Планеруй, Рессі!

І Рессі на двох довгих ногах, змахнувши крильми, перестрибнув стілець і гепнувся на підлогу.

— Стрілець промахнувся! — торжествував Рессі — Мій друг муха врятувала мене… Але я вже просторую в глибині. — Сироїжкін поповзом заліз під тахту. — Яка тут темрява, я майже нічого не бачу… Навіть розряджаючи електричних скатів, — додав він, уколовши спину об цвяшок, який там стирчав. — Ось із похмурої ущелини виповзає якесь чудовисько. Воно звивається усім тілом! Хто ж це?

— Увімкни око мечохвоста, — підказує Електроник. — Він чітко розрізняє всі контури.

— Бачу. Це морський дракон, величезна змія…

Сергій замовк: в океанську глибину проникли сумні слова Громова:

“Рессі пропав. Його не загриз тигр, не розплющив слон, не зламала горила. Якось уночі його викрав невідомий емптометр…” Сироїжкін, лежачи на підлозі, розмірковував:

— Убивство оленя, змії, навіть жабеняти — це все одно вбивство…

— Згоден, — підтвердив Електроник.

— Я тільки зараз зрозумів, — мовив Сергій, — що таке просторувати.

— Що?

— Це — побачити вчасно ворога. Побачити ворога й попередити друга!.. Не відповідає Рессі?

— Не відповідає, — хрипло сказав Електроник.

“…Розумно керуючи тваринним світом, ми не тільки збережемо всі цінності природи, ми станемо багатші, — закінчував свою промову Громов, — Природа — великий художник, і людина, запозичуючи її винаходи, збудує нові чашини й прилади, опуститься в недоступні поки що глибини океану й космосу…”

— Я — Рессі, — оголосив восьмикласник, ступаючи на довгих ногах. — Я, крокуюча машина, йду по сипучих пісках Марса…

Він плюхнувся на стілець і, обхопивши сидіння руками, застрибав на дерев’яних ногах по кімнаті.

— Я почуваю, — збуджено говорив він, — кожну свою крокуючу ногу. Як вона загрузав в піску й знову ступає.

— Зажди, — спокійно промовив Електроник. — Це блискуча ідея, але ти нічого не зрозумів. Можна придумати будь-яку машину — для пісків, гір, крижаних торосів…

Проте зараз, як сказав мій учитель, важливо зовсім інше: рятувати все живе, щоб потім робити відкриття.

— Ех, ти, — дорікнув Сироїжкін, — не зміг оцінити винахід. А яж усього-на-всього хотів сказати: “Геть усі колеса!” — І сумно зітхнув: — Що, не озивається Рессі?

Електроник похитав головою.

— Алло, Астронавте, я щойно перевірив підводні маршрути в Атлантиці. Сьогодні в диспетчерів гарячий деньок: новий розклад, капітани нервують. Але все гаразд, поки що перерва. Які новини над нашою планетою, Асте? Прийом.

— Привіт, Командоре. Давно чекав тебе. Тут хлопці з Плутона, Юпітера й інших станцій бомбардують, щоб я дізнався точніше: що там за цікавий пилок знайшли на Землі? Прийом.

— Пилок, Асте? Вперше чую. Прийом.

— Ха-ха, ну й запрацювався ти! Невже страж місячнихі каменів знає більше, ніж землянин? Отже, слухай, Командоре: десь у горах відкопали кілька сот атомів якоїсь рослини, її немає в жодному електронному каталозі. Що ти на це скажеш, землянине? Прийом.

— Ображаєш, Асте. Я не простий земляний, я — глибинник. Новини до нас доходять іноді пізніше, ніж до тебе. Прийом.

— Бачу тебе, глибиннику, — вибач за такий жарт. Бачу в ілюмінаторі туманно-блакитну кулю. Он синя пляма — твій океан, Командоре. Невже ти на самому дні? Звичайно, тобі серед підводних човнів, міст, вантажопроводів не до пилку. Однак це забавна історія. Прийом.