Тихий та буденний розум Пилипівни сліпуче спалахнув, посилаючи світові мудрість, яка йому раптово відкрилася, та нікому було її сприйняти, бо ж збезлюдніли на робочий день усі дворища, тільки літали собі й літали ластівки та скрапувала вода з останньої бурульки, і жовтий півень спивав її.

Що ластівкам? Вони й народилися з тим, що в останню мить перед смертю відкрилося старій людині.

Пилипівну поховали через день, і односельці до вечора поминали її, розставивши у дворі столи, бо в тісній халупці господині ніде було й повернутися. Мала дітей, але серед приготованих на смерть одягу та грошей ніхто не знайшов їхніх адрес, та й чи так уже потрібні були дві дочки на похоронах, коли за життя не дуже, хотіли знатися з матір’ю?

А пізно ввечері згоріла хата. Дівчата й хлопці, що тирлувалися біля клубу, бачили, як стрибонула по дротах велика іскрина й вогненний змій ковзнув просто в розчинену кватирку хатини, що стояла самотою собі на пагорбі… Доки добігли, то нічого вже було й гасити. Воно ж, коли на те пішло, й не дивно, дивно було, що цього лиха не сталося раніше, бо вся проводка стара й зотліла, робив же її абияк сусід, що й власне подвір’я заледве з димом не пустив.

Згоріла, то й згоріла хата Пилипівни, пішла за господинею услід, — кому воно все те потрібне?

Коли двоє молодих орнітологів приїхали до села перевідати свою знайому, на пагорбі, де стриміли тільки рештки старого паркану, пишно буяли флокси. Бузкові та блакитні, вони здавались озером, що, утворившись внаслідок тектонічних зрушень, поглинуло стареньку хижку і жінку в ній, аби закарбувати в пам’яті поколінь іще одну легенду. Окільцьовані ластівки гасали над бджолиним шумовинням, носячи корм, — й незримі нитки їхніх доріг були останнім зв’язком між днем вчорашнім і сьогоднішнім. Після недавнього дощу пахло горілим.

Збентежені стояли хлопці у володіннях бабці Пилипівни, не ймучи віри власним очам.

— Даруйте, це ви бували тут торік і ще позаторік? — несміливо озвався хтось за спиною.

Біляве хлоп’я з портфеликом у руці простягало до них клаптик паперу.

— Ось… Це ми писали з Пилипівною, але не докінчили, а вона хотіла вам сказати щось для науки, тільки ж у мене були тоді уроки, а математичка в нас сувора, то я й не зміг. Хіба ж я знав, що вони одразу й помруть… усі старі кажуть, що будуть вмирати, але живуть. Вони ж померли.

Григорій узяв аркуш паперу і, пробігши його очима, прочитав уголос: «…а гнізда під моєю черепицею не хочуть вити, летять до сусідів…» Якого ж справді року було те стрітення, коли так рано прилетіли журавлі, — га, Олексію? Як ми тепер про це довідаємось?

Він трохи постояв мовчки і раптом затулив обличчя руками:

— Ой, як шкода… Як шкода, що померла наша люба, наша добра Пилипівна! А ми ж із нею й не попрощалися, все часу не змогли знайти.

— Так, золота душа була й поетична… Її нам дуже не вистачатиме.

— І Пилипівни не вистачатиме, й не вистачатиме вихідних даних для формули передбачення часу в біологічному годиннику природи. Ці ж ластівки і справді знали, що хати в тому відтинку часово-просторової субстанції, коли їм належить подбати про гнізда й висидіти пташенят, уже не буде, тому і перебралися на інше обійстя, хоч мусили для того зрадити багатолітню звичку. Та от цікаво: чи знали б вони це, коли б хата згоріла не на початку березня, а в червні? Або ж торік, або ж у травні? Можливо, що й не знали б… У який діапазон вміщається поправка на конкретні явища майбутнього? Який відтинок часово-просторової структури майбутнього здатні захоплювати птахи? Скільки вже ми б’ємося над цією проклятою формулою й нічого не виходить, бо все чогось не вистачає.А може, те «щось» і підказала б нам Пилипівна своїми спогадами-підрахунками, так пізно ж! Пізно! Спізнилися, мій друже!

— Інтеграл Пилипівни, — сказав Григорій. — Звучить майже так само, як Піфагорів інтеграл.

— І де нам взяти тепер такого інтеграла? Де взяти другу Пилипівну, котра б шукала взаємозв’язок між раннім прилітом ластівок, між часом стрітення й теплого Олексія, що випали на два роки, розділені якимось циклом?

— Не знаю, чи це в нас вийде. Ми її любили, вона любила нас, але любов на замовлення не приходить. Чимало часу мине, аж поки хоч трохи зможемо компенсувати те, що втратили так легко. А винні ми самі, бо треба було квапитись. Не гнатися за успіхом, не захищати дисертації — любити треба квапитись. Любити й піклуватися про добру людську душу, якою була Пилипівна.

Раптом вони почули, що хтось хлипає у них за спиною, і обернулися. Плакав білявий хлопчик, рукавом шкільної форми розмазуючи сльози, що рясно котились по кирпатенькому, з припухлинками, де мали б бути брови, виду.

— Це винен я… я винен… Коли б я здогадався, що вони й справді помруть, як обіцяли, то хай би хоч скільки мені писали зауважень та двійок ставили… хоч скільки! А я ж не здогадався, і от тепер… Пилипівна ж так хотіла для науки.

Теплий вітер прокотився колишнім обійстям, і синій флоксовий цвіт захитався, заходив хвилями, безліччю іскринок зметнулися навпроти сонця переобтяжені взятком бджоли — ніби щось лагідне лягло на душі всім. трьом.

— Нічого! — сказав Олексій, пригортаючи хлопчика. — Звичайно, ми в чомусь винні й на майбутнє запам’ятаємо це. Та головне, вона у нас була, наша Пилипівна. І головне, ми знаємо, що шукати. І знайдемо!

Мжичці, здавалося, кінця не буде. Квіти задихалися в теплих випарах, виноградні грона висіли при самій землі, й під вагою плодів, рясно вкритих краплинами, ламалось яблуневе гілля. Кущики капусти ніби плавали по городах, мов кораблики, розпустивши вітрила блідо-зеленого листу.

О п’ятій годині ранку вулиці міста були порожні, й молодик, котрий повільно брів, несучи велику валізу, мав не дуже бадьорий вигляд. Схоже було на те, що він проникав під дощем не одну годину — з його плаща патьоками збігала вода.

— Юначе, сюди! — покликав хтось за спиною.

Приїжджий озирнувся. З прочинених дверей одного з котеджиків на чистий, вимощений камінням тротуар ступила нога в картатій холоші, далі виткнувся великий парасоль, з-під нього махала рука в такому ж картатому рукаві. Трохи присівши, молодик зазирнув під парасоль і побачив довгообразе обличчя, облямоване ріденьким світлим волоссям.

— Юначе, я запрошую вас до себе. Буду радий, коли ви зайдете до мене.

Хлопець знизав плечима: мовляв, що зробиш, дітись нікуди, і, стараючись не стукотіти підборами, піднявся крутими східцями в невеличкий передпокій. Двері перед ним були розчинені, за шторами стояла лагідна темрява. Приклавши пальця до вуст, довгообразий чоловік показав на інші двері.

За ними була дуже скромно вмебльована кімнатка: канапа, старий фотель; всі стіни займали стелажі з грубо обструганих дощок, на них стояло безліч течок.

— Ну от, — сказав господар. — Тепер ви принаймні можете обсохнути. Відпочивайте. Мабуть, добряче натомились?

— Так. Я приїхав опівночі й не зміг влаштуватися в готель. Звідти мене безцеремонно випровадили, бо не було місць. Ніколи б не подумав, що у вашому містечку в готелях немає місць!

— І що, блукали всю ніч?

— Не зовсім. Трохи дрімав на. лавочці під якимсь склепінням. Та незабаром воно промокло.

— Я приготую вам чаю. А ви тим часом послухайте, як шумить дощ. Неодмінно послухайте.

Вже зовсім розвиднілось. Після безсонної ночі шуміло в голові, й усе здавалося трохи химерним: межі між звичним і несподіваним були розмиті. Коли б він почувався інакше, то хтозна, чи й скористався б запрошенням незнайомої людини, чи зайшов би сюди, а зараз усе здавалося природним: він змерз, стомився й потребував відпочинку. Добра людина створила йому умови — от і спасибі їй…