Тепер зрозуміло, як насправді мало фантастики у на перший погляд «неймовірному» сюжеті повісті «Тутті».

І мало її ще в одному «карколомному творі» — «Оповіді про Змія Горинича», якщо глянути на нього під кутом зору ймовірності на нашій планеті змальованої ситуації.

Легенди про вогнедишних драконів є у фольклорі всіх народів. Чи може бути в них якесь раціональне зерно? Безперечно. Досить припустити — а для цього немає ніяких наукових протипоказань, — що життя можливе не на водно-вуглецевій основі, як наше, а на силіцієвій. Атоми силіцію, зчеплюючись між собою, не дають такого розмаїття ланцюжків, як атоми його аналога — вуглецю, а тому й відповідні життєві форми мають бути одноманітніші, консервативніші, не такі пластичні, як земні. «Вуглецевий шовінізм», що прослизає у поглядах учених, які займаються космічною біологією, мабуть, має вагомі підстави.

І вуглець, і силіцій вступають у взаємодію з воднем, даючи горючі газоподібні сполуки. Та якщо до пальника газової плитки нам треба піднести запалений сірник, аби загорівся метан, то силан— SіН4 — спалахне в нашій атмосфері сам по собі. Досить припустити, що пришельці з Іншої планети видихали цей газ, і неважко уявити їхню можливу долю на Землі за ось такою реакцією:

SіН4 + O2 = SіO2 + Н2O

SiO2 не що інше, як пісок або гірська порода. Рано чи пізно людство здійснить міжгалактичний політ. Але що чекає астронавтів на невідомих планетах, чи здатні ми з позиції земного досвіду передбачити всі небезпечні несподіванки. Так, героям твору «Оповідь про Змія Горинича» судилося зіграти роль жахної Істоти, «кари божої» через те, що інженери їхньої планети сконструювали модуль, що формою нагадував птеродактилів, аби не привертати зайвої уваги земних високоорганізованих істот. Але вчені планети з далекої галактики не знали темпів земної еволюції і не змогли передбачити, що ящери вимерли задовго до того, як на Землі з’явилися люди.

Ніщо з нічого не народжується, й пояснювати легенди самою лише народною темнотою — це свідомо відкидати шанс «відкрити Трою». Ельфи, домовики й така інша, нечиста сила — персонажі казок, і автор не збирається переконувати читачів у реальності їхнього існування. Але й обходити таку гему у фантастиці — все одно, що уподібнюватися директору музею, котрий боявся виставити євангеліє Калнишевського, цей світового значення шедевр українського золотарства, аби не пробуджувати в одвідувачів музею релігійних настроїв. Для фантастики не повинно існувати «заборонених тем», для науки — також.

Хіба не будить уяву, не інтригує той безперечний факт, що кількісно атомний склад живих систем не відповідає атомному складу земної кори, яка, за образним висловом учених, є «прахом з важких елементів» — тільки кисень, найважчий елемент серед легких і найлегший серед важких, і сполучає ці два царства природи? Що стоїть за тим? К. Е. Ціолковський з цього приводу висловлював думку, що колись матерія нашої планети була розрідженішою, легшою, і світ той породив своїх ефірних істот; позаду нас багато еволюцій і, можливо, багато попереду?

Та час уже, мабуть, для рівноваги назвати оповідання, яке автор вважає найфантастичнішим, якщо найреалістичнішим є твір «Тутті». Що ж, назву. Це — «Дощ і сніг», де герой систематично записує імпульси, що виникають при падінні дощових крапель, і з того врешті постає вірш.

Такий принцип лежить в основі появи на Землі всього сущого: адже літери азбуки, якою написана Книга Життя, — генетичного коду — теж є імпульсами, і завдяки певному їхньому поєднанню квітне троянда, горить світлячок, співає соловейко й сміється дитина… Однак автоматичним перебором можливих варіантів не можна чогось досягти: не те що життя однієї людини, а й всіх людських поколінь не стачило б, аби в такий спосіб з дощового шуму вичленити бодай одне змістовне слово. То чому ж, розуміючи це, авторка написала оповідання?

А хіба не цікаво поміркувати над можливістю існування об’єктивної інформації, закладеної в навколишньому світі, в самому факті життя? Трохи тепла — ось і все, що потрібно, аби з безформної маси білка курячого яйця утворилося курча. Чи не замало для такого ефекту? Якими каналами й способами природа реалізує й підсилює закладену в зародку інформацію? А парадокс появи на Землі людини? Зовсім нікчемні, порівняно з іншими приматами, морфологічні зміни — і така потужна сила, що стала на планеті космічною…

Фантастика — це ж необов’язково відповідь на питання, це може бути й сама постановка питання, на яке довго доведеться шукати відповіді. На те вона й фантастика.

Окрім того, елемент фантастичного дозволяє під іншим кутом зору глянути на звичну проблему. Важко навіть сказати, яке співвідношення між вигадкою та реальністю в оповіданні «Будинок над озером» — біополя, які створюють навколо себе живі істоти, зокрема й людина, ще дуже мало вивчені, хоч це відкриває перед практикою надзвичайно широкі можливості. Надто багато в нас критикували цю концепцію за принципом: «Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи», й тепер лишається тільки пошкодувати, що «аура Кірліан» використовується для медичної діагностики, наприклад, в Англії, а не в нашій країні, хоча відкрили це явище співвітчизники.

Виправляти вчорашні помилки гірко, бо за тим — завжди великі втрати, І все ж таки робити це необхідно. Скільки не заперечуй істини, вона все одно дозрілим плодом упаде в людські руки, й що раніше це станеться, то краще.

Слабкі електромагнітні поля, за висловом доктора біологічних наук О. С. Пресмана, що активно розвиває вчення В. І. Вернадського, — це мова, якою спілкується вся жива природа. Матеріальні випромінювання людської психіки ми відчуваємо повсякчас, ховаючи нашу необізнаність з цим явищем за абстрактними, але такими звичними висловами, як «важкий характер», «не зійшлися характерами», «психологічна несумісність». Люди втомлюються один від одного не тому, що часто сваряться між собою: навпаки, сварки — це наслідок взаємовідштовхування двох надто різних біологічних полів. Коли-небудь вони будуть детально вивчені, не виключено, що техніка майбутнього вловлюватиме їх, трансформуючи явища нашого внутрішнього життя в конкретне телевізійне зображення.

Але які тут межі дозволеного, що принесе людині така практика? Тож герой «Будинку над озером» категорично відхиляє бюрократичний підхід до створення сім’ї, розуміючи, що за гучними словами про жертовність і самозречення приховується спроба знеособити людину й звести суспільство до рівня «мурашиної цивілізації»; життя героя оповідання «Розтули долоню» стає трагічним від самого усвідомлення того, що будь-якої миті якийсь недоброзичливець може зазирнути дд того мікросвіту, яким є особисте життя кожної людини; Вони обоє протестують проти насильства над собою, бо втрата особистості для них означає втрату будь-якого життєвого сенсу.

З прадавніх часів дійшов до нас вислів: «Доки я мислю, я живу». А чи знаємо ми, що таке думка? Коли це матерія, хай навіть особливого виду, то вона має коритися всім матеріальним законам, зокрема й закону про збереження речовини та енергії, — куди ж дівається духовний потенціал людини, який вона повсякчас віддає світові? Ніщо нікуди не щезає… З чийогось дуже обережного, але не дуже глибокого твердження в нас тривалий час класичне розуміння ноосфери ототожнювали з техносферою, але це не одне й те саме… «Навколо іскри першої рефлектуючої свідомості почав розгорятися вогонь. Точки горіння розгорталися. Вогонь поширювався все далі й далі. В кінцевому підсумку полум’я охопило цілу планету. Тільки одне витлумачення, тільки одна назва спроможна передати цей великий феномен — ноосфера…Вона справді новий покрив, «шар, який мислить», який, зародившись у кінці третинного періоду, розгортався звідтоді над світом рослин і тварин — поза біосферою і над нею», — писав видатний мислитель і гуманіст Тейяр де Шарден. І далі: «…Якомусь марсіанину, здатному аналізувати як фізичні, так і психічні небесні радіації, найпершою особливістю нашої планети здалася б не синява її морів або зелень її лісів, а фосфоресценція думки».