— Нічого, друже, не вдієш. Треба зачекати. Задзвонив телефон, і Раду взяв трубку. Говорив полковник Жолдіш:

— Маєш якісь новини?

—Є, товаришу полковник!

— Добре, доповіси мені пізніше. Я послав за тобою машину. Через чверть години, з'явишся до комітету геологів. Ми там зустрінемося.

— У мене капітан Тудорашку, — додав Раду.

— Приїздіть обидва.

— Що там ще трапилося? — поцікавився Богдан.

— Зникла якась жінка-геолог, і ми повинні її знайти.

— Чому це ми? А міліція?

— Коли шеф сказав шукати нам, значить, ця справа входить у нашу компетенцію, а не міліції.

Приймаючи їх, професор Битлану дуже здивувався з такого раннього візиту.

— Товаришу професор, ми з міліції. Хочемо задати вам кілька запитань.

— Чим зможу бути вам корисним, товариші?

— Одна з геологічних партій знаходиться зараз у горах поблизу міста Вранчі. Нам треба знати, яка мета тієї експедиції, та вашу думку про геолога Тіну Падурару.

— Товаришу полковник, не думаю, щоб моя інформація була вам корисна. Справді, зараз біля Вранчі перебуває одна геологічна група, як це передбачено цьогорічним планом. Експедиція не має республіканського значення. Це просто геологічна розвідка місцевого характеру. А сказати щось про геолога Тіну Падурару, на жаль, не можу, Вперше чую таке прізвище.

Вже в машині полковник вирішив:

— Нічого не вдієш, Менеїле. Треба тобі самому туди поїхати.

— Товаришу полковник! Пошліть туди мене. Раду має справу з однією особою, і треба, щоб він довів її до кінця.

Тут Богдан поспішно розповів полковникові про «кохання» Раду з красунею Мікою.

— Вітаю, майоре! — усміхнувся полковник. — Гаразд, поїдеш ти, Тудорашку!

— Ясно, товаришу полковник, але дозвольте запитати. Якщо ми будемо час від часу шукати наших громадян, що зникли, то якого біса тоді робитиме міліція?

— Ми не шукаємо всіх, що зникли, ти це сам добре знаєш. Може, це буде даремна подорож. Власне, зникнення геолога не має для нас жодного інтересу. Але напад на Шутелку-водолаза повинен нас насторожити. Чомусь зникають люди не дуже поширених професій. Водолаз… Геолог…

— Не гаючись їду, товаришу полковник.

Незабаром Богдан був у районі Вранчі, де працювала геологічна партія на чолі з геологом Добре. Богдан вирішив спершу поговорити з ним.

— Скажіть, коли зникла товаришка Падурару?

— Десять днів тому.

— Чому ж ви повідомили в міліцію тільки вчора?

— Не було підстав для тривоги. Зараз вам усе поясню. Тіна отримала телеграму, що її сестра чи якась родичка виходить заміж. Вона не виявила особливого бажання їхати на те весілля. Хочу, щоб ви знали, Тіна Падурару не геолог. Її найняли до нас як секретарку. В нашій справі багато писанини. Крім того, в нас чимало зв'язків з іншими організаціями. Всім цим займалась товаришка Падурару. Отже, отримавши телеграму, Тіна не дуже хотіла їхати на весілля. Уявіть собі моє здивування, коли через два дні в суботу вранці мене повідомили, що Тіна вночі виїхала.

— Вона сказала комусь, що їде на весілля?

— Ні!

— То чому ж ви думаєте, що вона поїхала саме туди?

— А що ж можна думати, коли її запросили на весілля?

— Не розумію, товаришу геолог. Тіна Подурару була зачислена на роботу на підставі трудового договору. Вона отримувала зарплату і зобов'язана була чесно відробляти належні години. І раптом ні з того ні з сього їй забаглось їхати до сестри на весілля. Виїхала серед ночі, не спитавши дозволу, нікого не повідомивши… І все це, по-вашому, нормальне явище?

— Бачите, товаришу капітан, — збентежився геолог, — Тіна Подурару жінка оригінальна, я б сказав, надто вольова…

— Який це має зв'язок з обов'язком чесно працювати?

— Це так, — нервово засовався на стільці геолог. — Але прошу мені вірити. Нема підстав для хвилювання через те, що вона виїхала. Я її добре знаю, як жінку вольову, наполегливу.

— До чого тут воля і наполегливість? Кажіть краще правду!

Геолог знітився, похнюпився і лише через декілька хвилин мовив:

— Розумію… Це слідство… Тіна дозволила собі виїхати вночі, бо ми з нею дружили. Не подумайте бозна-чого, я вже немолодий. Мені п'ятдесят вісім років, а мої службовці всі надто молоді. Немає жодного старшого двадцяти чотирьох років. Літні не розуміють прагнень молодих, а молоді вважають всіх старих нудними й набридливими. Тіна жінка немолода. Мабуть, тому ми з нею знайшли спільну мову, нічого інтимного між нами не було. Не буду приховувати, вона мені подобалась, і її втеча мене розчарувала. Я шукав виправдання її вчинку і навіть, щоб уникнути пліток, заявив, що дозволив їй відлучитись на три дні, сподіваючись, що за цей час вона повернеться.

— А коли ви зчинили тривогу?

— Позавчора. Я побачив, час іде, а її нема…

— Ви щось підозрюєте?

— Нічого певного. Мене здивувало, що вона нічого не сказала, навіть не прислала вісточки. Це й змусило мене заявити в міліцію.

— Скажіть мені, товаришу Добре, ваші розвідувальні пошуки дуже важливі?

— Звичайно, хоча й мають місцевий характер. Але в нашій роботі бувають несподівані сюрпризи.

— Товаришка Подурару знала все про ваші роботи?

— Авжеж! Вона розробляла всю інформацію. Крім того, як стенографістці, я вечорами диктував свої спостереження й висновки.

— Як вона потрапила у вашу партію?

— Я сам її найняв.

— На посаду секретарки експедиції?

— Саме так.

— Де ви з нею познайомилися?

— Цього літа в Тушнаді. Вона там зупинялась проїздом. Ми подружили за чотири дні.

— А потім де ви з нею зустрілися?

— В Галаці. Вона мені залишила свою адресу. Коли я повернувся з відпустки, то написав їй кілька слів і попросив побачення. Вона погодилась. Потім я взяв її в геологічну партію. Тіна зацікавилася роботою геологів, яка їй сподобалась.

— Я теж так гадаю.

Геолог підозріло глянув на капітана, чи той жартує, чи каже правду.

— Думаєте, зацікавленість її була особливою?

— Ні! Просто ваша робота дійсно захоплююча. Скажіть, а з місця попередньої роботи вона розрахувалась чи, може, взагалі ніде не працювала?

— Вона хворіла…

— Все ясно. Де вона жила в Галаці?

— По вулиці Турбуреану, 17.

—Її речі залишились тут?

— Так.

— Дозвольте їх оглянути.

— Прошу, якщо вважаєте необхідним…

— Товаришу геолог, я звик робити тільки необхідні справи.

Проте огляд речей Тіни Падурару не дав жодної користі.

Як тільки Богдан прибув у Галац, працівник місцевої міліції провів його до будинку 17, по вулиці Турбуреану. Ворота були замкнені. Здоровенний, схожий на вовка, пес із лютими очима рвався на ланцюгу й несамовито гавкав.

— Кого ви шукаєте, товариші? — вийшла їм назустріч хазяйка, стара вчителька.

— Тут мешкає товаришка Тіна Падурару?

— Тут, але її зараз нема дома.

— Коли ж її можна застати?

— Вона виїхала з міста.

— Жаль! Давно?

— Тижнів три тому. А нащо вона вам?

— Я з телефонної станції. Для неї є виклик на розмову. Коли вона повернеться?

— Мабуть, не скоро, місяців за два. Вона кудись подалася з геологами.

—І відтоді не появлялась дома ні разу?

— Ні! Навіть листівки мені не прислала, хоча й обіцяла.

— Що ж, обіцяла, то пришле. От з викликом що робити? Ет, скажу — не застав дома, та й кінець. Прощавайте!

Через півгодини Богдан знову натиснув кнопку дзпоника біля фіртки вчителька. З-за паркана запитали.

— Вам кого треба?

— Ви мені потрібні. Може, відчините?

— В якій справі?

— Відчиніть, тоді скажу. Я з міліції. Лише тепер вчителька відчинила фіртку.

— Прошу до кімнати.

В кімнаті капітан сказав про мету свого візиту. В міліцію надійшло повідомлення про таємниче зникнення Тіни Падурару приблизно днів десять тому.

— Боже мій, невже трапилось нещастя?

— Не думаю. Але наш обов'язок провести розслідування. То скільки часу вона відсутня?

— Зо три тижні.

—І відтоді вдома не появлялась?