Раду довго роздумував над долею божевільного Васілеску. «А може, вони взагалі його не вбивали», — зненацька закралась підозра. Раптом у голові блискавкою І майнув інший здогад. Терміново викликавши машину, Раду запхнув до кишені фотографію Іона Васілеску й бігом спустився по сходах вниз.

— В центральну лікарню, — наказав шоферові.— І то якнайшвидше.

Майора провели до кабінету головного лікаря.

— Товаришу головлікар, довелося вас потурбувати.

— Я до ваших послуг.

— Мені необхідно знати, чи не потрапив до вас оцей чоловік, що на фотографії.

— Як його прізвище?

— На жаль, невідоме.

— Зараз покличу Доготару. Він повинен знати.

Лікар подзвонив, і незабаром до кабінету зайшов міцний, дебелий санітар.

— Кликали, товаришу головлікар?

— Скажи, будь ласка, Доготару, ти не знаєш такого хворого?

Доготару, ледь глянувши на фотографію, мовив:

— Це Олару, товаришу головлікар.

— Відколи він у вас знаходиться? — спитав Раду.

— Приблизно два роки. Точніше можна дізнатись у канцелярії.

—Є якась надія на його одужання?

— Це може сказати тільки лікар, котрий лікує хворого.

Викликаний лікар Крістінеску спитав у Раду:

— Ви хворому родич?

— Ні! Запитую в інтересах служби.

— Тоді скажу відверто: шансів на його одужання нема.

— Він до вас потрапив з самого початку, як привезли в лікарню?

— Так. Він дуже бешкетував, коли його привезла родичка в супроводі двох міліціонерів.

— Ви вчитель Даміян?

— Я. З ким маю честь?

— Моє прізвище Менеїле. Я офіцер державної безпеки.

— Чим зможу бути корисним?

— Ви харчуєтесь у пансіоні Данкнер?

— Вже майже чотири роки. Я найдавніший клієнт пансіону.

— Ви? А мені здалось, Іон Васілеску.

— Пан Фреді? Звідки ви взяли? Він появився в пансіоні років зо два тому. Той Фреді трохи пришелепкуватий.

— Проте його дехто боїться.

— Бояться того дивака! Хто вам сказав таку дурницю!

— Корнелія Мелінте. Ви її, мабуть, знаєте?

— Моя колега. Кілька років тому вона втратила чоловіка й стала дуже вразливою. Проте щось мені не віриться, щоб вона боялася того Фреді. Здається, навпаки.

— Чому?

— Недавно я їх бачив обох в одній кав'ярні.

— А мені Корнелія казала, що Фреді поклявся не виходити на вулицю, відколи померла його дружина.

Вчитель невиразно хмикнув. Раду дістав з кишені фотографію справжнього Іона Васілеску:

— Ви коли-небудь зустрічали цю людину?

— Ніколи!

З неба сіялась холодна мжичка. Марчел Коруз, глибоко засунувши руки в кишені вицвілої куртки, з байдужим виглядом тинявся вулицями міста. Зайшов до бару, на газеті написав замовлення на коньяк і каву. Випивши, заховав газету, розрахувався з офіціантом, вийшов і проїхав до вулиці Магістральної. Тут його байдужість щезла, став озираючись поспішати. Біля одного будинку озирнувся востаннє і зник у підворітті. Слідом за ним туди вскочив Опришану, який не відставав од Коруза. Шпигун увійшов до одної з квартир на п'ятому поверсі, на дверях якої висіла табличка:

ІНЖЕНЕР

ВАСІЛЕ ЖЕОРЖЕСКУ

Опришану негайно зателефонував майору Менеїле. Через півгодини Раду зібрав необхідні відомості про інженера. Той працював в одному з інститутів, де випробовували повий сплав надзвичайної міцності для літакобудування. Виходило, шпигуни зацікавились працями інституту й збирали відповідну інформацію через свого спільника. Раду зібрався було йти до полковника з рапортом, як задзвонив телефон. Опришану повідомляв, що тільки-но хтось викинувся через вікно з квартири інженера Жеоржеску.

— Хто викинувся? — спитав Раду.

— Поки що невідомо. Я оце прибіг до телефону вас повідомити. Що накажете?

— Почекай там. Через кілька хвилин прибуде капітан Тудорашку. В міліцію повідомили?

— Повідомили, товаришу майор.

— Поспішай туди, Богдане. Через Міку я мушу бути обережним і чимало справ перекладати на твої плечі.

Богдан піднявся на п'ятий поверх і, пред'явивши посвідчення міліціонеру, котрий стояв на дверях квартири, ввійшов до кімнати. Дізнався, що самовбивця був тестем інженера. Довідавшись про подію, Жеоржеску негайно приїхав додому інститутською машиною. Це був вродливий чоловік років тридцяти з відвертим, щирим поглядом, чого не можна було сказати про його дружину. Вона здавалась егоїсткою. Надто схвильованою і щиро засмученою видалася Богданові Софія Пауліан — дружина самовбивці. Вона сиділа в кріслі, бліда, як мрець, і беззвучно ридала. Капітан міліції ввічливо задавав питання, і Богдану не лишалось нічого, як слухати і занотовувати відповіді. Тестя інженера звали Лівіу Пауліан. Колись він працював зубним лікарем, а останні вісім років — на пенсії.

— Як ви пояснюєте це самогубство? — спитав інженера капітан.

— Не можу дати жодного пояснення. Тесть був цілком здоровий. Він оптиміст, збирався жити до ста років.

— Все-таки якесь пояснення повинно бути.

— Безумовно, тільки я не спроможний його знайти.

— Може, якісь родинні чвари?..

— Як ви могли таке подумати? — образилася дружина інженера. — Ми жили дружно.

— А ви що скажете? — звернувся капітан до вдови. Та лише заперечливо похитала головою і вмилася слізьми.

— Товаришу інженер, чи не отримував тесть останніми днями листів? — спитав Богдан.

— Ні, на його ім'я листи не надходять.

—І ніхто його не відвідував?

— Сьогодні приходив один, за годину перед нещастям, — сказала інженерша.

— А чому ж ти мовчала, Віолетто? — обурився інженер.

— Просто не подумала… Невже тут може бути якийсь зв'язок?..

— Це вже ми розберемось, — обірвав її Богдан. — Ви знали ту людину?

— Вперше бачила.

— Хто йому відчинив?

— Я.

— А як ви з ним порозумілись?

— Він спитав, чи дома батько.

«Коруз спитав? Вона мене вважає за дурня, адже він глухонімий», — здивувався Богдан.

—І що ви йому відповіли?

— Сказала, що батько дома. Він назвав себе Гарсуліаном і попросив покликати батька. Незнайомий передав йому привіт від якогось Овідіу. Потім вони пішли в батькову кімнату, а я — в місто до кравчихи.

— Ви були при розмові вашого чоловіка з тим незнайомцем? — звернувся Богдан до вдови.

— Ні, товаришу, я допомагала внучці готувати уроки.

— Коли він виходив, хто йому відчиняв двері — чоловік чи ви?

— Чоловік. Я спитала Лівіу, хто та людина і чого вона хотіла. Він сказав, що той приходив од його фронтового друга.

— Більше нічого не сказав?

— Ні.

— Що ж сталося потім?

— За чверть години чоловік сказав, що йде по цигарки. Він швидко повернувся. Сів коло нас за стіл, послухав, як читає онучка, і пішов до себе в кімнату. Пізніше, коли прийшла Віолетта, я стала поратися на кухні. Ні я, ні Віолетта не знали, коли трапилось нещастя. Тільки сусід ввійшов і сказав: «Там, унизу…» — Тут вдова розридалася.

— Співчуваю вам… Але скажіть, ви раніше ніколи не бачили тієї людини?

Вдова заперечливо хитнула головою.

— Тесть знав що-небудь про вашу роботу в інституті? — звернувся Богдан уже до інженера.

— Ні. Не знав нічого.

— Товаришу майор, я зробив так, як ви наказали, — доповів працівник оперативної групи Лучіан. — Він глухий, навіть не здригнувся, коли мій хлопчина зірвав «бомбу» у нього за спиною. І німий — з дружиною розмовляє на мигах.

— Ти добре перевірив?

— Запевняю вас.

— Можеш бути вільним. — А потім до Богдана: — Ну, що скажеш?

— Вся ця історія заплутана.

— Всі справи, юначе, якими ми займаємось, заплутані. Але комусь же треба покінчити з цією бандою.

— Слухай, Раду, а якщо Коруз насправді не глухонімий?

— По всіх його документах він значиться глухонімим. І Лучіан от доповідав…

— Гм… Виходить, красуня Віолетта разом з матір'ю нас обдурили. Видно, Коруз не вперше бував у них, і їм добре відома причина самогубства. Якщо повірити, що Марчел Коруз не глухонімий, то ми маємо справу з незвичайним типом. Все життя грати роль глухонімого й ні разу не видати себе, навіть перед власною дружиною… Хай мене дідько забере, якщо ніхто з нас не здригнеться, коли поруч лусне автомобільна шина. Лучіан каже, що Марчел навіть не моргнув, коли в нього за спиною вибухнула «бомба». Невже він має таку велику силу волі?