Ростистав Самбук
Марафон завдовжки в тиждень
Scan, OCR (c) gun-fan
Спочатку місто видалося сірим і непривітним. Хмари стояли низько, ледь не чіпляючи дахи, сіявся дрібний і нудний дощ, темні, старі будинки наче плакали й скаржились на долю, вода дзюркотіла по відполірованому камінню бруківки й розліталася чорними бризками з-під коліс «віліса».
Бобрьонок поправив комір мокрого плащ-намету й обернувся до Толкунова.
– На мені вже місця сухого нема, – поскаржився, – зовсім забучавів.
Капітан промовчав. Та й що казати, коли руки в мокрій кишенях замерзли, як узимку, а з носа дзюрочком стікає на шинелю вода.
Вони проминули залізничну станцію, забиту пасажирськими й товарними вагонами, кілька вузьких вулиць, перескочили трамвайну колію і раптом виїхали на широкий бульвар – будинки розступилися, даючи простір деревам і газонам, і Бобрьонок подумав, що перше враження часто помилкове і що місто зовсім не таке вже сіре й непривітне.
Дівчина в мокрій пілотці, що махала прапорцями на перехресті, вказала їм дорогу, і через кілька хвилин «віліс» зупинився біля штабу. Вартовий довго й прискіпливо перевіряв документи, Бобрьонок бачив, як нетерпляче переступає з ноги на ногу Толкунов, певно, ще кілька секунд і вибухнув би – майор заспокійливо поклав йому руку на плече, і саме в цей час вартовий повернув їм документи й пропустив до будинку.
У довгому коридорі стояли офіцери, вони жваво перемовлялися і курили, либонь, Бобрьонок з Толкуновим мали справді жалюгідний вигляд, бо провели їх співчутливими доглядами. Толкунов помітив це й сердито засопів – він не тернів жалю і співчуття, як і сам не жалів інших.
Карого викликав начальник штабу, і полковник мусив повернутися за кілька хвилин. Толкунов скинув шинелю, і ад'ютант, побачивши, що в капітана промокла навіть гімнастерка, заметушився і налив їм по склянці крутого чаю. Бобрьонок стиснув склянку долонями, відігріваючи руки, ковтав, обпалюючи губи, та не міг зупинитися.
Карий застав їх за чаюванням, попросив і собі склянку, так із склянками в руках дійшли до його кабінету й розсілися за столом. Сьорбнувши кілька разів, полковник поставив склянку, навіть відсунув її, немев заважала, й мовив так, наче вони перервали розмову лише чверть години тому:
– Погано ми працюємо, товариші, коли поруч, можливо, за кілька кварталів сидить ворожий резидент і перемовляється із своїм начальством по рації…
Бобрьонок мовчки ковтнув чаю – оце «погано ми працюємо» явно не стосувалося їх з Толкуновнм, бо і про рацію, і про резидента чули вперше. Видно, і Толкунов поділяв його точку зору, бо навіть не подивився на полковника, зайнятий солодким, ароматним чаєм.
Карий затамував посмішку на вустах і мовив лагідно:
– Даремно робите індиферентний вигляд, товариші офіцери. Тепер уже резидент має до вас безпосереднє відношення. Даю вам три години на відпочинок, на влаштування, а тоді за роботу.
І все ж Бобрьонкові вистачило характеру, щоб мовчки допити каву, – правда, лишалося всього кілька ковтків. Тільки по тому запитав:
– Коли він уперше вийшов в ефір?
– Учора ввечері.
– А сьогодні також – тільки з іншого місця? – Ні, приблизно з того ж району.
– А пеленгатори?
– Радист досвідчений, міняє час передач, хвилі й частоту. Щоб вийти на нього, потрібен не один день, а ми не можемо дозволити собі таких розкошів.
– Передачу розшифровано?
– Ще ні. Але сьогодні ввечері, в крайньому разі завтра вранці…
– Чому ж, товаришу полковник, вважаєте, що тут ціла резидентура?
– Маємо агентурні дані. Ще два тижні тому наш розвідник, що працює в «Цепеліні», повідомив, що німці лишили у Львові кілька досвідчених агентів. На жаль, у нього нема відомостей про них.
– Може, зараз щось прояснилося?
– 3 ним втрачено зв'язок. Зондеркоманда «Цепелін» передислокувалася кудись на захід, поки що не знаємо, куди саме.
– Суцільний туман?
– Туман, – погодився Карий. – Але командувач дає нам тільки тиждень і ні дня більше. Шпигунське кубло мусить бути ліквідоване.
Карий поплескав долонею по столу. Він не сказав розшукувачам, що командувач щойно розмовляв із ним різко. Траплялося це не так уже й часто, зрештою, генерала можна було зрозуміти: дивізії, розвиваючи наступ, вийшли в Карпати, на так звану «лінію Арпада», в тилу провадилась передислокація частин, і діяльність ворожої агентури загрожувала серйозними неприємностями.
Толкунов давно вже допив чай, але тримав порожню склянку в міцно стулених долонях. Карий помітив це й запитав:
– Ще чаю, капітане?
Толкунов похмуро похитав головою.
– Негідь надворі… – мовив невизначено, наче погана погода могла вплинути на затримання ворожих агентів.
– Гірше нема куди, – погодився Карий. – Але ми приготували вам пристойне помешкання. За два кроки звідси квартира з телефоном і ванною.
Толкунов заперечливо підвів угору пальця.
– Місто! – мовив розважливо. – До того ж велике місто. А ми з майором Бобрьонком не звикли працювати в містах.
– Нема в мене вузьких спеціалістів по містах, – сухо обірвав його полковник. – Влаштовуйтесь, черговий проведе вас. Прошу прибути сюди о двадцять першій тридцять.
Бобрьонок з огидою накинув на себе мокрий плащ-намет і відчуваючи на потилиці невдоволене дихання Толкунова, вийшов на вулицю. Дощ трохи вщух, але місто від цього не зробилося привітнішим. Величезне нагромадження кам'яних будинків з тисячами й тисячами людей, серед яких треба знайти лише кількох, – а шпигуни ходять вулицями, розмовляють, посміхаються, десь працюють, зовні вони нічим не відрізняються від інших, і спробуй визначити, хто друг, а хто ворог.
Будинок, де тепер мусили мешкати розшукувачі, стояв на вузькій вулиці, забрукованій вичовганим і блискучим від дощу гранітом. Офіцери піднялись на другий поверх дещо несподіваними для масивного кам'яного дому дерев'яними рипучими сходами, ад'ютант подзвонив, і старомодні різьблені двері одразу розчинилися, буцім гостей чекали з нетерпінням. На порозі стояла жінка у довгому квітчастому халаті, зовсім ще молода, років тридцяти, і вродлива. Запинаючи халат на грудях, відступила, та ад'ютант не зайшов.
– Оце, пані Маріє, ваші постояльці – майор Бобрьонок і капітан Толкунов, – представив. – Вибачте, в мене справи.
Він був абсолютно діловою людиною, цей підтягнутий, чисто виголений, у начищених хромових чоботях лейтенант, був упевнений у своїй значущості й вмів цінувати час – ідеальний ад'ютант чи помічник начальника штабу. Лейтенант повернувся й почав спускатися рипучими сходами, ні разу не озирнувшись, та й для чого озиратися, коли про все заздалегідь домовлено й не може бути жодних несподіванок?
– Прошу до покою…- жінка, все ще притримуючи халат, зробила ледь помітний рух, наче збиралася присісти в кніксені певно, вона роздумала, проте цей рух помітив навіть Толкунов – Бобрьонок побачив, як капітановим обличчям майнула невдоволена гримаса: що ж, Толкуиова можна було зрозуміти, каштан рішуче заперечував усілякі буржуазно-капіталістичні цирліхи-манірліхи, в їхньому селі жінки працювали нарівні з чоловіками, іноді й більше і квітчасті халати, парфуми, якими пахло від пані Марії, та й ще кніксен, природно, викликали в нього якщо не роздратування, то заперечення.
Бобрьонок, як і належало старшому за званням, пре йшов до передпокою першим. Тут стояли вішалка й трюмо, а на підлозі лежав килимок, либонь, не дуже дорогий, а на килимку притулилися якось очікувально й сиротливо дві пари домашніх капців без задників.
Чесно кажучи, Бобрьонок уже й не пам'ятав, коли бачів капці, а Толкунов, мабуть, не користувався ними ніколи, втім, його це аніскілечкн не хвилювало, бо кинув на стілець свій сидір і просто в чоботах попрямував до кімнати в кінці коридору.
– Чекай, – зупинив його Бобрьонок, – ноги в тебе промокли, знімай чоботи.