Капітан, обпаливши губи, сьорбнув, смаку не відчув, але мовив зовсім щиро:

– Фантастично!

– Гаряче?

– Ніколи ще не пробував такого смачного супу. – Толкунов устиг відсьорбнути ще раз і тепер анітрохи не кривив душею.

– А як на сіль?

– Краще бути не може.

Вона питала в нього про сіль, насправді ж очі запитували зовсім про інше, й Толкунов відповідав про інше, певно, пані Марія задовольнилася відповіддю і повернулася до плити, а капітан подумав: що може бути ліпше за цю домашню ідилію? Точніше, слова «ідилія» він, либонь, не знав, але всім своїм єством відчував затишок і спокій – і в смачному суповому ароматі, і в тому, як впевнено порядкувала пані Марія на полицях, і в дзюркоті води, що текла з крана, навіть у тому, як поправила господиня зачіску, недбало й не озираючись, але ж напевно знала, що цей жест не лишиться непоміченим.

– Чому пан капітан не відпочиває? – запитала докірливо, проте Толкунову здалося – просто із ввічливості.

Капітан проковтнув слину, що чомусь зібралася в роті, и попросив не зовсім упевнено:

– Називайте мене просто Олексою,

– Як можна! – жахнулася.

– Мені буде приємно.

– Справді? – обернулася і, забувши про каструлю, уважно подивилася на Толкунова.

– Справді. – Капітан відчув, що червоніє, й навіть розсердився на себе. – Який я вам пан офіцер? – пробуркотів.

Пані Марія ступила крок до Толкунова, та одразу зупинилася. Перепитала:

– Ви хочете, щоб я називала вас паном Олексою?

– Який я вам пан! Просто Олексою. У жінки округлилися очі:

– Як так?

– Чому ж ні?

– Але ж пан має такий високий чин!

– Тепер ви живете в Радянському Союзі, – почав Толкунов дещо казенно, хотів сказати «і наплювати на чини», та вчасно подумав, що це буде не дуже правильно, й докінчив: – І всі в нас рівні.

Пані Марія посміхнулась недовірливо.

– Генерали у вас є? – запитала.

– Не у вас, а в нас, – поправив Толкунов. – Є, звичайно.

– І жінки, які прибирають їм кабінети?..

– Ну, є.

– І пан офіцер вважає, що прибиральниця може тикати генералові?

– Ну, – засоромився Тоякунов, – самому генералові не годиться. Але і прибиральниця, і генерал мають однакові права!

Пані Марія махнула рукою.

– Це так тільки кажуть, – одповіла впевнено.

Нараз Толкунов розізлився. Ступив до плити, присунувся кало не впритул до жінки.

– Ні! – вигукнув. – Звичайно, генералові тикати ніхто не наважиться, але ж і маршалом стати може кожен! Он майор Бобрьонок, йому підучитися, чому не генерал?

– Кожен? – не повірила пані Марія.

– Ну, може, не кожен, – трохи позадкував Толкунов, – однак якщо є кебета й бажання…

– І ви?

– І я! – одповів зопалу.

Пані Марія блиснула на капітана очима, Толкунову нараз видалося – недовірливо й зневажливо (за брехню), і він мовив умисно байдуже:

– Але в мене навряд чи вийде – не вивчуся… Ще на майора!..

– Ви можете стати майором?

– Звичайно.

– Як пан Бобрьонок? – Видно було, що Бобрьонок уособлює для неї мало не всі воїнські чини й почесті, й Толкунову зробилося трохи образливо,

– От візьмемо… – хотів сказати «німецького резидента», але затнувся й докінчив: – от виконаємо наказ, і дадуть мені велику зірку на погони.

– Ой! – вигукнула пані Марія, і Толкунов хотів поклястися, що саме так і станеться, але виявилось, що її вигук зовсім не стосувався його чиносподівань, – просто почали підгоряти гриби, й господиня кинулася до плити.

– Допомогти? – запитав Толкунов, але пані Марія не відповіла, мішала гриби на сковорідці швидко і акуратно, – Справді, може, допомогти? – повторив запитання. Тепер пані Марія почула і озирнулася здивовано, певно, капітанова пропозиція вразила її, бо застигла на мить зачудована, потім тихо засміялася і похитала головою.

– Панові капітану не личить кухонний фартух, – зауважила цілком серйозно.

– Робота не може принизити людину, – не менш серйозно одповів Толкунов.

– Важко сказати краще, – подав з кімнати голос Бобрьонок: отже, прислухався і чув усю їхню розмову. – І мушу сказати, пані Маріє, наш капітан може робити все.

Толкунов переступив з ноги на ногу. Чомусь майорове втручання, незважаючи на хвалебний тон, не сподобалось йому.

– Отакої, – пробуркотів, – знайшли роботягу… Бобрьонок з'явився в дверях кухні нечутно – широко посміхався і весь його вигляд уражав якоюсь урочистістю.

– Пані Маріє, – почав пишномовно, – знайте, що капітан Толкунов – уособлення багатьох чеснот. Один з найкращих офіцерів нашої частини. Хоробрий, відважний, кмітливий, один недолік – нежонатий… Як ви вважаєте, може він позбавитись цього недоліку?

Господиня кинула на Бобрьонка погляд, який не залишав жодних сумнівів у її справжніх почуттях, але одразу відвернулася і зняла з плити каструлю з супом.

– Обід готовий, – уникнула відповіді, однак Бобрьонок перехопив її погляд на Толкунова й подивувався капітановій нетямущості. Та й взагалі дивувався Толкунову: грубуватий, швидкий на рішення, енергійний капітан ставав у присутності пані Марії несміливим і мало не боязким. Подумав: а може, так і треба, і гарно, що жінки якось впливають на них, позбавляють фронтової зашкарублості.

Суп апетитно парував у тарілках, пані Марія дивилася на них поблажливо, сама їла делікатно, а офіцери, певно, забули про так звані правила гарного тону, бо спорожнили тарілки миттєво – господиня помітила це й запропонувала добавку.

Толкунову ще хотілося супу, проте відмовився, а Бобрьонок підсунув тарілку й похвалив:

– Такий смачний суп, що гріх не з'їсти.

– А вам не смакує? – докорила пані Марія Толкунову.

– Хоче він… – зареготав Бобрьонок голосно, – насипте і йому.

І справді, не минуло й хвилини, як тарілки блищали. Пані Марія зняла кришку з пательні – кухню сповнив аромат добре підсмажених грибів, і Бобрьонок зручніше влаштувався на стільці, наперед смакуючи справді царську страву. Він устиг подумати, що під такі грибочки не завадило б чарку, як задзеленчав телефон. Бобрьонок перезирнувся з Толкуновим. Телефонні дзвінки ніколи не віщували їм нічого доброго.

Майор схопив трубку, подумавши, що даремно не відмовились від других тарілок супу, встигли б покуштувати грибів, а тепер… Він не додумав до кінця, бо почув голос Карого. Слухав і дивився на Толкунова: капітан уже підвівся і поправляв на пасі кобуру з пістолетом.

Бобрьонок поклав трубку й побіг до спальні взуватися.

– Віктор уже виїхав, – тільки й сказав. Пані Марія спробувала запротестувати:

– Але ж, панове, гриби прохолонуть…

Однак офіцери забули вже про суп і про гриби, певно, й про пані Марію, принаймні її протест прозвучав як голос волаючого в пустелі, Толкунов навіть скривився, немов від зубного болю, але Бобрьонок, натягуючи чоботи, пообіцяв бадьоро:

– Нічого, пані Маріє, нікуди гриби не дінуться, розігріємо.

– Невже не можна п'ять хвилин?

– Навіть хвилини! – Бобрьонок пружно підвівся, підхопив ремінь з кобурою і майнув до дверей слідом за Толкуновим.

Павлов нетерпеливився: минуло сімнадцять хвилин, як солдати подалися до телефону, а, як кажуть, ні клику, ні відповіді. Певно, з великої хмари малий дощ, наробили галасу особиста, а самі не поспішають…

А якщо жінка в синій хустці зараз викотить велосипед з парадного, сяде на нього й бувай здоров?.. Трамваї он як рідко ходять, за десять хвилин – один, і щастя, що тоді нагодився…

Ну що в такому разі робити? А наказ суворий: не затримувати, тільки стежити.

А я вам хто, роздратовано думав Павлов. Старший лейтенант Червоної Армії, а не сищик – легко сказати: стежити…

З будинку вийшла жінка в червоній спідниці, і Павлов весь напружився. Але одразу полегшено зітхнув: зовсім дівча, років шістнадцяти, і йде чи то підстрибуючи, чи то підтанцьовуючи, радіє життю і не знає, які турботи бувають у людей.

За ці сімнадцять хвилин – Павлов зиркнув на годинник і уточнив, що минуло вже вісімнадцять, – з будинку вийшли четверо, не рахуючи цього веселого дівчиська.