– Із Штунем вирішили. Якщо в запасному полку, завтра буде тут. Але не покладаймо на це великих надій. Головне – залізничний вузол. Зараз поїдемо туди й спробуємо передивитися всі особові справи залізничників. Усі без винятку. Чує моє серце: є серед них гад повзучий…

– Шиплячий і отруйний, – погодився Бобрьонок. – Але в пунктах справ це чомусь не передбачено…

– У розумінні отруйності? – цілком серйозно запитав Толкунов.

– Так, – погодився Бобрьонок. – Як на мій характер, запропонував би ще один пункт: на яку розвідку і з якого часу працюєте? Усе просто й зрозуміло. Завкадрами читає анкету, дзвонить нам, ми, звичайно, зважуємо, чи варто брати, потім викликаємо його, раба божого, бажано разом із шифрами та зброєю…

– Оце життя! – замріяно підтримав його Толкунов. – А ми з тобою, майоре, в цей час вигріваємось на простирадлах пані Марії.

– Сподобалось?

– Що? – смикнувся каштан.

– Не «що», а «хто». Простирадла не можуть не сподобатись, а от сама пані?..

– Пані як пані… – недбало махнув рукою Толкунов, проте майор помітив у цьому жесті якусь штучність, правда, може, це йому тільки видалося, бо Толкунов різко підвівся і попрямував до дверей першим – працювати випадало, мабуть, усю ніч, і кожна хвилина була на рахунку.

Уранці східний вітер розігнав над Високим Замком хмари, погнав їх кудись за Карпати, сонце, висушивши мокрі тротуари, заховалося за шпилі соборів і круті черепичні дахи, небо жахтіло червоним полум'ям, а над самим обрієм горіла й ніяк не могла згоріти поодинока хмарина: здавалося, зачепилася десь там за гори й не відчепиться.

Юрко Штунь доїхав трамваєм до Високого Замку, сів на порожню лавицю, щоб зібратися з духом і думками, але так і не міг зосередитись. Дивився на мерехтливу сонячну пожежу на спадні, на душі було тривожно ж лячно, гадав усе гаразд, усе обговорене, усе вивірене й несподіванки виключені, – та хробачок тривоги заліз у груди й ворушився під серцем.

Певно, подумав Юрко, це просто нерви, и варто трохи посидіти, подивитися, як заходить сонце, помилуватися вмитим вересневим дощем містом, і все минеться.

Зовсім поруч у кущах засквирила якась птаха – тужливо й пронизливо, і Юрко аж здригнувся од несподіванки. Взагалі, весь останній день був сповнений несподіванок. Почалося з того, що мало не одразу після відбою, коли, натомлений денними навчаннями, заснув як убитий, його підняв черговий по роті й наказав негайно з'явитися до командира частини. Мабуть, того також підняли з ліжка: дивився на Юрка невдоволено й підозріливо. Це був пернщй випадок на його пам'яті, коли якогось нікому не відомого рядового за розпорядженням найвищого начальства слід було негайно посадити на поїзд і відправити аж до штабу армії. До того ж переодягнувши у цивільне.

Майор довго дивився на Юрка, намагаючись збагнути, чому саме знадобився начальству цей високий, кирпатий солдат, у якого вуха випирали з-під засмальцьованої пілотки? Зовні абсолютно нічим не вирізняється: кліпає очима розгублено, ні виправки, ні військового досвіду – типовий салага, яких під його рукою зараз сотні…

Але начальству видніше, начальству завжди все зрозуміле, для того воно й створене, начальство, майор знав це давно й твердо, тому, може, й сам дослужився до такого високого чину, хоч освіту мав слабеньку – училище та якісь курси. І все ж не втримався від запитання:

– Знаєте, для чого наказано відкомандирувати вас до штабу армії?

Юрко виструнчився, притиснувши, як учив старшина, лікті до боків, але відповів зовсім не за статутом:

– Не знаю.

Майор невдоволено покрутив головою: ну хіба ж це солдат?

– Як вас учили відповідати? – запитав різко.

– Нікак нєт, – згадав Юрко й подивився відданими очима на майора.

– Отак краще, – пом'якшав той. – Ідіть, старшина у курсі…

У каптерці старшина кинув Юркові купу цивільного одягу, його власні речі знайти не вдалося, і хлопець довго приміряв і вибирав штани й піджак. Власне, штани знайшов одразу, ще мало ношені й якраз'на нього, а з піджаком вийшла заминка, все не налазили. Нарешті трапився, як сказав старшина, точно по мірці. Дзеркала, правда, не було, але Юрко відчував, що піджак завеликий і теліпається на плечах. Проте був ще пристойний: однобортний піджак у смужку, колись він виглядав зовсім піжонським, однак час наклав на нього відбиток, рукави вилискували й борти трохи обвисли, але носити його ще було можна.

З сорочками трохи поморочилися, нарешті знайшли підходящу тенетку з обтріпаними манжетами, вибрали навіть капелюх.

Переодягнутого Юрка знову привели до командира частини. Певно, Штунь тепер не виглядав так незграбно, як у пілотці та обхмотках, проте майор мав свої усталені смаки, все цивільне викликало в нього відразу, він несхвально подивився на Юрка й махнув рукою, відпускаючи.

– Старшина поїде з вами, – наказав. Власне, вказівки із штабу про це не надійшло, та майор зовсім справедливо вирішив, що першому-ліпшому патрулеві видасться підозрілим юнак з воїнськими документами, але в цивільному – обов'язково затримають для з'ясування особи. А поки з'ясовуватимуть, мине не одна година, мав же категоричний і ясний наказ: рядового Штуня відрядити негайно, а що таке негайно, майор знав добре.

Старшина з Юрком сіли в перший же поїзд і приїхали у Львів на світанку. О восьмій ранку Штунь уже сидів навпроти елегантного, затягнутого портупеями лейтенанта, і той дзвонив кудись, що наказ полковника Карого виконаний і що рядовий такий-то прибув. Либонь, одержав якесь розпорядження, бо одразу повів Юрка до їдальні. Тут їли тільки офіцери, і Юрко відчував себе трохи незручно під їхніми запитливими поглядами, тим більше в не дуже чистому й бахматому одязі. Це не завадило йому, правда, з апетитом з'їсти яєчню і випити склянку солодкої кави з молоком – під наглядом того ж лейтенанта повернувся до кімнати з телефонами, лейтенант дав йому навіть кілька газет, що було, мабуть, виявом чи то ґречності, чи то прихильності, і Юрко не знав, чому така увага до його особи з боку самого полковника Карого, котрий, як устиг збагнути з лейтенантових відповідей по телефону і його розмов з відвідувачами, був великим начальником.

Юрко чекав полковника якщо не зі страхом, то з тривогою читав газети, проте майже нічого не розумів. Думками був далеко й рознервувався зовсім – гадав, що до пього кабінету його привело не зовсім чисте минуле: що ж вій не відмовляється платити за вчинене, але ж уважав, що спокутував вину, принаймні так сказав йому колись чорний, чомусь схожий на ворона майор Бобрьонок. Щоправда, і в майорів є начальники, либонь, майор мав неприємності від полковника Карого, шкода, дуже гарна й душевна людина – за короткий час Юрко встиг відчути до нього симпатію.

Двері вкотре ляснули, й Юрко, сподіваючись побачити чергового відвідувача, підвів від газети очі, та, угледівши саме майора, про якого стільки думав, упустив газету й дивився розгублено, навіть злякано. А майор зовсім не почувався винним, навпаки, таким же впевненим і сильним, як і раніше, і ад'ютант поштиво підвівся, побачивши його.

Підвівся і Юрко, а майор, осміхаючись, потиснув йому руку, міцно й приязно, так не тиснуть руку негідникові чи людині, що завинила в чомусь, Юрко одразу збагнув це, й на душі полегшало – він посміхнувся майорові у відповідь щиро й весело, бо справді йому зробилося легко й гора спала з плечей.

Майор критично огледів Штуня. Видно, лишився задоволений, хоча, на глибоке Юркове переконання, його зовнішній вигляд міг викликати тільки негативні емоції, і обернувся до лейтенанта.

– Ми з товаришем Штунем трохи побалакаєм, – кивнув на двері кабінету. – Полковник скоро повернеться.

Ад'ютант послужливо розчинив перед ними двері, це сповнило Юрка гідністю, й він зайшов до кабінету вже без тривоги, а з цікавістю, бо тепер точно знав, що його викликали не для покарання й розносу, а в якійсь справі і зараз майор розповість, саме в якій.

Однак Бобрьонок не поспішав задовольнити Юрковий інтерес, він посадив хлопця на стілець під стіною, а сам улаштувався навпроти. Розглядав Штуня чіпкими й уважними очима, потім скрушно похитав головою і чи то запитав, чи то ствердив із жалем: