Замок нарешті клацнув, але ледь-ледь, навіть Бобрьонок майже не почув звуку, проте в нього не було часу на роздуми, він упевнився, що ключ далі не повертається й потягнув двері на себе, вони піддалися м'яко, й Толкунов прослизнув до квартири – знав, що з кімнати його побачити не можна, й просувався до неї навшпиньки, притискаючись спиною до стіни передпокою.

Збігши сходами з горища, Гаркуша вискочив на вулицю і тільки тоді згадав, що не мав кашкета, а без кашкета на нього б звертали увагу всі перехожі, не кажучи вже про патрульних. Та не мав іншого виходу-лишалося пристрелити першого ж військового, що трапиться на шляху, краще оглушити руків'ям пістолета, звичайно, вдень, та ще на людних вулицях, вчинити таке неможливо, однак можа вдати, що виконує якесь важливе завдання, переслідує когось і загубив кашкет, – аби не потрапити на очі патрульним, там не пройде нічого: єдиний вихід – відбитися, відстрілятися, втекти, але спробуй втекти від солдатів, озброєних автоматами!

Вискочивши з парадного, Гаркуша метнувся до кривулястого завулка, цілком резонно розрахувавши, що на людні вулиці потикатися не слід, і ледь не потрапив під колеса вантажівки, старого ГАЗ-АА з сержантом за кермом.

Гаркуша підвів руку з пістолетом і на ходу скочив на підніжку машини. Рвонув дверцята, перевалився на сидіння.

– Швидше, сержанте, – вигукнув, – переслідую злочинця, давай праворуч – і швидше!..

Сержантові не треба було повторювати, натиснув на газ, розвернувся круто й тільки тоді скосив уважне око на розхристаного майора.,

– З комендатури? – запитав.

– Смерш! – одповів Гаркуша й зробив застережливий жест, попереджаючи, що зайві запитання недоречні.

Видно, сержант усвідомив усю значущість події, бо посуворішав і до кінця натиснув на акселератор – вантажівка вискочила на Костьольну за три квартали від Стефаніїного будинку й помчала до центру.

Гаркуша швидко прикинув: з міста йому зараз не вирватися, звичайно, контррозвідники перекрили всі виїзди й через кілька хвилин вулиці будуть блоковані посиленими патрулями.

Де заховатися? Лишалася тільки Сорочина квартира, правда, там племінник Палківа, який не викликав у нього довіри, однак де інший вихід? Так, іншого виходу не бачив, а племінника він нікуди не випустить, не спускатиме з нього очей. Зрештою, йому треба перебути в Сороки кілька годин – подзвонити й викликати його. Пан Палків знайде спосіб вивезти його з міста, забезпечить провідника, виведе, зрештою, сам.

Гаркуша зупинив вантажівку за кілька кварталів до Зеленої. Наказавши сержантові мовчати, зірвав з нього пілотку і югнув до завулка, що вів у протилежний від Зеленої бік. Якщо контррозвідники вийдуть на шофера, сержант поведе їх до центру, а йому потрібно лише кілька годин. Кілька рятівних годин, а фортуна, здається, сьогодні на його боці.

Відчинив Гаркуші високий юнак. Не питаючи, хто й для чого, пропустив до квартири. Упевнившись, що замок клацнув і двері замкнуті, Гаркуша запитав:

– Ти – племінник Палківа?

– Так.

– Знаю про тебе. Де дядько?

– Уже тиждень не показується. Я вже турбуюсь…

– Нічого – Гаркуша зняв промаслену шоферську пілотку, з огидою обтер піт з чола, мовив: – Мені відомо про тебе все: що був Гімназистом і виконував наші завдання.

– Готовий виконувати й зараз.

Гаркуша не відчув у цій відповіді фальшу й вирішив, що даремно наказав Сороці піти з квартири. Здається, юнак надійний і можна на нього покластися.

– Йди… – пропустив хлопця поперед себе до кімнати. Огледівся і перевів дух. У квартирі спокійно й затишно, на столі у вазочці стоять жоржини. Чомусь саме ці ідилічні жоржини остаточно заспокоїли Гаркушу, й він запитав: – Ти що робиш?

Юнак знизав плечима.

– А нічого. От повернувся з роботи.

– Влаштувався?

– Як і наказував вуєк: учнем слюсаря до вагоно-ремонтного заводу.

– Це добре, – схвалив Гаркуша, хоч і розумів: усі клопоти вже позаду і йому байдуже, яку інформацію зможе поставляти цей хлопець. Сів до столу, поклавши долоні на скатертину. Кивнув на телефон, що стояв поруч на тум бочці. – Подай сюди, – наказав.

Юнак, не гаючись, поставив апарат перед ним – видно, слухняний і покірливий, а ці якості Гаркуша особливо цінував у підлеглих. Посміхнувся Гімназистові приязно й подумав, що тепер можна й не поспішати, можна розгледітися і все спокійно обміркувати. Звичайно, порадившись із Сорокою.

Набрав номер ї, почувши жіночий голос, попросив:

– Покличте, будь ласка, Панаса Никаноровича. Сорока взяв трубку відразу, немов чекав Гаркушиного дзвінка. Дізнавшись, хто говорить, не здивувався, мовив коротко:

– Слухаю.

– Я сиджу разом з вашим племінником, шановний… – іромуркотів Гаркуша й додав, буцім запрошував Сороку дружню вечерю: – Ми з нетерпінням чекаємо на вас. Одразу, не гайтеся.

– Зрозумів, – одповів Сорока так само сухо и поклав трубку. – Приємно мати справу з тямущими людьми. – Гаркуша для чогось ще потримав трубку й кинув її на важіль. – З надійними. – Помітив, що юнак наблизився до вікна, наказав зовсім іншим тоном: – Відійди. Сядь тут, – тицьнув на крісло в кутку, – посидь, поки не прийде дядько.

Хлопець знизав плечима, проте заперечувати не став. Гаркуша присунувся до вікна боком визирнув обережно, постояв, роздивляючись, та не побачив нічого тривожного. У цей передвечірній час вулиця спорожніла, й тільки якісь жінки на тротуарі жваво перемовляються.

Ці жінки, вирішив Гаркуша, коли б на вулиці сталося щось підозріле або цікаве, не базікали б так, жінки – спостережливі й допитливі, від їхнього ока не приховається ніщо. Отже, на вулиці порядок і можна, не хвилюючись, дочекатися Сороки. Шановного і улюбленого Панаса Никаноровича Палківа.

Гаркуша відчув, що до нього повернувся не тільки спокій, а й добрий гумор, якщо ж людина в доброму гуморі, справи її не такі вже й кепські.

На мить згадав вузький карниз над безоднею, гострий черепичний гребінь і падіння на нього – під грудьми засмоктало, але тільки на якусь секунду чи дві, справжній чоловік тому і вважається справжнім, що нема для нього безвиході, що знайдеться за будь-яких обставин і здолає все.

Так, як він, – недарма сам гауптштурмфюрер Кранке призначив його резидентом у Львові.

Гаркуша подумав, що попереду неприємні розмови з гауптштурмфюрером, різні пояснення, однак до провалу Грижовської вони передавали надзвичайно цінну інформацію. І ще встиг подумати Гаркуша, що, можливо, йому зараз краще удати з себе інваліда війни – Палків дістане йому милиці…

Як він ходитиме на милицях, Гаркуша не встиг уявити, бо почув у передпокої шерех. Рука сама потягнулася до кишені за пістолетом, але все ж він згаяв якісь півсекунди чи навіть менше, і цієї миті Толкунову вистачило, щоби послати кулю йому в праву руку, – Гаркушу відкинуло назад, -він почав падати на стіл, та, навіть падаючи, вистрілив – і влучив, бо Толкунов випустив пістолет.

Гаркуша перекинув свій вальтер у ліву руку, він стріляв однаково влучно з обох рук, і другою кулею обов'язково звалив би Толкунова, та Юрко встиг кинути в нього стілець, куля вдарила в стіну, а вже набігав Бобрьонок, він перекинув на Гаркушу стіл і притиснув шпигуна до підлоги, з ходу вдарив його пістолетом по голові, завченим і виваженим рухом, щоб не вбити, і Гаркуша обм'як і простягнувся на підлозі.

Бобрьонок перевернув його обличчям униз, скримцював руки і лише по тому обернувся до капітана.

– Що? – запитав.

Толкунов поморщився зневажливо.

– Здається, зачепив…

По правому плечу в нього вже розтікалася кров, Бобрьонок хотів розірвати гімнастерку від коміра, але Толкунов не дав і стягнув її акуратно, як дбайливий господар. Скосував на рану й мовив байдуже, ніби куля не пробила йому ключицю, а тільки подряпала шкіру:

– Тиждень у медсанбаті…

Бобрьонок похитав головою – капітан явно казав неправду – і витягнув індивідуальний пакет. Але Толкунов відсторонив його, обійшов стіл, зиркнув на Гаркушу, який вже подавав ознаки життя, і обійняв здоровою рукою Юрка.