– Повземо ж ми, гей! – жартував Віктор, скоса, позираючи на Бобрьонка, та майор не підганяв його – Віктор і сам знав, що у розшукувачів нема справ другорядних і маловажливих, вони завжди поспішають, і щоразу кожна хвилина має значення.

Справді, Бобрьонок сидів похмурий: виявили вбитого шофера понад годину тому, можливо, туди вже набігли цікаві – затопчуть сліди, а це ох як небажано… Але нічого не сказав Вікторові й тільки ще більше насунув на лоб кашкета. І

На вісімнадцятому кілометрі від ґрунтовки до лісу відходив путівець, і «віліс» звернув туди. Ліс підступав тут до путівця щільно, по дорозі мало хто їздив, і вона заросла травою – за крутим поворотом Віктор загальмував так, що Бобрьонок стукнувся чолом об лобове скло: потужний «студебекер» уткнувся капотом у ліщиновий кущ, перегородивши путівець. А поруч нього сидів сухий і зморщений, як висушений гриб, дідок у білій полотняній сорочці, таких же штанях і чорному капелюсі з заяложеними й обвислими від старості крисами. Він повільно підвівся, сповнений власної гідності, і дивився на офіцерів, що стрибали з «віліса».

– Ви знайшли? – запитав Бобрьонок.

– Та я ж.

– Нікого тут не бачили?

– На колію ходив, а потім ніц не бачив.

– Як вас величати діду?

– На селі дідом Михайлом звуть.

– Корови пасете?

– Пасу, – кивнув у бік череди, що ходила в рідких кущах узлісся.

Бобрьонок полегшено зітхнув: слава богу, ніхто поруч не вештався і, може, дещо й вдасться знайти. Він пропустив уперед Толкунова й затримав помічника коменданта, який рушив услід.

– Усім лишатися тут, – наказав. Побачив невдоволене обличчя старшого лейтенанта, але ніяк не зреагував на це – зараз не до амбіцій.

Шофер лежав у густих ліщинових заростях, метрів за двадцять від «студебекера», і знайти його можна було або випадково, або після уважного огляду підліска. Лежав, уткнувшись обличчям у траву й викинувши вперед руки.

Толкунов зупинився над тілом і мовив категорично:

– Його тягли за руки, кинули в кущах і пішли далі,- вказав на прим'яту траву, яка ще не встигла випростатися.

Бобрьонок обійшов труп і, нахилившись, почав вивчати сліди, що лишилися на м'якому ґрунті. Правда, тільки один слід зберігся досить виразно. Майор витягнув рулетку й зміряв його.

– Сорок третій розмір… – підвів очі на Толкунова.

– Звичайні ялові чоботи з трохи збитими підборами, – додав капітан. – В цього типа або криві ноги, або ходить клишаво.

Бобрьонок мимоволі перевів погляд на стоптані капітанові чоботи, і Толкунов одразу зрозумів його.

– Так, майоре, – ствердив, – маєш рацію, його хода схожа на мою.

Вони пройшли ще кілька метрів і недаремно, бо знайшли ще один слід, не такий виразний, як раніше, але все ж досить глибокий, і Толкунов констатував:

– А другий взутий у хромові чоботи. Приблизно сорок другого розміру, точно твердити важко, слід все ж не дуже виразний.

Далі сліди губилися, кущі тут розступалися і ґрунт міцнішав – двоє вийшли на галявину, либонь, проминули її, а далі починався кювет і розбита бруківка, там і сам чорт нічого не знайшов би.

Толкунов з Бобрьонком облазили кювет мало не на двісті метрів, але нічого не виявили.

Повернулись до «студебекера». Дід сидів просто на дорозі, спершись спиною на колесо «віліса», Віктор присів навкарачки перед ним, про щось розпитував, а помічник коменданта з шофером автобату простягнулись у затінку на травичці – вересневе сонце припікало й давно вже висушило мокрий ґрунт.

Побачивши розшукувачів, старший лейтенант сів і запитав зневажливо:

– Ну як, Шерлоки Холмси?

– А ніяк, – незлобливо відповів Бобрьонок, не звертаючи уваги на іронію.

– Напоровся на бандитів, – упевнено сказав старший лейтенант. – Або на випадкових німців, які лишилися і оточенні. Факт.

Толкунов зміряв його нищівним поглядом.

– Помовч, – порадив.

Помічник коменданта скочив на ноги й гнівно ступ.до капітана.

– Я б попросив!.. – вигукнув.

– А я тебе прошу: помовч! – Толкуиов відсторонив його й пройшов до «студебекера», не озираючись, наче й не було цього надокучливого старшого лейтенанта. Він обійшов вантажівку, низько пригнувшись, і опустився на коліна біля задніх коліс. Махнув рукою Бобрьонкові, підкликаючи. Коли той підійшов, тицьнув пальцем у прим'яту траву.

Бобрьонок став на коліна поруч.

– Він зістрибнув тут з кузова? – запитав.

– Той тип у ялових чоботах.

– А тип у хромових чоботах їхав у кабіні?

– Звичайно. І там прикінчив шофера.

Бобрьонок швидко підвівся, автоматично струсив пісок з колін і, обігнувши «студер», зупинився біля лівих дверцят кабіни. Він одразу помітив те, що шукав, – хвилюючись, покликав Толкунова.

– Ось, – вказав на руді краплі на підніжці, – бачиш, кров, капітане?

– Угу… – промимрив той. Піднявся в кабіну, сів за кермо. – Певно, воно відбулося так, – сказав. – Агенти попросили шофера з'їхати в ліс. Пообідати чи ще з якоюсь метою. Шофер зупинив машину, відчинив дверцята, щоб вийти, підставив спину тому, хто сидів у кабіні, і той вдарив його кинджалом.

– Точно, – погодився Бобрьонок.

Толкунов кинув кермо, підставивши спину удаваному пасажирові, потім, повільно заточившись назад, сповз на прИступку, полежав трохи в незручній позі, мовив:

– Поки ті двоє взялися за нього, кров накапала на підніжку. Потім вони відтягнули труп у кущі, а самі вийшли на дорогу.

– Для чого ж вбивати? – заперечив Бобрьонок. – Доїхали б на «студері» до Миколаєва!

– А вони сіли на поїзд. Треба попитати людей на роз'їзді.

– Ні, капітане, – заперечив Бобрьонок, – міцніше треба вузол в'язати. Певно, цим двом щось потрібно було в цьому лісі. Взяти чи заховати.

– Рація! – вигукнув Толкунов. – Невже рація?

– Отож, – поблажливо сказав Бобрьонок, – гадаю, ми не помилимся, якщо пошукаємо ще трохи.

– А як вчинити з ними? – кивнув Толкунов на помічника коменданта й шофера.

– Нехай їдуть.

Толкунов підкликав супутників. Витягнув кинджал із спини вбитого, загорнув у газету. Повернув труп горілиць.

– Ваш? – запитав у шофера.

– Сержант Харченко, – ствердив той. – Гаврилич тобто. – Зняв пілотку, мовив, бгаючи її: – Чудовий був чоловік, душевний і класний водій.

– Отак усім наука, – суворо заявив Толкунов, – щоб не підвозили першого-ліпшого…

Шофер заперечливо похитав головою.

– Так не розбереш, хто ж він насправді… Офіцер «голосує», хіба не візьмеш? Чи навіть солдата?

– Чому цей Харченко їхав на Миколаїв порожняком? – запитав Бобрьонок.

– По снаряди. Так воно виходить: один рейс – завантажений, у тил – порожній. Нам можна їхати? Бо комбат казав – швидше…

– Давайте, – дозволив Бобрьонок. Старший лейтенант запитав:

– Тіло сержанта можна забрати?

– Не можна, а треба, – роз'яснив Толкунов. Він заліз до кузова «студебекера» й відкинув задній борт, тіло вбитого поклали вглибині, запнувши брезентом, і шофер поліз до кабіни.

– Добре, хоч ключ лишили, – мовив задоволено, – а то заморочилися б… – Він натиснув на стартер, мотор загарчав, але машина не заводилася. Шофер тихо вилаявся підкачав бензин, мотор загарчав сердитіше, але машина й тепер не завелася. Шофер виматюкався голосніше, валіз з кабіни й підняв капот. Кілька хвилин покопирсався в моторі, знову знатиснув на стартер – машина загула викинула з глушника хмару ядучого диму.

Бобрьонок, який з цікавістю спостерігав за шоферовими маніпуляціями, запитав:

– Чому не заводилась?

– Клеми акумулятора окислились.

– І часто це трапляється?

– Та ні…

– А як дізнатися про цю несправність?

– Не заведеться машина, от і дізнаєтесь.

– Тобто можна їздити і їздити, весь час усе гаразд, а потім раз – і не заводиться?..

– Точно. Як зараз.

– Рушайте, – махнув рукою майор, і Толкунов помітив на його обличчі задоволення.

«Студебекер» від'їхав, і капітан запитав:

– Для чого це тобі?

– Що?

– Клеми, акумулятор…