Ce grand malheur de ne pouvoir être seul.

La-Bruyère

(Це велике нещастя ― не мати сили бути самому).

Ла-Брюєр

Влучно сказано було про одну німецьку книгу: Er lässt sich nicht lesen ― вона не дозволяє себе читати. Є таємниці, що не дозволяють себе розповісти. Люди вмирають уночі в своїх постелях, стискаючи руки духовних сповідників і жалісно дивлячись їм у вічі, вмирають з одчаєм у серці, і з конвульсіями в горлі через жахливу потворність таємниць, що не хотять дозволити себе розповісти. Буває часом, що совість людини бере на себе тягар, такий наважений жахом, що його можна скинути лише в могилу. І так суть усього злочинства зостається невикрита.

Не так давно тому, коло спаду осіннього вечора , я сидів коло великої вітрини кав’ярні Д... в Лондоні. Дескільки місяців я був слабував, тепер видужав, і, як до мене верталися сили, я був в одному з тих блаженних настроїв, що таку пряму становлять протилежність до ennui, нудьги, ― настроїв яскравого бажання, коли плівка з духовних очей спадає αχλυς ος πριν επηεν (темрява, що була спервовіку) і наелектризований інтелект так само перевищує свою буденну спроможність, як жвава ясна філософія Лейбніца перевищує божевільну й тривіяльну риторику Ґорґія. Дихати вже само по собі було насолодою, і мав чималу втіху з звичайних джерел болю. Я почував спокійну, але гостру цікавість до всього. З сигарою в зубах і з газетою на колінах я тішився мало не ввесь час попівдні, то студіюючи об’яви в газеті, то дивлячись спостережливо на розмаїту публіку в залі, то знову глядячи крізь задимлені шибки на вулицю.

Вулиця та є одна з головних артерій міста і була повна людом цілісінький день. Та, як спала темрява, юрба моментально зросла, і, коли лихтарі вже ясно світили, дві густі і непреривні хвилі народу котилися повз двері. Саме в цій порі вечора я ніколи не був раніше в такім становищі, і бурхливе море людських голів сповняло мене чарівним почуттям новизни. Кінець-кінцем я зовсім перестав зважати на те, що робилося в кав’ярні, і заглибився в споглядання того, що відбувалося на вулиці.

Спершу мої спостереження мали абстрактний і взагальнений характер. Я дивився на маси тих, що переходили, і мислив про них, як про об’єднані групи. Скоро, однак, я перейшов до деталів і дивився з дбайливою цікавістю на незчисленні варіяції фігур, костюмів, зовнішностей, постатів, ходи, облич і виразів фізіономії.

Переважна більшість тих, що минали, мали задоволений діловий вигляд, і здавалося, думали тільки про те, як би продертися крізь юрбу. Їхні брови були нахмурені й очі швидко бігали; коли їх штовхали подібні до них люди, вони не виявляли ніякої нетерплячости, а обсмикували свою одежу й бігли далі. Другі — теж ще численна група — рухалися безспокійно, мали зашарілі обличчя і балакали і жестикулювали сами до себе, ніби почуваючи себе самітно саме через густоту людей навколо. Спинені в своїм рухові, ці люди раптом переставали бурмотіти, подвоювали свою жестикуляцію і чекали з відсутнім і перебільшеним осміхом на вустах, поки минуть ті, що їх спинили. Коли їх штовхали, вони низенько вклонялися штовхачам і, здавалося, були збентежені вкрай. В цих двох великих класах не було нічого дуже видатного, окрім того, що я означив. Їхня одіж належала до того ступеня, що з певністю уважають за пристойний. Вони були, поза сумнівом, ноблі, купці, адвокати, комерсанти, біржовики — евпатриди й середні шари громадянства — люди дозвілля й люди активно зайняті своїми ділами, ведучи їх на свій риск і відповідальність. Вони не притягали моєї уваги в великій мірі.

Плім’я клерків було очевидне й тут. Я одрізнив дві наявні категорії. Одні — це були молодші службовці непевних фірм, молоді чоловіки з тугими комірцями, блискучими чобітьми, намащеним волоссям і гордовитою складкою губів. Полишаючи осторонь якусь розвязність манір, що можна було б назвати, за браком кращого виразу, «канцелярським шиком», вся зовнішність цих людей, здавалося, була точною копією того, що було найпершою модою десь рік чи півтора тому назад. Вони носили покидьки дворянства; і це, я гадаю, є найкраще відзначення для цієї класи.

Категорію старших клерків солідних фірм чи то «серйозних ділових дядьків» не можна було не розпізнати. Їх видко було по піджаках і штанях з бурого чи чорного матеріялу, комфортабельного покрою, білих галстуках і жилетах, широких, статечного вигляду черевиках і товстих гетрах, чи гамашах. В усіх їх були злегка лисі голови, з яких витикалися прямі вуха, трішки одгинаючись від звички закладати за них перо. Я зауважив, що вони завжди здіймали чи одягали свої брилі обома руками і носили годинники з грубенькими золотими ланцюжками солідного й старомодного фасону. В них була, сказати б, якась афектація респектабельности, коли існує така почесна категорія афектації.

Багато було чоловіків блискучої зовнішности, що їх я з легкістю відніс до породи фешенебельних жульманів, що наводнюють усі великі міста. Я дивився на цих джентлменів з великою уважністю й дивувався, як то справжні джентлмени приймають їх за собі подібних. Колосальні маншети і вигляд надзвичайної одвертости враз їх зраджують.

Картярів і шулерів, яких я бачив не мало, було ще легше відрізнити. Вони носили найрозмаїтіші костюми від хвацької одежі молодця з казино з оксамитною жилеткою, фантастичним шарфом, позолоченими ланцюжками й філігранними ґудзиками, аж до акуратно вбраного священика, вигляд якого найменше в світі міг би збудити підозріння. Та всіх їх можна було впізнати, по стемна-землястому кольорі обличчя, по заволіклих тьмяних очах і блідих, стиснутих губах. Були й іще дві риси, по яких я їх повсякчас міг одрізнити: нарочито тиха маніра балакати й більше, ніж звичайно, під простим кутом, одігнутий від інших великий палець руки. Дуже часто в товаристві цих шулерів я бачив людей що дещо різнилися від них одягом, та були ж вони все ж таки птиці того ж пера. Їх можна визначити як людей, що живуть з власної дотепности. Вони можна б сказати, полюють на публіку двома відділами: відділом денді і відділом військових. Головні риси першого є довгі локони й усмішки; головні ознаки другого — кунтуші й похмуре чоло.

Сходячи в низ по шкалі того, що зветься шляхетністю, я знаходив темніші й глибші об’єкти для спостереження. Я бачив євреїв-розносців з яструбиними очима, що блищали з облич, кожна риса яких носила саме тавро огидної принижености; здорових професіональних вуличних старців, що скоса дивились на жебраків кращого сорту, яких одчай тільки вигонив уночі по милостиню; слабких, як мара, калік, що на них смерть наложила вже свою руку, і що боком кульгали через юрбу і благаючи зазирали кожному в вічі, ніби шукали якоїсь випадкової розради, якоїсь пропащої надії; скромних молодих дівчат, що верталися з довгої і пізньої роботи до невтішньої домівки, і сахаючися, більше з слізьми, ніж з обуренням, від поглядів хуліганів, чиїх дотиків навіть вони не могли уникнути в тісноті; вуличних женщин всякого роду і всякого віку: незрівняну красуню в розквіті дівоцтва, що нагадує статую Лукіяна, з поверхнею з пароського мармору і з брудом усередині — немов прокажену, огидну й геть пропащу в лахмітті — зморшкувату, обвішану перлами і розмальовану belle-dame, що робить останні зусилля бути молодою, дитину з недостиглими формами, але здавна вже навчену страшного кокетства своєї професії, що горить потворним бажанням зрівнятися в розпусті з старшими; п’яниць незчисленних і неописуваних — деяких в лахах і заплатах, хитаючись, белькочучи, з посіченими лицями і каламітними очима, деяких і цілій ще, хоч і брудній одежі, трішки хистких, з товстими похітливими губами і добродушними червоними пиками, інших одягнених у колись добру матерію, і тепер ще дбайливо вичищену, — людей, що йшли над звичай і міру твердою й пружною ходою; але обличчя їхні були жахливо бліді, очі огидно дикі й червоні, і вони, продираючися крізь натовп, стискали тремтливі пальці, ніби хапаючись за все, що траплялося їм по дорозі; поруч з — продавців їстивного, носіїв, вугільних грузчиків, сажотрусів, людей з катеринками, людей з мавпами, продавців романсів, тих, що продають, укупі з тими, що співають; подертих ремісників і виснажених робітників усякого вигляду — і все повне шумного й безладного руху, що дисонансом вдирався в вуха і від якого боліли очі.