Як тільки не називають наше невичерпно багате на величні звершення двадцяте сторіччя! Віком радіо, атомним віком, віком кібернетики та антибіотиків, віком космонавтики, віком алюмінію та пластмас… Не кажуть тільки “новітньо-кам’яний вік” чи “вік мінералів” — бо… бо “не звучить!” А насправді таке звання мало б посісти в титулі нинішньої епохи чи не головне місце.

Історія людства почалася з використання нашими волохатими пращурами гострих уламків кременю як перших знарядь праці. Кам’яний вік поступився перед бронзовим, а той — перед залізним. Нині ж на перший план начеб і справді висунулися алюміній та пластмаси, легована сталь і титан.

Але стривайте: а з яких ото дивовижних речовин виготовлено велетенські ванни, де у грозовому сяєві електричних розрядів народжується алюміній, та циклопічні реактори, що витримують тисячі атмосфер тиску і сотні градусів температури процесу синтезу пластмас?.. Якими надстійкими матеріалами викладено мартени, де бурхає розплавлена сталь, та електровакуумні печі, в яких тільки й можна одержати вольфрам чи титан?.. Та кінець кінцем, з чого побудовано фундаменти, стіни, підлоги, стелі й вікна всіх отих незліченних металургійних та хімічних комбінатів світу?

І осяйний алюміній, і грайливі пластмаси, і гордовита сталь, і самовпевнений титан — всі вони невдячні діти стареньких і непоказних батьків — мінералів. Як небо від землі, віддалені одне від одного техніка бронзового віку і техніка сучасності, а от глину — ту, з якої ліпив свою примітивну піч ще “металург” якогось там стонадцятого сторіччя до нашої ери, — досі не заміниш нічим. Тільки й того, що при виготовленні нових вогнетривів можна взяти якийсь інший її вид та додавати до неї не ті, а інші речовини.

Ми вихваляємо крилатий алюміній та барвисті пластмаси — і забуваємо про сіренький бетон, без якого справді немислиме сучасне життя. Вся виготовлена за рік промисловістю всіх країн пластмаса важить менше за бетон, закладений у греблю однієї великої гідроелектростанції; річна продукція металургійних заводів цілого світу за обсягом буде як купка перед Монбланом бетону, витраченого за цей час на побудову автострад і хмаросягів, дамб і атомних котлів, тунелів і елеваторів. А цемент — першооснову бетону — роблять з тієї ж таки глини.

Нам вихваляють легкий і гігієнічний пластмасовий та алюмінієвий посуд, проте ми чомусь воліємо їсти й пити з древнього фаянсу та порцеляни. А це теж глина. Високоякісна, рідкісна, та все одно — глина!

А каміння, — весь отой невичерпний спектр мінералів, починаючи з м’якісінького, як льон, вогнестійкого азбесту і кінчаючи дивовижно твердим райдужним алмазом?! Хай навіть не самоцвіти, а звичайні базальти та граніти, — які метали чи пластмаси можуть конкурувати з ними за міцністю, стійкістю, а найголовніше — за ціною?! Коли б піраміду Хеопса було збудовано з найвисокоякіснішої сталі, на тому місці нині хіба курився б рудуватий димок іржі. А каміння вистояло, дожило аж до наших днів і ще житиме й житиме.

Як і личить порядним батькам, мінерали не заступають шлях гордовитим нащадкам, але й власних позицій нікому не віддають. Кожному своє: одному йти на обшивку літака, іншому — на футеровку домни. Проте час тепер такий цікавий, що і для старих ніби друга молодість настала: подеколи можуть навіть юним носа втерти!.. Здавалося б, хіба можна змагатися з синтетикою, з усіма отими капронами, нітронами й силонами, що тепліші за вовну, блискучіші за шовк, легші за пух? Але хоч і звабні вони, проте надто тендітні: все їм шкодить — і тепло, і холод, і сонячні промені… і навіть звичайне мило. А не менш красивій і не менш еластичній тканині зі скляного волокна цілком байдуже — чи вогонь, чи мороз, чи кислоти, чи луги — все витримає!.. Труби каналізаційної мережі найкраще робити з золота — довго служитимуть. Та, на жаль, дещо дорогувате воно, отож прокладали нетривкі чавунні. Спробували якось використати синтетичний тефлон — чудово! Але ще кращими — і в десятки разів дешевшими! — виявилися труби з плавленого базальту!.. Тільки титан — метал XX сторіччя — витримує понадзвукову швидкість польоту, не руйнуючись при нагріванні до червоного жару. Але крізь “тепловий бар’єр” він може прорватися лише в тому разі, коли вдягне надійний “кожух” із кераміки!

Парадокс: у вік алюмінію та пластмас промисловий рівень тієї чи іншої країни визначають насамперед не потужністю відповідних галузей виробництва, а загальною вагою використовуваних у техніці алмазів!.. Людство, закладаючи основи первісного суспільства, починало з використання каміння, людство ж і поверталося до його якнайширшого використання, наближаючись до комунізму. Епоха атомної енергетики та завоювання космосу буде разом із тим і епохою торжества мінералів!

Потреба скликати міжнародний форум фахівців усіх галузей використання мінеральних ресурсів планети назрівала давно. Дерево як будівельний матеріал уже зійшло зі сцени, а пластмаси ще не стали такими дешевими, щоб замінити його повністю. Отже, лишалися бетон і скло. А для їх виготовлення потрібні вогнетривкі печі, — дуже дорогі споруди з надто коротким строком життя. Навіть незначне продовження терміну служби кожної з них дало б у масштабах країни величезну економію, а при використанні надстійких вогнетривів ці суми сягнули б астрономічних величин.

Не можна сказати, що вчені світу байдуже обминали проблему створення новітніх вогнетривів. У цій галузі було досягнуто чималих успіхів… але більшість патентів на прогресивну технологію осіли в сейфах Міжнародного скляного картелю, де заправляли насамперед всеєвропейський концерн “Сен-Гобен” та північноамериканська “Пітсбург плейт гласс К°”. Докладаючи всіх зусиль, аби стати повним монополістом силікатної промисловості цілого капіталістичного світу, надмогутній картель не скупився на хабарі й подачки, не зупинявся перед залякуванням, а то й фізичним знищенням усіх, хто міг заподіяти йому шкоду. Через те й не виходили друком монографії про сучасну технологію виробництва скла, — їх, не сперечаючись про ціну, купували ще в рукописах; через те й не з’являлися теоретичні праці щодо перспектив створення нових вогнетривів, — картель добряче платив і за мовчання. Існувала тільки єдина можливість вислизнути з-під жорстокого диктату Міжнародного скляного картелю — скликати всесвітній конгрес силікатників, на якому — хотілося б їм того чи ні — доведеться виступити й наймовчазнішим, а ті, кому затикали рот, одержать високу трибуну: в наш час приховувати свої досягнення, — бодай найсекретніші! — надто рисковано — вихопиться хтось інший і привласнить право на пріоритет. Саме на це, в першу чергу, і розраховував Оргкомітет конгресу.

Сергій Альошин розумів потрібність і важливість такого міжнародного форуму силікатників. Тільки Радянський Союз міг дозволити собі навіть дещо втратити на передчасному розголошенні патентних таємниць, аби дати можливість економічно слабким країнам вирватися з хижацьких обіймів Міжнародного скляного картелю. Кожне таке розголошення обов’язково викличе ланцюгову реакцію розкриття хай уже і другорядних, та все ж дуже важливих виробничих секретів, а також недвозначно покаже напрямок і рівень найпередовіших досліджень у відповідній галузі науки. Але й виплескувати надто багато теж не слід. Мало радості з того, що “Сен-Гобен”, скажімо, на дурничку перехопить щедро подаровану всьому людству чудесну технологічну ідею і, користуючись із свого монопольного становища, тільки зменшить собівартість продукції, водночас підвищивши ціни на неї! Членам нашої делегації на конгресі треба бути не тільки компетентними фахівцями-силікатниками, а й далекоглядними економістами та тонкими дипломатами.

Все це так, все це правильно… але ж через отой проклятущий конгрес усі Сергієві плани пішли шкереберть. Даремно він зволікав з рефератом, маючи перед собою кілька місяців: тоді можна було обміркувати все, не поспішаючи. Тепер, коли до конгресу лишалося кілька днів, довелося облишити всі свої справи, забути про сон і відпочинок. Десь там у лабораторії самовідданий і неуважний Петро Іванович на свій смак і розсуд пече вогнетривкі “пироги” і “паляниці” — нема коли навіть зазирнути до нього, бо кожен пункт реферату потрібно обгрунтувати чи власними формулами і таблицями, чи посиланням на опубліковані праці. Лютує професор Хмара, бо припинилась робота над вогнетривом, але нічого не може закинути Альошину: це його завдання теж “державне”. Марно чекає щовечора Вітя Марченко на зустріч з людиною, яка йому так сподобалась: Сергій повертається додому о другій, на таксі, а о восьмій ранку вже в інститутській бібліотеці.